XX. Нові часи.

Галичина служила захистом і пристановищем для української думки, науки й письменства - за тих часів, коли в Росії те все заборонялося. Більшість діячів українських кінця минулого століття навчалося й працювало під впливом Галичини. Маючи в Галичині свої школи, гимназії, своє письменство, українці стали ясніше й виразніше розуміти питаннє про свою справу національну. Загартовані в боротьбі за народне право, Українці в Галичині були живим прикладом і зразком для Українців по сей бік гряниці.

В Росії після визволення кріпаків та після иньших великих реформ, а ще більших надій - запанував занепад і взяли гору ті сили, що не хотіли ніяких реформ, а дбали про те, щоб по змозі утвердити старий лад.

Селяни-хлібороби платили подушне, поземельне й викупне за свої наділи. Землі було мало, прожити трудно. Ходили що року тисячами на заробітки, "на низ", - у Херсонщину, Таврію, на Кубань. Багато й переселялось у чужі сторони. Спершу залюднили, заселили стени до Чорного моря й до Кавказу, як про се вже раніш росказано. Так степи над Чорним морем знов почав орати український хлібороб, як було се ще за 1000 літ назад, ще на початку історичного життя нашого народу, ще перед тим, як дикі орди насунули з Азії й одіпхнули нашу людність од степу.

За нових часів наші переселенці здебільшого йшли за Волгу, в губернії: Оренбургську, Уфимську, Томську, Акмолинську в Барнаульський округ і по всьому Сибіру. Залюднили на Далекому Сході Усурійський край (над річкою Усурі). Розселяючись усюди, наші люде намагаються зайняти степову чорну землю, до якої звикли в себе на Україні; а в лісових сторонах оселяються більше Великоруси.

Багато лиха доводилось зазнавати переселенцям, а найгірше тим, що поїхали без великих грошей. Багато їх і погинуло, иньші й назад вертались ні з чим.

З Галичини переселялись здебільшого до Америки. Уже сотні тисяч живе наших людей у Північний Америці. Там вони працюють робітниками - багато їх на копальнях вугляних у Пенснльванії; иньші ж осіли в Канаді, живуть хліборобами. Мають там в Америці свої товариства, читальні, часописи й українсько-англійські школи.

Усіх Українців на світі тепер налічують до 35 міліонів. З їх на самій Україні в Росії живе міліонів 25; у Галичині, на Буковині й в Угорщині міліонів 5. Иньші ж розселені в суміш з иньшими народами, близько й далеко, в Європі, Азії й Америці.

В Росії українці заселяють більшістю своєю отсі губернії: Київщину, Полтавщину, Черніговщину (без північних повітів), Волинь, Поділе, Харьківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Кубань; частки сих губерній: Таврії, Бесарабії, Люблинської, Сідлецької, Гродненської, Минської, Курської, Вороніжської, Дон­ської, Ставропольської.

Звичайно ділять усю Україну на сі великі частки:

Прикарпатська (Галичина, Буковина), Правобережна (на захід од Дніпра до Польщі), Лівобережна (на схід од Дніпра: Черніговщина й Полтавщина), Слобідська (Харьківщина й далі на схід) та Степова до Чорного моря.

Після тих утисків, що впали на українське слово року 1863-го, українське відрожденнє наче спинилось було. Мало тоді було освічених працьовників-українців, та й тим невільно було працювати. Поміж людьми вченими, "панами", вже не часто можна було й почути українське слово. Воно вже стало "мужичою" мовою. Освічені люде з Українців працювали в рядах російської інтелігенції, або в російських та польських політичних партіях. З-поміж отаких людей виявились потім і завзяті вороги всього українського - письменства, мови, школи, театру.

Хто ж не цурався народу свого, не кидав його при лихій годині, вірив у його світлу будущину, той не кидав праці для народу і в найгірші часи. Та мало тоді було таких щирих працьовників.

В семидесяті роки минулого століття гурток учених і письменників роспочав був наново працю наукову й літературну в Київі. Найбільше тоді вславились наукові праці київських професорів Во­лодимира Антоновича й Михайла Драгоманова. Разом з тим знов почалася праця просвітна, почали виходити книжечки для народу. У Київі було засновано відділ географичного товариства; зібрано було й видано багато дуже цінних матеріалів етнографичних (народня словесність, звичаї й т.н.). Та скоро та вся праця спинилася; відділ географич­ного товариства закрито; указом 1876 року заборо­нено українську літературу, окрім деяких одділів; заборонено й українські театральні вистави. Вже не можна було друкувати книжок наукових (ні для людей учених, ні для народу або школярів); не дозволялись переклади з иньших мов. Заборонено було привозити в Росію з-за гряниці українські книжки та часописи. Указ 1876 року мав силу аж до р. 1906-го.

Хоч як трудно було в той час працювати, а праця не зовсім спинилась. У Київі заснований був поважний науковий місячний журнал "Кіевская Старина", що виходив з р. 1882 аж до 1905-го. У тому журналі містились наукові праці про українську

старовину й про народне життє, - мовою російською. Тільки в пізніші роки дозволено було містити мовою українською повісти й оповідання.

Давно вже почався український те­атр. Та не було окремих українських драматичних товариств, хіба любителі давали коли-неколи ук­раїнські вистави, або російські драматичні товариства ставили иноді українські п'єси. У семидесяті роки минулого століття робилось багато заходів, щоб дозволено було заснувати український театр. Та в згаданому вже указі 1876 року заборонені були зовсім українські театральні вистави.

Року 1881-го пощастило здобути дозвіл завести українське драматичне товариство й давати ук­раїнське драматичне товариство й давати українські театральні вистави. Коло заснування і впорядкування тієї справи багато працював "батько українського театру" Марко Кропивницький, великий артист і письменник драматичний. Скоро український театр здобув собі добру славу.

Дедалі свідомість зростала поміж українською інтелігенцією, й се виявилось виразно на зрості письменства, видавництв. Найбільше виявився той зріст свідомосте під час відкриття памятника Іванові Котляревському в Полтаві, року 1903-го.

Маніфест 17 октября 1905-го року подавав великі надії на кращий, вільніший лад. Такий лад, як намічено в тому маніфесті, давніше заведено в західних сторонах і зветься конституцією. При конституції забезпечується вільність кожній людині, аби вона тільки не робила злочинства; вільно кожному приставати до якої хоче віри, закладати без особливого дозволу товариства, спілки, партії; вільно кожному друкувати книжки й часописи, дбати про кращий лад у державі. Закони видаються й податі накладаються тільки за згодою вибраних з народу депутатів.

З того всього, що зазначено в маніфесті 17 октября, далеко не все ще увійшло в життє. Проте впала заборона, що лежала на українському слові: стало можна заводити українські товариства просвітно-культурні, видавати всякі книжки й часо­писи.

Тоді слово українське залунало голосно перед усим світом і кликало народ до відрождення, до культурної праці, до кращої, славної будущини.

Борисенко

Становлення українознавства як науки. На початку XIX ст. посилювався тиск з боку царизму на українську ментальність. Зі свідомості українців чиновники намагали­ся витравити пам'ять про своє походження, національну окремішність, славу предків й одночасно нав'язати уявлен­ня про культурну меншовартісність порівняно з російським народом. Різні прошарки суспільства реагували на такі дії уряду неоднаково. В своїй більшості національна аристо­кратія пішла на співпрацю з царизмом і фактично втра­тила національну ментальність. Меншість вистояла. За її зовнішньою покірністю й вірнопідданством ховалися пат­ріотизм, гордість за героїчну минувшину і жаль за втраче­ними правами. І досить було найменшого поштовху, щоб приховані почуття прорвалися назовні й проявились як у помислах, так і в діях конкретних осіб.

Зазнаючи меншого тиску, прості люди хоч стихійно й трималися за традиційну духовність, але через неосвіче­ність не могли ініціювати й очолити процес національного відродження. Таку функцію взяв на себе середній стан ук­раїнського суспільства в особі тих його інтелектуалів, які зберігали національну свідомість, прагнули відновити історичну справедливість й одночасно були відсунуті від влади та основних джерел збагачення.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. нале­жить історична заслуга у відновленні національної свідо­мості народу. Відтоді питання національної ідеї стає чи не найголовнішим у розвитку ментальності українського наро­ду нового й новітнього часу. Подібне відбувалось і в інших народів. У діяльності української інтелігенції першої по­ловини XIX ст. можна виділити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відрод­ження національної мови, активне впровадження її в літе­ратуру, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї німецького філософа Йогана Гердера про етнічну культуру селянства. Аналізуючи ментальність українського народу, його духовні надбання, Гердер зробив вражаюче сучасни­ків передбачення: «Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей жит­тєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля». Дійсно, велике краще бачиться здалеку.

Пробудження національної свідомості українців поча­лося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій полови­ні XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших етапах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєдну­вався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, обряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі україно­знавства. Від загальноісторичних досліджень відгалужу­ються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося поглиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство.

Ним займались інтелігенти з високою, часто європей­ською освітою. Серед них наприкінці XVIII ст. найпоміт­ніше місце займав Опанас Шафонський. Закінчив­ши університети в Галле, Лейдені й Страсбурзі, одержав­ши диплом доктора права, філософії та медицини, він повернувся на Батьківщину. Найпомітніший слід його діяль­ність залишила в українознавстві. Шафонський зробив першу серйозну наукову спробу дати читачеві чітке комплексне у явленна про історію та культуру українського на роду. Цій меті було присвячено працю «Черниговского на­местничества топографическое описание...» (1786), підго­товлену на основі матеріалів, зібраних Д. Пащенком. У пер­шій частині твору розглядалося питання про походження «малоросійського народу», характеризувались його мовні та фізичні особливості, побут, звичаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж слов'янства й вважав, що воно походило від племен скіфів. Така точка зору Шафонського в окремих сюжетах перегукується з поглядами окремих сучасних вчених на етногенез українського наро­ду. Про походження українського козацтва Шафонський не мав єдиної думки. В одному випадку він доводив, що запо­рожці походили від черкес, які нібито переселилися на По­дніпров'я з Кавказу, в іншому — пов'язував їхню появу з місцевим населенням, змушеним захищатись від нападів татар.

На реальних фактах, позитивному досвіді й реалізмі ба­зуються описи Шафонським сучасної йому культури Укра­їни. Вчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як «Полісся», «Степ», виділив північно-захід­ну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особливості в матеріальній, духовній культурі та мові їх­нього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взут­тя, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасниками.

Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в описах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відо­мі тільки небагатьом дослідникам.

Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю «Летописное повествование о Малой России...» підготував (1785—1786) Олександр Рігельман. У ній орга­нічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав вер­сію про переселення на Подніпров'я черкес і про заснуван­ня ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва «черка­си» щодо запорізьких козаків.

Українознавчий характер з поєднанням аматорства й науковості мала праця Якова Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798). Іс­торик відстоював ідею автохтонності походження східних слов'ян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твер­дження про особливе географічне положення України на­водили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав, Маркович детально описав особливості жителів степової зони України у веденні сільського госпо­дарства, тваринництві, бджолярстві, садівництві. Одночас­но він показував специфіку матеріальної культури, антро­пології та характеру українців. З подібних праць читачі дізналися про те, що український народ мав власну куль­туру, яка багато в чому відрізнялася від культур інших слов'янських народів.

Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна «Історія Р у с і в». З'явившись наприкінці XVIII — на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у руко­писних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. її мож­ливими авторами вважаються батько й син Григорій і Ва­силь Політики, Григорій Кониський та інші особи. «Історія Рухів» є трактатом перехідного періоду, коли публіцистич­ні твори почали поступатися місцем науковим розвідкам.

В «Історії Русів» простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу пов'язується із сарматськи­ми племенами, а під русами розуміються лише українці. Серед найвидатніших українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава. Ідея про народоправ'я давніх українців різко контрастувала з монархічним правлінням Росії та спонукала передову громадськість до необхідності відновити старі демократичні порядки.

Сторінки твору про героїчну боротьбу українського на­роду з агресією Кримського ханства й Туреччини пробу­джували в людей глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків. Чи не вперше багато з них дізналися про Богдана Ружинського, Михайла Вишневецького, Івана Під­кову та інших славних козацьких ватажків, котрі без ва­гань несли на жертовник свої чубаті голови в ім'я неза­лежності й слави України.

Серед причин антипольських виступів запорізького ко­зацтва першої половини XVII ст. автор на перше місце ставив наступ польської шляхти на права українського населення та його прагнення до незалежності. В описах визвольних війн робився наголос на етнічній та релігійній близькості українського і російського народів, що й стало першопричиною об'єднання України з Росією в 1654 р. Го­ловний здобуток цього історичного акту вбачається в ус­пішній збройній боротьбі проти шляхетської Польщі. Різ­ким дисонансом з усталеною традицією стало те, що в праці політичні дії Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Дем'яна Многогрішного та інших гетьманів не трактувались як зрада Росії. Тобто «Історія Русїв» почала реабілі­тацію українських гетьманів і відновлення історичної спра­ведливості.

Не могли нікого залишити спокійним сторінки про ма­сову загибель українських козаків на будівництві Петер­бурга, ритті каналів та на інших роботах далеко від Бать­ківщини. Тим більше, що поряд з цим показана й боротьба частини козацької старшини за автономні права Украї­ни. В уста гетьмана Павла Полуботка автор вклав обурен­ня українського народу антиукраїнською політикою царя Петра І. Безіменний автор не приховував і відмови части­ни козацької старшини від національної ідеї й пристосу­вання до політики царського уряду.

Незважаючи па значні фактологічні неточності, націо­нально-визвольна спрямованість зумовила широку по­пулярність «Історії Русів». Її знали й глибоко шанували Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Микола Маркевич, Олександр Пушкін, Тарас Шев­ченко та багато інших поетів, письменників,- вчених. «Істо­рія Русів» започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів.

Формуванню національної ідеї сприяла й чотиритомна «История Малой России», видана Дмитром Бантиш-Каменським 1822 р. в Москві. Сам автор походив з молдавських дворян, які багато років раніше жили в Ніжині. Тому його інтерес до історії України був невипадковим. На спрямування праці значний вплив справило спіл­кування Бантиш-Каменського з найближчим інтелектуаль­ним оточенням всемогутнього правителя генерал-губернато­ра краю князя Миколи Рєпніна. Василь Капніст, Григорій Квітка, Іван Котляревський і Василь Полетика заклали в свідомість вченого думки про славетне минуле України, її автономію, давнє походження й особливі права козацької старшини. Саме вони дивно уживалися з монархічним на­прямом роботи. Науково обґрунтована ідея самобутності України була тим більше своєчасною і важливою, що вона протистояла ідеї великодержавності «Истории государства Российского» російського історика Михайла Карамзіна, томи якої саме тоді друкувалися. Ідейне спрямування пра­ці Бангиш-Каменського не могло залишити спокійною ту частину українського суспільства, яку царизм ще більше денаціоналізовував і відштовхував від джерел збагачення.

Випускник Київської академії, Кенігсберзького, Галль­ського, Лейпцигського та Празького університетів Петро Симоновський (1717—1809) написав працю «Краткое описание о козацком малороссийском народе...» (видана лише у 1847 р.). У ній автор хоч і поділяв офіційну точку мору на Київську Русь як спільний період в історії трьох народів, разом з тим висловив чимало нових думок. Поча­ток етногенезу українського народу він пов'язував з часом входження його земель до складу Великого князівства Ли­товського, виступав прихильником гетьманського устрою, ратував за політичну автономію, яку раніше мала Україна.

Великою популярністю серед сучасників користувалась п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марке­вича, видана в Москві 1842—1843 pp. Хоч у ній було чи­мало запозичень з попередніх видань, але читача притягу­вав романтичний опис минулого України та її діячів. На відміну від своїх попередників Маркевич вважав двигуном історії й виразником інтересів всього народу козацьку старшину. Вперше в історичній науці головною дійовою особою історії став не правитель, не панівна одна особа, а панівна верхівка суспільства, яка ратувала за автономію козацької держави, Автономістичне спрямування книги да­ло підставу Віссаріону Бєлінському звинуватити Маркеви­ча у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вилив на пробудження національної свідомості народу й пропаганду його поетичного духу справили публі­кації фольклористичних збірок. Першим дослідником і ви­давцем українських народних дум став грузинський князь за походженням, уродженець України Микола Цертелев. У передмові до виданого у 1819 р. твору «Опыт со­брания старинных малороссийских песен» він зазначав, що зібрані ним пісні демонструють геній, звичаї, дух і чисту мораль, яка завжди була властива малоросам. Несподіва­ною для багатьох була заява Цертелєва про те, що він ста­вить українську народну думу набагато вище від усіх ро­мансів і пісень.

Видатний внесок у популяризацію українського фольк­лору зробив випускник Московського університету, пізніше перший ректор Київського університету Михайло М а к с и мови ч. У Москві він видав дві пісенні збірки «Малоросійські пісні» (1827) і «Українські народні пісні» (1834), а після переїзду до Києва ще одну. У фольклорі вчений вбачав поетичний вияв народних почуттів і праг­нень і таким чином хотів ознайомити широку громадськість з ментальністю українського народу. Максимович став од­ним з фундаторів української етнографії, організував три випуски (1840, 1841, 1850) історико-літературного альмана­ху «Киевлянин», де друкувалися літературні, історичні, етнографічні та філологічні праці вчених і любителів ста­ровини.

Водночас Максимович відіграв видатну роль у розвит­ку історичної науки. Вчений дотримувався панівної на той час концепції про спільність походження українського, бі­лоруського й руського народів. Але разом з тим виступав проти норманістської теорії появи в східних слов'ян дав­ньої держави, заперечував антинаукову концепцію росій­ського історика Михайла Погодіна про те, що українські козаки були окремими племенами, сумішшю слов'янських і тюркських елементів. Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького й почали досліджувати гайдама­цький рух в Україні.

Таку саму багатогранну діяльність на ниві українознав­ства проводив російський і український вчений Ізмаїл Срєзнєвський. Будучи студентом, а згодом профе­сором Харківського університету, Срезневський на все жит­тя захопився українською тематикою й своєю науковою діяльністю глибоко вплинув на пробудження й формування національної свідомості українців. Чималий інтерес у кра­їні викликала видана в Харкові кількома випусками про­тягом 1833—1838 pp. фольклорна праця молодого вченого «Запорожская старина», в якій були вміщені думи, істо­ричні пісні, народні перекази, легенди й літописні дані про заняття і побут, звичаї та ратні подвиги запорожців. Вели­ку наукову цінність мали примітки й коментарі автора до вміщених матеріалів. У харківський період свого життя вчений опублікував ряд історико-етнографічних розвідок з української тематики. Виходили й інші праці з україно­знавства, в тому числі Миколи Маркевича, Платона Лука­шевича та інших вчених.

Перші мовознавчі дослідження в українознавстві. У пер­шій половині XIX ст. починається наукове дослідження на­ціональної мови, однієї зі складових частин українознав­ства. Мовознавство виділяється в окрему науку з широкою перспективою для розвитку. На цей час українська мова стала багатшою, виразнішою й витонченішою. Однак нею користувалися переважно селяни, а більшість заможної верхівки, чиновництва та інтелігенції вважали її грубою, селюцькою, непридатною до вираження тонких думок і по­чуттів. Тому в спілкуванні поміж собою вони вживали пе­реважно російську мову. Тим самим втілювалась у життя офіційна концепція про те, що української мови не існува­ло, а був лише діалект російської мови.

Щоб змінити традиційне ставлення властей і вищих верств суспільства до української мови, треба було прояви­ти не тільки громадянську мужність, а й наукову переко­наність і професійну вправність. Найкращі сили націо­нальної інтелігенції взялися за це нелегке завдання, праг­нучи перетворити народну розмовну мову на основний засіб спілкування всіх верств українського суспільства. Націо­нально свідомі інтелігенти захищали її від нападок реак­ціонерів і невігласів, демонстративно послуговувалися нею в повсякденному житті. Письменник Іван Котляревський у своїх діях пішов далі й започаткував перетворення народ­ного говору на мову літературну. Вже перші частини опуб­лікованої ним у 1798 р. поеми «Енеїда», написаної мовою звичайних селян, продемонстрували світові багатство і ме­лодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого виразу думок не тільки в розмові, а й на письмі.

Починають з'являтися наукові мовознавчі розвідки. Першою з них стала «Грамматика малороссийского наре­чия...» Олексія Павловського, що вийшла друком у Петер­бурзі 1818 р. Павловський дотримувався офіційних погля­дів на українську мову, але водночас ставив благородну мету «оживити це наріччя» й не допустити його зникнення. Тобто була зроблена серйозна наукова спроба довести са­мобутність мови українського народу. Автор розібрав її граматичну будову, фразеологію, способи віршування, на­вів приклади літературного й розмовного засобів спілку­вання. У 1823 р. Іван Войцехович склав невеликий словник української мови з найбільш вживаних народом слів. Від­чутний пропагандистський резонанс мала стаття Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словес­ности» (1834). У ній визначний славіст публічно виступив на захист української мови. Всупереч офіційній концепції Срезневський доводив, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом і пророкував їй велике літературне майбутнє. Правда, у другій половині XIX ст. під тиском ру­сифікаторської політики царизму вчений переглянув свої погляди.

Формування наукових центрів українознавства. Серйоз­ні народознавчі праці базувалися на попередніх наукових дослідженнях різних сторін життя народу. До них підклю­чались як викладачі навчальних закладів, так і широкий загал любителів старовини, національної культури й мов);. Вперше в історії України формуються губернські, регіо­нальні та загальноукраїнські наукові центри україно­знавства.

Одним з перших такий центр почав складатись у Харкові після відкриття в ньому університету. В місті зросла кількість високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю, Серед них, безумовно, був ініціатор створення уні­верситету Василь Каразін. Перебуваючи під нагля­дом поліції у своєму селі Кручик, він часто приїздив на за­сідання ради і різних товариств університету, закликав людей вивчати й популяризувати історію, культуру, побут народу, виступав проти розпалювання національної ворожнечі. Помітними фігурами національно-духовного відрод­ження не тільки Слобожанщини, а й всієї України були декани університету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також прозаїк Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо них групу­валися молоді вчені, студенти, вчителі, дрібні поміщики тощо. Багато з них їздили Слобожанщиною у пошуках на­родних дум, пісень, переказів, повір'їв, інших етнографіч­них матеріалів. Результати етнографічних експедицій обго­ворювалися на засіданнях різноманітних гуртків. Завдяки ентузіазмові харківської професури пробудився інтерес до україністики у багатьох студентів, у тому числі в Миколи Костомарова.

На базі широких наукових досліджень при Харківсько­му університеті в 1812 р. створюється перше в Україні Товариство наук, прообраз сучасної Національної Академії наук, важлива увага приділялась народознавству. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історію Украї­ни регулярно друкувались у щойно створених журналах «Харьковский еженедельник», «Украинский журнал». На популяризацію народознавчих студій працювала потужна університетська друкарня. За 10 перших років свого існу­вання вона видала майже половину друкованої продукції царської Росії. Харків у 30-ті роки став регіональним нау­ковим центром відродження й формування нової україн­ської ментальності. Помітним був його вплив і на інші регіони.

На 20-ті роки XIX ст. важливий губернський центр фор­мується навколо Полтави. Центральною фігурою україно­знавства на Полтавщині став Іван Котляревський. Протя­гом ряду років він збирав дані про народне життя, а потім широко використовував їх у своїх працях. Котляревський став неперевершеним знавцем народних одягу, їжі, ігор, музики, звичаїв, обрядів, сімейного, громадського побуту, знань тощо. Глибока народність і літературна геніальність обумовили небувалу популярність творів Котляревського. Письменник щедро ділився своїми знаннями із сучасниками. Зокрема вія надавав етнографічні матеріали Бантиш-Каменському для опису українців у третьому томі «Исто­рии Малой России», консультував інших учених.

У Прилуцькому повіті активну збиральницьку народо­знавчу роботу проводив літератор, фольклорист і етнограф П. Білецький-Носенко. Він підтримував зв'язки з різними науковими товариствами, зберігав багато записів історич­них подій, звичаїв та обрядів. Частина їх була видана вже після смерті автора (1856), а більшість залишилась у ру­кописах. У маєтку з екзотичною назвою Парк-Трудолюб під Миргородом жив і працював великий українолюб Ва­силь Ломиковський. Нащадок старовинного старшинсько­го роду в 1808 р. зібрав і систематизував унікальні мате­ріали під назвою «О Малороссии. О древних обычаях малороссийских...». Вони стосувалися звичаїв, обрядів, част­ково матеріальної культури, проблем походження україн­ського народу та запорізького козацтва. Народознавець підготував і ряд інших робіт, які вийшли в світ вже після його смерті. Набагато продуктивнішою була українознав­ча діяльність управителя полтавської палати державних маєтностей Миколи Арандаренка. Його «Записки о Пол­тавской губернии» в трьох частинах, видані у Полтаві в 1848, 1849 і 1859 pp., містили цінні відомості з історії Пол­тавщини, її адміністративного устрою, державних уста­нов, сільського господарства, ремесел, промислів фолькло­ру, звичаїв, обрядів, казок, приказок.

Важливий регіональний центр народознавства склався в Одесі. Тут відкриваються різні заклади, товариства, в ро­боті яких важливе місце займали народознавчі студії. Серед них— ліцей (1817) та інститут східних мов при ньо­му (1828), міський музей старожитностей (1825). Особли­во пожвавилась українознавча робота місцевих аматорі» і науковців після створення Товариства сільського господар­ства Південної Росії (І823) та Одеського товариства істо­рії і старожитностей (1839).

Даючи дозвіл на відкриття товариств, царський уряд переслідував мету з їхньою допомогою науково обґрунтувати права Росії на південні українські землі й Крим. Але це не завжди виконувалося. Поряд з історичними й архео­логічними дослідженнями Одеське товариство історії і ста­рожитностей розгорнуло широке вивчення звичаїв, обрядів, занять, побуту та фольклору місцевого населення. З 30-х років результати досліджень регулярно публікувались а «Одесском альманахе» і «Одесском вестнике», а з 1844 p.— в «Записках» товариства, пропагуючи й зберігаючи для нащадків досягнення багатонаціональної культури Півдня України.

Найпомітнішою фігурою Одеського товариства історії і старожитностей був історик, статистик, економіст, етно­граф, публіцист Аполлон Срезневський. Йому належить велика заслуга в збиранні й публікації історичних та етно­графічних матеріалів. Він написав тритомну «Историю Но­вой Сечи, или последнего Коша Запорожского» (1842, 1846), інші історичні праці, а також розвідки про некрасовців у Бессарабії, болгарські колонії, життя вірмен у Новоросії тощо. Підтримуючи колонізаторську політику росій­ського царизму, вчений трактував гайдамацький рух як відверте розбійництво, за що зазнавав критики з боку Мак­симовича й Шевченка.

Після відкриття університету значним науковим цент­ром українознавства став Київ. Значну роль у цьому віді­грав Максимович, навколо якого гуртувалися вчені й ама­тори старовини. Українознавча робота в Києві активізува­лася після створення у 1843 р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора Тимчасо­вої комісії для розгляду давніх актів. Вона мала розшуку­вати в Україні та за її межами документальні матеріали й друкувати їх. Дещо подібне запланував собі й Тарас Шев­ченко ще в петербурзький період свого життя. У 1843 р. він здійснив етнографічну поїздку по Київщині, Чернігів­щині, Полтавщині, змальовуючи з натури народне житло й одяг та записуючи народні звичаї, пам'ятки усної народ­ної творчості. У Петербурзі Шевченко організував видання «Живописна Україна», але з усього зібраного матеріалу зміг опублікувати тільки шість офортів, У 1845 р. Шевчен­ко приїздить до Києва з наміром оселитися тут назавжди й починає працювати в Археографічній (Тимчасовій) комі­сії. Під час історико-археологічних експедицій по Україні він зібрав значну кількість матеріалів про культуру укра­їнців, записав ряд пісень і дум, зробив замальовки народ­ного житла. Велику увагу приділив Шевченко родинному й громадському побуту українців. У творчості генія поезія й українознавство органічно поєднувалися, що зробило її близькою і зрозумілою для народу.

У 40-х роках у Києві жив уже тоді відомий своїми на­родознавчими працями Пантелеймон Куліш. З 1846 р. на кафедрі російської історії Київського універ­ситету почав працювати Костомаров. Він підготував, а на­ступного року видав курс лекцій «Славянская мифология», де розкривалися вірування слов'ян. Українознавством зай­малися Микола Гулак, Іван Посяда та ін. Шевченко й

Костомаров виношували ідею створення українського жур­налу, Професори університету почали більше уваги приді­ляти етнографічній підготовці студентів, пробуджуючи у них інтерес до національної культури.

У 20-х роках започатковується планомірне археологіч­не дослідження Києва, Археолог Кіндрат Лохвицький відкрив руїни і фундаменти Десятинної церкви, Золотих воріт, церкви Святої Ірини та інших давніх спо­руд, зібрав цінну колекцію стародавніх монет. Археоло­гічні відкриття стимулювали розвиток археології в інших українських містах, Глибоким патріотизмом позначені пра­ці київського історика й археолога Максима Берлін­ського. Його перу належать «Краткое описание Киева» (1820), «Историческое обозрение Малороссии и Киева» (частково опубліковане в альманасі «Молодик», 1844). Активна народознавча діяльність київських учених захопи­ла й окремих місцевих чиновників. Серед них особливо ви­ділявся київський губернатор Іван Фундуклей. Він підтри­мував наукові й творчі починання інтелігенції, зокрема Шевченка і Костомарова. Сам написав декілька книг, се­ред них «Обозрение Киева в отношении древностей» (1847), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской гу­бернии» (1848).

Багато зробила для становлення українознавства як на­уки Комісія для опису губерній Київського учбового округу (1851—1864). Ініціатива створення комісії належала чи­новникові для особливих доручень при київському губерна­торі Дмитру Журавському. Поряд зі статистично-економіч­ними він писав праці з народознавства, які, на жаль, цен­зура не дозволила друкувати. Навколо вченого секретаря комісії Журавського й професора кафедри російської істо­рії університету Платона Павлова згрупувалися прогре­сивні вчені Микола Іванишев, Микола Маркевич, Михай­ло Максимович, Амвросій Метлинський, викладачі навчаль­них закладів Зенович, Кітенко, Росковшенко та ін. Вони протистояли монархістсько-охоронному курсу, який про­водили помічник попечителя Київського учбового округу Михайло Юзефович та його прибічники.

Вперше в народознавстві у складі комісії було створено відділення етнографії, це започаткувало її відокремлення від географії й становлення як окремої науки. Комісія роз­робила науково-інструктивні матеріали — інструкції, анке­ти, програми — і розіслала їх на місця. Таким чином до збору етнографічного матеріалу підключалися сотні людей, які діяли за науково розробленими планами. Дві невеликі інструкції Метлинського були надруковані 1853 р. у «Черниговских губернских ведомостях» і стосувалися збирання, систематизації та підготовки до видання народних пісень та інших творів фольклору. Була розроблена й розіслана в губернії Київського учбового округу програма для етногра­фічного опису місцевого краю. У ній вперше об'єднувались усі головні компоненти анкетного способу збирання науко­вих даних. Протягом 1856—1857 pp. до комісії надійшли складені за цією програмою «Описание г. Мглина и его уезда, составленное учителем исторических наук Мглинско-го уездного училища Карпачевым», «Описание о Переясла­ве, сочиненное законоучителем Переяславского уездного училища Бутковским», «Медико-топографическое описание государственных имуществ Киевского учебного округа» Д. Деляфлиза та ін.

Вперше в історії українознавства комісія організувала й провела ряд спеціальних експедицій з етнографічного ви­вчення населення у Правобережній і Лівобережній Украї­ні. У 50-х роках цією проблемою займались Опанас Афанасьєв-Чужбинський, Метлинський, Маркевич та інші члени комісії. Зібрані й опубліковані ними матеріали не втратили свого значення й сьогодні. З метою розширення народо­знавчих досліджень у 1853 р. виникла ідея об'єднання ко­місії з Російським географічним товариством. Але з різних причин найближчими роками вона не реалізувалась. В цілому комісія стала науково-організаційним центром народознавства в Україні, а Київ перетворився на загальноук­раїнський науковий народознавчий центр.

Українознавчі центри існували й поза межами Украї­ни, насамперед у Петербурзі, що став на той час, за сло­вами поета Євгена Гребінки, «колонією освічених україн­ців. Всі громадські місця, всі академії, всі університети переповнені земляками».

Прогресивні кола столиці проявляли велику зацікавле­ність усім українським. Перебуваючи в Петербурзі, Мико­ла Гоголь просив рідних з с. Василівки на Полтавщині надсилати йому фольклорно-етнографічні матеріали, які використовувалися ним при створенні прозаїчних творів. Письменник друкував українознавчі дослідження в «Оте­чественных записках», мав намір написати історію Украї­ни, а видатний російський поет Олександр Пушкін у 1829 р. навіть приступив до її створення. У різний час у Петербурзі жили й творили Шевченко, Костомаров, Куліш та багато інших українців, котрі популяризували націо­нальну культуру. У 30-х роках у ньому навіть діяв гурток любителів української культури й науки, в роботі якого брали участь як українські, так і російські діячі культури, в тому числі Гребінка, Маркевич, Григорович, Сошенко, Якубович, Даль, Панаев, Кукольник та ін. Відвідував його вечори й Шевченко.

У Москві сформувалося багато українських народознав­ців, тут відбулося становлення одного з основоположників вітчизняного слов'янознавства, фольклориста й етнографа випускника полтавської семінарії Осипа Бодянського. Ставши професором Московського університету, а потім і секретарем Товариства історії та старожитностей росій­ських, він багато зробив для публікацій в московських ви­даннях матеріалів про історію та етнографію України. Зав­дяки йому протягом 1846—1848 pp. видано «Летопись Самовидца», «Историю Руссов» та багато інших праць ук­раїнської тематики.

Популяризація минулого України у творах російських і українсько-російських літераторів. Відродженню й поглиб­ленню національної самосвідомості народу сприяла укра­їнська тематика в творчості російських і українсько-росій­ських письменників та поетів. Багато з них захоплювали­ся героїкою й славою козацької України, подвигами її славних синів. Не стояв осторонь цієї теми й Олександр Пушкін, законодавець моди у вітчизняній поезії. Полюби­лася читачам образами Івана Мазепи, Василя Кочубея, Івана Іскри поема «Полтава». І хоч історія відтворювалась з великоімперських позицій, але геніальність митця зроби­ла привабливими як ворогів, так і прихильників царя Пет­ра І з числа української старшини.

Героїка української минувшини була співзвучна настро­ям прогресивної російської громадськості, яка прагнула до зміни існуючих у країні порядків. Саме визвольні настрої українського народу в минулому вдало накладались на ро­сійську дійсність і тим самим підштовхували інтелігенцію до рішучих дій. Особливо чітко цей напрям художніх тво­рів простежувався в творчості декабристів-літераторів або близьких до них письменників і поетів. Вже в першій кни­зі журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» (1819), друкованого органу «Союзу благоденства», був надрукований роман Федора Глінки «Зиновий Богдан Хмельницкий...». Його основна ідея закономірності пова­лення іноземного панування і ліквідації соціального «раб­ства» в Україні періоду Хмельниччини тісно перепліталася З головним стратегічним завданням декабристів — повален­ням самодержавства й кріпацтва в Російській імперії. Л заклик у романі до українців: «Повстаньте і пильнуйте: час свободи настав!»,— сприймався багатьма як сигнал до боротьби за свободу Росії.

Найяскравіше героїчне минуле України відображено в творчості поета-декабриста Кіндрата Рилєєва. Його дума «Богдан Хмельницький», поеми «Войнаровский» і «Наливайко» пронизані романтичною героїкою і політич­ним підтекстом, на них жваво реагувала революційно на­строєна молодь. Знамениту «Сповідь Наливайка» вона сприйняла як своєрідний гімн самопожертви в ім'я свободи Батьківщини. Твори Рилєєва знайшли широкий відгук і серед української інтелігенції. До нього надходила безліч листів з щирою вдячністю за те, що в тих умовах поет зу­мів піднести український народ і опоетизував його героїчне минуле. Такі дії літераторів-декабристів дещо нейтралізовували шовіністичну політику царизму, сприяли поглибленню взаєморозуміння й взаємоповаги між російським та українським народами.

Особливе місце у відтворенні історії України належало літераторам-українцям, котрі поділяли погляди безпосе­редніх учасників декабристського руху. З «петербурзьких українців» цього кола найпомітнішою фігурою був поет і перекладач Микола Гнідич. Він спілкувався з ба­гатьма декабристами, поділяв їхні окремі погляди, але членом таємного товариства так і не став. Зате в розмовах з ними і у своїх записах Гнідич відстоював історичну спра­ведливість боротьби українського народу за своє визволен­ня в середині XVII ст. Одночасно поет доводив особливу ментальність українського народу, яка, на його думку, по­лягала в щирій любові до незалежності й була найтиповішою рисою «історії малоросійської».

Геніальним популяризатором історії України став письменник Микола Гоголь. У книзі «Вечори на ху­торі біля Диканьки» (1831—1832) він створив поетичний образ України, близький розумінню і українця, і білоруса, і росіянина. У ньому поєднувались реальність з вигадкою і фантастикою, гумор із сарказмом, нестримні веселощі з тихим смутком. По-новому постала Україна перед читачем у повісті «Тарас Бульба». Фактично — це опоетизована ге­роїка українського козацтва, вірного сина і надійного за­хисника багатостраждальної України. У зображенні письменника запорожець постає в усій красі — мужнім, відважним до самопожертви й люблячим до самозабуття. Образ степової вольниці з її відчайдушністю, лицарством і досмертним побратимством викликав у читача почуття симпатії й бажання наслідувати ці риси.

Особливості розвитку освіти і культури. Значні зміни відбувались у розвитку освіти й культури. Царський уряд через школи намагався задовольнити потреби країни в освічених кадрах і одночасно витравити в українського наро­ду національну свідомість, нав'язати йому почуття меншовартості, створити уяву месіанської ролі російської нації у житті слов'янства. Цій меті підпорядковувалась і реорганізація системи освіти. У першій половині XIX ст. царизм покінчив з національною школою в Україні, яка вивела її свого часу на один рівень з найосвіченішими державами Європи. Почалось насаджування нових типів навчальних закладів.

Освіті надавався чітко виражений становий характері для нижчих верств населення — парафіяльні двокласні школи; для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан — повітові училища, гімназії, ліцеї; переважно для дітей дворян — гімназії, ліцеї та університети. Держава монополізувала шкільну справу. Створене в 1802 р. Міні­стерство освіти взяло шкільництво під найпильніший конт­роль. На місцях його здійснювала адміністрація створених протягом півстоліття Харківського, Київського та Одесько­го учбових округів.

Матеріальне забезпечення нижчої ланки освіти було вкрай незадовільним. Коштів, які виділялися на утримання парафіяльних шкіл і повітових училищ, катастрофічно не вистачало. Часто ці заклади тулились у непристосованих приміщеннях, не мали необхідних навчальних приладь і посібників. Учителі ледве зводили кінці з кінцями. Дещо краще матеріальне забезпечення мали навчальні заклади військового, морського, духовного, гірничого, державних маєтностей та інших відомств. Але їх було обмаль, і вони не могли задовольнити масових потреб у знаннях. Всього ж на 1856 р. одна школа припадала на 9,5 тис, а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у по­передньому столітті.

Відбувається становлення мережі закладів професійної освіти. У 1807 р. почало працювати землемірне училище у Кременці, у 1823 р.— школа чистописців у Полтаві, у 1828 р.— єдина в Росії у с Пальчики Конотопського по­віту на Чернігівщині школа бджільництва, у 1834 р.— учи­лище торговельного мореплавства у Херсоні. Діяли учили­ща виноробства й садівництва в Криму, Катеринославі, Полтаві. Існували й інші професійні школи.

Крім державних, діяли приватні навчальні заклади. У Харкові, Києві, Одесі та деяких містах для дітей дворян відкриваються приватні пансіонати й школи, які готували учнів для вступу до середніх та вищих навчальних за­кладів.

Середню освіту надавали гімназії. Протягом півстоліт­тя в Україні було відкрито 19 таких навчальних закладів, в тому числі в Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Сім­ферополі, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Вінниці та Луцьку. В Одесі з 1804 р. почала функціонувати перша в Україні комерційна гімназія. Загальна кількість гімназис­тів не перевищувала 4 тис.

Під тиском громадськості створювалися вищі освітні заклади. У 1805 р. з ініціативи Василя Каразіна відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, напрям діяльності якої не влаштовував властей. У Києві в 1834 р. почав працювати Університет св. Володимира. Спочатку в ньому функціону­вали філософський і юридичний факультети з чотириріч­ним навчальним курсом. Першим ректором університету став професор Михайло Максимович.

Інший тип вищих навчальних закладів становили ліцеї. Вони об'єднували в собі гімназичні та університетські кур­си. Одним з них став Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімназії. В свою чергу, на його базі згодом було засновано Київський університет. Відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей став центром вищої освіти Півдня України. Пізніше при ньому почав працювати Інститут східних мов. Непересічне значення у розвитку ос­віти мала відкрита в 1820 р. у Ніжині коштом Іллі Безбородька Гімназія вищих наук. У 1832 р. вона була пере­творена на Ніжинський ліцей, де здобули освіту Микола Гоголь, Євген Гребінка та чимало інших світочів націо­нальної культури.

Велика заслуга в піднесенні освітнього руху в Україні належала попечителю Одеського (1856—1858) та Київсько­го (1858—1861) учбових округів Миколі Пирогову. За підтримку прогресивних методів навчання й виховання молоді царський уряд звільнив Пирогова з посади і відлу­чив його від педагогічної роботи.

Багато в чому відмінною від царської була освітня по­літика уряду Австрійської імперії на західноукраїнських землях. У 1802 р. замість місцевих шкільних управлінь за­проваджено шкільні округи на чолі з директорами. З 1805 р. народні школи перейшли у відання церковних консисторій, що супроводжувалося дальшим посиленням контролю за навчальним процесом і збільшенням кількості теологічних дисциплін. У початкових трикласних школах Східної Галичини у 1841 р. навчалось лише 14 % дітей шкільного віку. Українська мова у школах поступово ви­тіснялася німецькою та польською мовами.

Певні зміни в початковій освіті сталися після револю­ції 1848 р. Міністерство освіти й віросповідань Австрійської імперії зосередило шкільну справу в своїх руках. Було створено самостійну нижчу реальну школу, навчаль­ний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік. Поча­лося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовків­ництва.

Відкриваються такі навчальні заклади, як недільні шко­ли для дорослих. Протягом 1848—1849 pp. їх налічувалось у Галичині 60 і на Закарпатті — 9.

Середню ланку освіти репрезентували гімназії. їхня кількість була незначною й не могла задовольнити потре­би місцевого населення у знаннях. До того ж у них інтен­сивніше як у початкових школах відбувалось онімечення та покатоличення учнів. Цей процес особливо активізував­ся після урядового указу 1856 р. про скасування в гімна­зіях обов'язкового вивчення української мови.

Вищу освіту давали Львівський університет (1661), Ре­альна (1817), Технічна (1844) академії у Львові та Чер­нівецький ліцей (1820).

Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. «Курс математики» професора Харківського універ­ситету Т. Осиповського кілька десятиліть був основним підручником з математики в усій Російській імперії. Вели­ся плідні дослідження в галузі астрономії, географії, фізи­ки, хімії, гідрології, метеорології, ботаніки та інших наук. Значного розвитку набула медична наука. Більшість нау­кових розробок належали професорам університетів і ліцеїв.

Крім народознавчих, розвивалися й інші суспільні нау­ки. Філософська думка першої половини XIX ст. зазнавала відчутного впливу філософських ідей Західної Європи. Це було помітним у працях першого ректора Харківського університету професора Івана Рижського, професора того ж самого університету А. Стойковича, професора Львівського, її потім Петербурзького університетів П. Лодія та ін. По­мітним явищем в економічній науці став вихід тритомної праці професора Харківського університету Т. Степанова «Записки з політичної економії» (1837, 1844—1848). До­сліджувалися також питання статистики.

Розширювалася мережа друкарень і розвивалась книго­видавнича справа. У 1807 р. з'явилися друкарні при гу­бернських правліннях у Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Катеринославі, Херсоні, Сімферополі, Кам'янці-Подільському. В Одесі діяло чотири друкарні — міська й три приватні, у Києві протягом півстоліття — п'ять, з них дві приватні. Гірше було з організацією друкарства на західно­українських землях. Тільки у Львові та Чернівцях діяли друкарні, але вони видавали переважно церковну літера­туру. Лише під час революції 1848 р. книговидання у цьо­му регіоні дістало поштовх для розвитку. Але й надалі вірі відбувався досить повільно.

Реальна дійсність першої половини XIX ст. істотно вплинула на тематику усної народної творчості та фольк­лору. У думах і піснях народ жваво відгукнувся на події Вітчизняної війни 1812 p., посилення кріпацтва, рекрутчи­ну, сваволю панства і чиновництва, власне безправ'я і зли­денність. Прославлялися Устим Кармелюк, Лук'ян Коби­лиця та інші керівники народних повстань. Велика заслуга в поширенні усної народної творчості належала кобзарям. З їх багаточисленного середовища виділялися Остап Вересай, Федір Гриценко (Холодний), Іван Крюковський, Ардрій Шут. Багатий фольклор, частково опублікований у «Русалці Дністровій» та в інших працях, мало західноук­раїнське населення.

Значний вплив справили усна народна творчість і фоль­клор на становлення нової художньої літератури. У першій половині XIX ст. у ній відбуваються ті процеси, що і в дру­гій половині XVI ст., коли народний говір дедалі більше входить у літературу. «Батьком» нової української літера­тури по праву вважається Іван Котляревський, за­слуга якого полягає в тому, що він сміливо ввів у літера­туру усну народну мову й створив на її базі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Першим з них стала поема «Енеїда» (частково вийшла 1798 p., повніс­тю— 1842 p.). Ця поема, а також «Наталка Полтавка» (1838), «Москаль-чарівник» (1841) тривалий час залиша­лися зразком для наслідування іншими письменниками і поетами.

Поряд з Котляревським розкрився талант інших літера­торів. Байкар Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) різко таврував такі вади суспільства, як са­модурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Езоповою мовою він критикував реакційні порядки в країні й разом з тим вболівав за долю селян. Різкій сатирі піддав недоліки тогочасного суспільства Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843) у повістях «Пан Халявський», «Українські дипломати», п'єсах «Дворянські вибо­ри», «Сватання на Гончарівці» та в інших творах, якими захоплювалась публіка. З творчістю Гулака-Артемовського багато в чому перегукувались байки Євгена Гре­бінки (1812—1848). Чудові зразки романтичної поезії дав Левко Боровиковський. його перу належить багато балад, ліричних поезій, а також байок на побутові теми. Формування нової української літератури завершилось у творчості Тараса Шевченка (1814—1861). Він як ніхто інший синтезував основні українські діалекти, міські та сільські говірки, надав їм загальноукраїнської форми й став трибуном українського народу. Вже в першій поетич­ній збірці «Кобзар» (1840) поет постав як неперевершений майстер народної поезії, здатний силою українського слова блискуче передати почуття, думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли відображення най­болючіші проблеми життя українців і України. Причому геніальність Шевченка проявлялася також і в універсаль­ності поетичних закликів до справедливості та волі неза­лежно від часу й місця події. Це найяскравіше відбилось в рядках знаменитого «Заповіту»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

ї вражою злою кров'ю

Волю окропіте!

І мене в сім'ї великій, сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Боротьба проти соціальної несправедливості тісно пере­пліталась у творчості Шевченка з боротьбою проти націо­нального гноблення українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасни­ків. Але націоналізм Шевченка не був шовіністичним, він органічно вписувався в природне прагнення інших народів до свободи й незалежності, враховував національні особ­ливості людей різних національностей і віросповідань.

Розвивалось і театральне мистецтво. Центрами теат­рального життя в першій половині XIX ст. стали Харків та Полтава, де започаткувався національний український про­фесійний театр. У багатьох містах діяли аматорські гурт­ки. Поряд з ними функціонували поміщицькі театри, ор­кестри, хори й капели. Їх забезпечували коштами меценати з різних верств населення. Широко відомим серед них був театр із селян-кріпаків с. Качанівки на Чернігівщині, Му­зикантів навчав грати видатний композитор Михайло Глинка. Розвивались також інші види мистецтва — архі­тектура, образотворче мистецтво, традиційно-побутова культура й звичаї народу.

Національно-духовне піднесення на західноукраїнських землях. Національне відродження захопило й Східну Га­личину. Але проявлялося воно менш помітно, ніж на тих землях, що перебували у складі Росії. Найчисленніша за кількістю інтелігенція в особі сільських священиків у своїй масі не наважувалась не тільки на масовий протест проти австрійського і польського засилля, а й навіть виявляти відверту любов до національної мови та культури. Пре­стижність німецької і польської мов була настільки висо­кою, що з ініціативи студентства власті у 1809 р. закрили єдиний україномовний факультет Львівського університету. Однак під впливом національного відродження у Чехії та Польщі західноукраїнська інтелігенція дедалі більше переймалась національною ідеєю.

Одним з найвидатніших українознавців став польський і український фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський. У пошуках народних пісень він протягом 1814—1818 pp. обійшов мало не всю Польщу, Білорусію, Галичину, Поділ­ля, Волинь, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину. За­писав близько 3 тис. пісенних текстів, з них майже 1400 українських. Не маючи змоги друкувати свої матеріали на Західній Україні, він мусив переселитися до Москви. Час­тина його наукового надбання була опублікована в пісен­них збірках Максимовича та польського історика й ху­дожника Броніслава Залеського.

За прикладом східноукраїнських вчених пробуджується інтерес західноукраїнських інтелігентів до української мо­ви. Причому окремі з них займали високі посади серед церковних ієрархів. Митрополит Михайло Левицький був досить відомим прихильником розвитку шкільництва на національній основі. Він звернувся до галицького губерна­тора з проханням запровадити в школах викладання укра­їнською мовою. Але чиновник відкинув цю пропозицію, а митрополита почали звинувачувати в москвофільстві й роз­палюванні національної ворожнечі. З його ініціативи по­мічник у шкільних справах єпископа греко-католицької церкви у Перемишлі Іван Могильницький у 1816 р. засну­вав перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків. Поряд з іншими воно ставило своїм завданням удосконалення мови, друкування нею різнома­нітних брошур для народу. Однак штучне наповнення га­лицького діалекту української мови церковнослов'янськими зворотами було невдалим. Народ не сприйняв такого ново­введення, і починання Могильницького та його соратників успіху не мало. Більш вдалою виявилась його «Граматика язика словено-руського» (1829). Набула поширення науко­ва розвідка Могильницького «Відомості о руськом язиці» (1829), перекладена на польську (1829) і російську (1838 і 1857) мови. У ній вчений спростовував погляди окремих польських вчених, котрі не визнавали самостійності укра­їнської мови, і доводив, що вона започаткована ще в період Київської Русі. Перемишльський гурток освітян порушив мовну проблему, яка надовго привернула увагу галицької громадськості.

На розвиток національної самосвідомості галичан знач­ний вплив мали розвідки історика Дениса Зубрицького. У 1837 р. він видав польською мовою «Нарис з історії руського народу в Галичині...». Його було обрано членом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві та Археографічної комісії, діяльність яких суттєво позначила­ся на народознавчих поглядах вченого. У тритомній «Історії древнього Галицько-Руського князівства» (1852—1855) Зубрицький виступив проти тверджень польської історіо­графії, нібито Східна Галичина і Західна Волинь є одвіч­ними польськими землями. Проте свої погляди він вислов­лював з позицій російського самодержавства. Виходили народознавчі праці й інших вчених, але, писані польською чи німецькою мовами, вони залишалися маловідомими се­ред широких мас українського населення Галичини.

Епіцентр народознавчого руху в 30-ті роки переміщу­ється до Львова, де чимало студентів були захоплені ідеєю міжслов'янського єднання і пробудження національної са­мосвідомості населення Галичини. Визнаними лідерами патріотично настроєної молоді на початку 30-х років стали студенти місцевого університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, влучно прозвані колегами «Руською трійце к». У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяль­ність, їхня увага зосереджувалась на очищенні мови місце­вого українського населення від різних «вишуканостей» (мались на увазі нововведення Могильницького та інших вчених) і перетворенні її на зрозумілу мову, а також про­будженні національної свідомості народу.

З цією метою «Руська трійця» розпочала велику фольклористично-збиральницьку роботу. Головацький три­палий час записував фольклор, різні побутові сцени з жит­тя селян Галичини, Буковини, а також Закарпаття. Тим самим займався Вагилевич, правда, поряд з дослідницькою роботою він закликав людей до непокори властям, за що й зазнав переслідувань. У 1836 р. Вагилевич зробив перший переклад на живу українську мову «Слова о полку Ігоре­вім», але цензура не дозволила друкувати твір. Те ж саме сталося і з «Читанкою для діточок...» Шашкевича. Вона побачила світ лише в 1850 р, Шашкевич займався також підготовкою граматики та словника української мови. В трьох церквах «трійчани» проголошували релігійно-мо­ральні проповіді українською мовою, тим самим підносячи національний дух.

Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців «Руська трійця» вбачала в історії. З цією метою вона популяризувала славні сторінки минулого. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-виз­вольної боротьби народу, писали про те, що Богдан Хмель­ницький розглядав Волинську, Галицьку, Львівську та Белзьку землі невід'ємною частиною всієї України. Наголошу­ючи на героїчному минулому українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язання національних проблем.

Головацький активно листувався з відомими діячами слов'янського відродження на Заході й насамперед з Павелом Шафариком, автором таких злободенних на той час праць, як «Історія слов'янської мови та літератури всіма наріччями» (1826), «Про походження слов'ян» (1828), «Слов'янські старожитності» (1837). Творчі контакти мала «Руська трійця» також із словаком Я. Коларом, сербами Г. Петровичем і Т. Павловичем, хорватом Ф. Курелацом, чехом К. Гавлічеком та іншими західнослов'янськими просвітителями. Через листування з Максимовичем, Бодянським, Срезневським «Руська трійця» запозичувала кращі надбання національного піднесення на Лівобережжі та Слобідській Україні. Під впливом загальнослов'янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, «Руська трійця» вперше в суспільному русі внесла в програмні до­кументи ідею возз'єднання всіх українських земель у скла­ді майбутньої федерації. За цим проектом Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Ліво­бережжя) і Західного (Правобережжя), до якого приєд­нувалась і Східна Галичина.

На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени «Руської трійці» в обхід львівської цензури у 1837 р. видали в Будапешті альманах «Русалка Дні­строва». У ньому були вміщені народні пісні, думи, пе­рекази, Історичні документи, що розкривали героїчне ми­нуле, заняття, побут і культуру українського народу. Ці матеріали, а також публіцистичні статті звеличували бо­ротьбу українського народу за своє визволення, опоетизо­вували народних героїв і проголошували необхідність воз­з'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дні­стрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній І клерикальній реакції, протестом проти денанаціоналізації і розз'єднання українських земель. Тому не дивно, що власті вороже зустріли альманах, конфіскували й знищили майже увесь тираж (крім 250 примірників), а йoгo авторів притягли до судової відповідальності й три­палий час переслідували. Шашкевич помер у 1843 p.; Baгилевич зазнав нових переслідувань після революції 1848 р. і відійшов від активного громадського життя, Головацький фактично до смерті в 1899 р. залишився вірним справі, яку обрав змолоду.

Бурхливе національне відродження почалося в Галичи­ні під час революції 1848 р. Характерною його особливістю була політизація, що виявлялась у поєднанні як чисто на­ціональних, так і політичних вимог, створенні нових орга­нізацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.

Лекція 31 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

Освітній рух широких народних мас Початкова освіта Середня й вища осві­та

Наука

Література

Драматургія й театр

Музика

Образотворче мисте­цтво

Народна творчість, побут і звичаї

Освітній рух широких народних мас. Розвиток культури України другої половини XIX ст. характеризувався рядом особливостей. Перетворення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, певні демократичні зрушення за­гострили потребу суспільства у професійно підготовлених кадрах робітників і чиновників, а також ідеологів, здатних задовольнити духовні запити народу. Небувало пожва­вився інтерес широкої громадськості до історії, мови, куль­тури. Національна інтелігенція стала впливовою інтелек­туальною силою, здатною спрямовувати культурний поступ нації й вести її за собою. Активно кристалізувалася само­свідомість української нації, яка ставила на порядок ден­ний нові й нові національно-культурні завдання. В таких умовах уряд Російської імперії вже не міг ефективно конт­ролювати національно-культурні процеси неросійських на­родів і спрямовувати їх у русло денаціоналізації. Видавані ним заборони виявились малоефективними й фактично не могли зупинити природний процес еволюції національних культур. Боротьба демократичних і прогресивних національних сил проти русифікаторської політики царизму ви­значала зміст розвитку культури України другої половини XIX ст.

Більшість простих людей усвідомлювала необхідність знань у практичній сфері й неможливість задовольнити її шкільною системою. Після реформи 1861 р. народ почав брати справу освіти у власні руки. Так зародився широ­кий народний рух за організацію шкільної мережі поза контролем царських чиновників. Селяни, робітники, а та­кож сільські громади самостійно відкривали народні шко­ли й виділяли на їх утримання необхідні кошти. На 1863 р.

у Харківському учбовому окрузі налічувалося 247 і в Київ­ському—103 громадські однокласні школи, у створенні яких власті не брали участі. Коли ж чиновники Міністер­ства освіти робили спроби перешкодити розширенню ме­режі народних шкіл, громадськість одразу наполягала на відкритті при них додаткових класів.

Селяни й робітники, не задовольняючись однокласними, почали домагатися ще й двокласних шкіл і скасування заборони мати їх більш як одну на повіт. Причому діяли люди послідовно й рішуче, поступово ламаючи опір шкіль­них чиновників і Міністерства освіти. В цьому вони часто знаходили розуміння й підтримку земських діячів. Одним із аспектів освітньої діяльності широких народних мас були вимоги збільшення державних і земських асигнувань на освіту, перетворення утримуваних ними шкіл на міністер­ські, відкриття позашкільних закладів народної освіти.

Одночасно народні маси виступали за перебудову зміс­ту освіти, поглиблення шкільних програм. Висувались ви­моги запровадити викладання природознавства, хімії, фі­зики, астрономії, географії, історії. Під тиском громадсько­сті при окремих школах відкривались ремісничі класи та курси городництва і садівництва. Батьки учнів виступали проти засилля церковних дисциплін у церковних школах і відмовляли їм у матеріальній підтримці, захищали прогре­сивних учителів від поліцейсько-бюрократичної сваволі, добивалися права жінок на освіту, створення жіночих шкіл або жіночих відділень при загальноосвітніх навчальних закладах.

Вимагаючи демократизації школи і освіти, робітники, селяни й національно свідома інтелігенція обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861 р. в міс­течку Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губер­нії відкрилося початкове училище з українською мовою ви­кладання. В ньому працювали кваліфіковані педагоги з ко­лишніх студентів Петербурзького університету й Петер­бурзької гімназії. Незважаючи на різні утиски й розгул реакції, училище завдяки підтримці місцевої громадськості проіснувало до 1866 р. Широку популярність здобула ук­раїнська школа у с. Денисівці Лубенського повіту тієї ж губернії, створена у 1863 р. В. Лесевичем. Вона мала ве­лику бібліотеку з шкільними підручниками й дитячою літе­ратурою, творами Тараса Шевченка, Івана Котляревсько­го, Марка Вовчка та інших класиків української літера­тури. Тільки у 1866 р. властям удалось її закрити. Але на­ступного року під тиском громадськості вони мусили відмі­нити своє рішення, правда, при цьому заборонили в ній українську мову. Подібні українські школи Існували і в ін­ших губерніях.

Характерно, що сільські громади, на відміну від одинаків-інтелігентів, сміливіше ставили перед властями питання про дозвіл викладати в школах українською мовою. При забороні українського слова Валуєвським циркуляром 1863 р. та Емським указом 1876 р. селяни Гадяцького по­віту Полтавської губернії вимагали у властей дозволу на навчання дітей національною мовою. А в Золотоніському повіті такі ж вимоги ставила наприкінці XIX — на початку XX ст. абсолютна більшість місцевих селян. Народна іні­ціатива у другій половині XIX ст. стала основним чинни­ком культурно-освітнього розвитку української нації.

Початкова освіта. У другій половині XIX ст. значні змі­ни відбулися в освіті, духовній основі культури народу. На час скасування кріпацтва кількість навчальних початкових закладів була явно недостатньою для задоволення потреби населення у знаннях. У 1856 р. діяло 1320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень — на 150 чол. Навчання велося за старою методи­кою, рівень знань учнів залишався невисоким. Введення під впливом масового культурно-освітнього руху і потреб часу «Положення про початкові народні училища» 1864 р. реформувало освіту. До початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх відомств, міські й сіль­ські, що утримувались за рахунок казни, громад і приват­них осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії й, де можливо було, церковні співи. Навчання тривало 2—3 роки, обов'язково російською мо­вою, могло бути платним або безплатним. Всі народні учи­лища, що раніше перебували у віданні різних відомств, підпорядковувалися Міністерству освіти, а церковно-приходські школи — синоду. Для керівництва навчально-ви­ховною роботою шкіл створювались повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя народних учи­лищ. Школа мала позастановий характер.

Під впливом різних чинників мережа початкових освіт­ніх закладів у другій половині XIX ст. значно розширилася. Вирішальну роль у цьому відіграли прогресивна інтеліген­ція, селяни, робітники, громади і земства. Почавши освіт­ню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове забезпечення, а відповідно й кращі при­міщення, кращих учителів і багатші бібліотеки. В окремих випадках земства дивилися крізь пальці на викладання шкільних предметів українською мовою, а то й добивались офіційного її запровадження в навчальний процес. Усього ж в Україні в 1897 р. налічувалося 16798 початкових шкіл усіх типів, які, однак, не могли охопити навчанням усіх дітей. Значна частина населення все ще залишалась неписьменною. Навіть у 1897 р. в різних українських губер­ніях уміли писати тільки від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.

Терор народників змусив урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у 1881 р. за­твердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи училищ. Спеціальними правилами 1884 р. були ство­рені церковнопарафіяльні школи, головна увага в яких при­ділялася вихованню покори властям і дотриманню церков­них канонів. Навчання тривало, як правило, два роки. Церковнопарафіяльні школи розташовувалися переважно в сільській місцевості й підпорядковувалися синоду. В йо­го ж віданні перебували й школи грамоти.

Разюча темрява народу покликала до життя появу си­стеми позашкільної освіти дорослих. Вона з'явилася з іні­ціативи і діяла завдяки безкорисливій діяльності прогре­сивної громадськості, об'єднаної в різні освітні товариства, комітети, комісії. Зокрема, в останній чверті XIX ст. актив­ну діяльність розгорнуло відкрите в 1869 р. Харківське то­вариство грамотності. Серед його учасників плідно працю­вала відома просвітителька Христина Алчевська, яка розробила і впроваджувала на практиці ефективну ме­тодику навчання дорослих учнів.

Мережа позашкільної освіти дорослого населення скла­далася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, на­родних читань і народних бібліотек. Перші недільні школи з'явилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 р. в Києві. їх засновниками стали студенти універ­ситету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 не­дільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інте­лігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський харак­тер і в більшості випадків виходило за межі програм по­чаткових навчальних закладів. Крім типово шкільних пред­метів, у них викладалися географія, історія, природознав­ство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах.

Перші недільні школи швидко здобули популярність се­ред народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації й реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громад­ськості мусили знову дозволити їх існування. Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні шко­ли до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: «стверджувати в народі ре­лігійні й моральні поняття і поширювати початкові знання». Вони призначалися для робітників і ремісників, які. не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чинов­ників, а з 1891 р. ще й духовного відомства. Недільні шко­ли почали відроджуватися тільки з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом усієї другої половини XIX ст. Самовіддана пів­столітня праця на ниві народної освіти висунула Алчевську в один ряд з найвідомішими педагогами свого часу. На кі­нець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській гу­бернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській — до 10 в кожній.

Прості люди могли навчитися писати й читати у вечір­ніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли від­відувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаю­чих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій по­ловині 70-х років з ініціативи селян, робітників і вчителів Борзенського повіту Чернігівської губернії. Потім вони з'явились і в інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної! освіти серед неписьменних дорослих селян і робітників. Але у зв'язку з активізацією діяльності народників вечірні класи у другій половині 70-х років були закриті й відро­дилися тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учня­ми велися 1 — 2 рази на тиждень протягом одного-двох ро­ків, як правило, взимку, у вільний від роботи час.

Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого — дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо.

На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій проти всього україн­ського вони були заборонені й припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських міс­тах, у 1888 р.— в селах і в 1894 р.— у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товарист­вах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літерату­ру, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів. їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в інших губерніях.

Продовжувала існувати невелика кількість досить доб­ре забезпечених літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки з'явились у 1859—1861 pp. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті влас­тями в 1862—1863 рр. Щоб паралізувати народну ініціа­тиву в цій справі, в 1865 р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної освіти або губерна­тора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний нагляді Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної осві­ти, а з 1871 p.—ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією й народниками бібліотеки зазнавали різ­них утисків. їх закривали, вилучали літературу,¹ звільняли з роботи, а то й заарештовували бібліотекарів.

Після погрому народні бібліотеки почали відроджува­тись на початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство грамотності в с. Липцях. її книжко­вий фонд становив 109 примірників книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові та гу­бернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і містечках Лівобережжя та Слобожанщини від­крилось 307 народних бібліотек, один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту літературу, яку їм нав'язували власті через «Каталоги дозволених книг». Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана

Тургенева, Миколи Гоголя, Льва Толстого та інших видат­них російських літераторів. Фактично не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані українською мовою. Поряд із легальними в окремих випад­ках існували й нелегальні бібліотеки громадівців і народ­ників.

Дещо в іншому становищі перебувала початкова освіта на західноукраїнських, землях. У 1869 р. уряд Австро-Угор­щини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне обов'язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше для керівництва осві­тою у Східній Галичині було створено шкільні округи, які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом (1895) школи ділились на два типи — нижчі (сільські одно-, дво- й трикласні) та вищі (міські чотири-, п'яти- й шестикласні). Навчальних закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не виста­чало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище селян приблизно 66,4 % всього населення Схід­ної Галичини в 1890 р. залишалось неписьменним.

На відміну від російського, австро-угорський уряд до­зволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна політика відкривала широкі можливості для дена­ціоналізації українців, в тому числі й у школах. Сфера ко­ристування українською мовою звужувалася. Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній Галичині зменшилася з 1292 у 1869 р. до 572 у 1871 р. Натомість дітям українців нав'язувалась поль­ська мова. Під впливом її засилля в установах і побуто­вому спілкуванні чимало українців віддавали своїх дітей до польських чи змішаних, польсько-українських, шкіл. Усе це призвело до поступового скорочення україномовних на­вчальних закладів. У 1900 р. вже діяло 4250 класів із поль­ською і 2250 класів з українською мовами викладання. В школах Закарпаття українську мову щодалі більше ви­тісняла мадярська, а на Північній Буковині — румунська. Проте в цілому становище з викладанням української мови у шкільній мережі західноукраїнських земель було дещо кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії. Це сприяло кращому збере­женню українцями Східної Галичини національних особли­востей.

Середня й вища освіта. Згідно зі статутом 1864 р. се­редню освіту давали гімназії двох типів: класична — з ви­кладанням давніх латинської та грецької мов і реальна — без давніх мов. Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли вступати до універси­тетів, реальної — тільки до вищих спеціальних навчальних закладів. У реальних гімназіях більше часу відводилося на вивчення математики, природознавства, фізики та космо­графії, креслення, а також двох європейських мов. У кла­сичних— перевагу надавали стародавнім мовам і фор­мальній логіці. Російська мова й література, географія, іс­торія в гімназіях різних типів мали приблизно однакову кількість годин.

Для свого часу статут гімназій 1864 р. був досить про­гресивним. За ним доступ до середньої освіти мали хлоп­чики всіх станів і віросповідань. Розширювалися права та функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відмі­няти їхні рішення, а лише оскаржувати їх попечителю уч­бового округу. Кожна гімназія повинна була мати бібліо­теку з книг, допущених для навчальних закладів спеціаль­ними каталогами, У зв'язку із загостренням політичної обстановки й розвитком економіки уряд вносив серйозні корективи в свою освітню політику.

У відповідності зі статутом гімназій і прогімназій 3871 р. було реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії пе­ретворювалися на класичні, реальні —ліквідовувалися. Навчання тривало вісім (сьомий клас був дворічний) ро­ків. Викладання латинської й грецької мов займало 41,2 % усього учбового часу. Значні зміни в середній освіті ста­лись у 80-х роках: була значно підвищена плата за навчан­ня, обмежено доступ до гімназії євреям, у 1887 р. видано документ, відомий під назвою «циркуляра про куховарчи­них дітей», який зобов'язував директорів гімназій і про­гімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей прислуги, дрібних крамарів тощо.

Швидко формувалася мережа середньої спеціальної освіти. Під впливом економічної необхідності й освітньої діяльності ділових кіл у другій половині XIX ст. було від­крито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. Діяло 28 навчальних закладів сільськогосподар­ського профілю, 24 — педагогічного. Підготовку фельдше­рів, медичних сестер, акушерок і зуболікувальних техніків здійснювали 13 медичних закладів, функціонувало 14 ху­дожніх і музичних училищ.

Під впливом загальноєвропейського освітнього процесу зароджується жіноча середня освіта. Положення 10 травня 1860 р. запроваджувало жіночі училища Міністерства на­родної освіти двох розрядів: першого — з шестирічним тер­міном навчання, другого — з трирічним. Вчитись у них могли дівчата усіх станів. За своїми програмами до них наближалися єпархіальні жіночі школи з семирічним тер­міном навчання. В 1870 р. уряд видав «Положення про жі­ночі гімназії», за яким вони поділялись на заклади Міні­стерства народної освіти й відомства імператриці Марії. Навчання тривало вісім років. Випускниці мали право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімна­зії з чотирирічним терміном навчання.

Кількість гімназій була незначною й не могла охопити навчанням усіх бажаючих. Серйозно гальмувала розвиток середніх навчальних закладів висока плата за навчання. Наприкінці 90-х років існувало 129 гімназій, із них 52 чо­ловічі і 77 жіночих.

Середню освіту давали також заклади закритого ти­пу— інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, при­ватні пансіони. Але доступ до них мали виключно діти дворян.

У гіршому становищі перебувала середня освіта на за­хідноукраїнських землях. Наприкінці XIX ст. гімназії, пе­реважно з польською мовою викладання, діяли тільки у Львові й Перемишлі. По всій Східній Галичині існувало лише п'ять реальних середніх шкіл. У явно незадовільному стані перебувала середня освіта на Закарпатті й Північній Буковині.

Повільно розширювалася в Україні мережа вищих на­вчальних закладів, насамперед університетів. У другій по­ловині XIX ст. до Харківського й Київського додався Ново­російський університет, відкритий в Одесі у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Тривалий час університети діяли за досить прогресивним статутом 1863 р. Він істотно розши­рив їхню автономію, права університетських рад і профе­сорських колегій. Увів виборність посад ректорів, деканів і професорів. Створення студентських організацій у межах вузу заборонялось. У зв'язку з активною участю студент­ської молоді у народницькому русі й особливо після вбив­ства Олександра II царський уряд посилив наступ на авто­номні права університетів і взяв під пильний контроль їхнє внутрішнє життя. Статут 1884 р. ліквідував автономію уні­верситетів, виборність адміністративних і викладацьких посад, запроваджувалася перевірка професорсько-викла­дацького складу на благонадійність.

Університети мали приблизно однакову структуру. В них діяли історико-філологічний, фізико-математичний, юри­дичний і медичний (крім Новоросійського) факультети. Деякі з них мали відділи. Багато уваги приділялось ви­вченню юридичних наук—класичного римського права, тогочасного права тощо. Поряд [з читанням теоретичних курсів у 60-х роках започатковано практичне навчання сту­дентів математичного й природничого відділів у лабора­торіях.

Кількість студентів невпинно зростала. Змінювався їх­ній соціальний склад: зменшилося число вихідців з дворян і збільшилося представників духовенства, купецтва, інтелі­генції, буржуазії, а також селян і робітників. Навчання було платним, що гальмувало доступ до вищої освіти дітям недостатньо матеріально забезпечених батьків.

З відкриттям у Києві в 1878 р. жіночих курсів зароджу­ється вища жіноча освіта. Але проіснували такі курси не­довго.

З'явилися вищі спеціальні навчальні заклади для підго­товки фахівців із різних галузей промисловості й духовної сфери. Ніжинський юридичний ліцей у 1875 р. був перетво­рений на історико-філологічний інститут ім. кн. Безбородька і тривалий час готував учителів класичних мов, росій­ської мови й словесності та історії для середніх шкіл, У Харкові в 1885 р. відкрито перший в Україні Південно­російський технологічний інститут. У Києві політехнічний інститут з'явився в 1898 р. У Катеринославі в 1899 р. по­чало діяти вище гірниче училище. Харківське ветеринарне училище у 1873 р. було реформоване у ветеринарний ін­ститут.

На західноукраїнських землях вищу освіту продовжував давати Львівський університет із чотирма факультетами— філософським, юридичним, богословським і медичнім. В 1875 р. засновано Чернівецький університет з юридич­ним, філософським і богословським факультетами. У 1877 р. Львівську технічну академію перетворено на політехнічний інститут. У 1897 р. у Львові засновано Академію ветери­нарної медицини.

Наука. В другій половині XIX ст. бурхливо розвиваються наукові дослідження різних галузей людського буття. Високого рівня розвитку досягли природничі науки, які в ба­гатьох випадках визначали характер економічних змін і технічних нововведень. Завдяки цьому економіка України в другій половині XIX ст. швидко наближалась до світового рівня, а в окремих галузях і перевершувала його. В Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Про­фесор Харківського університету О. Ляпунов посідав про­відне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Математики — професори Київського університету стали фундаторами нової алгебраїчної теоре­тичної школи.

Значні успіхи мала фізика, М. Умов успішно розробляв проблеми хвильових процесів і земного магнетизму, М. Авенаріус—молекулярної фізики, М. Пильчиков—магнітних аномалій і магнітних вимірів. М. Бекетов створив у Харків­ському університеті перші в Україні фізико-хімічне відді­лення й лабораторію фізичної хімії.

На передові позиції в світі вийшла біологічна наука. Праці І. Мечникова, І. Сеченова, О. Ковалевського стали помітним надбанням світової науки й високо цінувалися сучасниками. Працюючи в Новоросійському університеті, І. Мечников розробив учення про фотоцитоз і разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу в краї­ні бактеріологічну станцію. Не знайшовши належного ро­зуміння на батьківщині, Мечников переїхав до Парижа й там за створення в Пастерівському інституті вчення про імунітет став першим українським лауреатом Нобелівської премії. Світової слави своєю працею «Операції на поверхні тіла», а також винайденням багатьох медичних інструмен­тів зажив хірург Ю. Шимановський.

Природничі науки розвивались і на західноукраїнських землях. Плідно працювали львівські вчені-геологи Ю. То­карський та Ф. Ціркель. Помітні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках.

На новий рівень розвитку піднеслися суспільні науки.. Найвизначнішим українським філософом-мислителем Ук­раїни другої половини XIX ст. став Памфіл Юркевич (1827—1874). Тривалий час він працював у Київ­ській духовній академії, а з 1858 р.— професором і з 1861 р. завідувачем кафедрою філософії Московського універси­тету. Вчений створив своєрідну концепцію під назвою «фі­лософія серця», яка базувалася на філософській спадщині Григорія Сковороди. Талановитий учений і викладач, Юркевич рішуче виступив проти вульгарно-матеріалістичної праці Михайла Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії». За це Чернишевський та інші матеріалісти, які займали тоді сильні позиції, розгорнули проти нього жорстоку кампанію, яка фактично знищила вченого. Одним із видатних позитивістів був В. Лесевич, а відомим психо­логом і логіком — Г. Челпанов. Визначним вітчизняним теоретиком і методологом історії філософії став уродже­нець Москви О. Гіляров (1855— 1938). З 1887 р. він зв'язав своє життя з Києвом і Київським університетом. У 90-ті роки вчений розробляє філософське вчення, назване «синехологічним». його центральна ідея — загальна єдність, зв'я­зок усіх елементів дійсності з їхньою духовною єдністю в світі.

Активізувалась розробка економічних проблем на ка­федрах університетів. Значний вплив на економічну думку справили теорії економіста М. Бунге, зокрема про вартість і капітал, а також послідовний захист ним принципу при­ватної власності як основи розвитку економіки. Вчений критикував економічні теорії Карла Маркса. Почалася наукова діяльність одного з ідеологів «легального марк­сизму» Михайла Туган-Барановського. Одним із перших популяризаторів марксистського економічного вчення став доцент Київського університету Микола Зібер. Йому належить також велика заслуга в дослідженні істо­рії общинного землеволодіння в народів світу, а також ста­новища робітництва й селянства в Росії. Разом із тим уче­ний послідовно відкидав марксистську теорію класової бо­ротьби, вчення про диктатуру пролетаріату й соціалістичну революцію. Соціально-економічну історію розвитку України досліджував Сергій Подолинський, відмовляючись при цьому від вульгарного соціалізму. З появою земств почала швидко розвиватися статистика. Провадилися переписи на­селення, його економічного становища, а також ремесел і кустарних промислів, накопичувався різноманітний статис­тичний матеріал. Широке визнання наукових кіл здобули статистичні праці костромича за походженням і щирого українолюба Олександра Русова «Ніжинський повіт», «Опис Чернігівської губернії», «Народна освіта в Херсон­ській губернії» та ін. Починається наукова діяльність осно­воположника вітчизняної антропології Федора Вовка, Значний внесок у кримінальне право й історію звичаєвого права України зробив професор Київського університету Олександр Кістяківський.

Помітні зрушення відбувались в історичній науці. Вони проявлялись в небувалому розширенні джерельної бази історичних досліджень, розробці нових проблем минулого й глибшому проникненні в закономірності та особливості історії України. Микола Костомаров своїми ос­новними працями «Богдан Хмельницький», «Руїна» та ін. фактично започаткував наукову розробку історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівів. Основ­на заслуга у виданні багатьох збірників документів, у тому числі «Сулимівського архіву», «Щоденника генерального підскарбія Якова Марковича», «Мотижинського архіву», належить Олександру Лазаревському. Крім того, його наукові праці «Малоросійські посполиті селяни», «Люди старої Малоросії», «Павло Полуботок» та інші по-новому висвітлювали соціальні відносини на селі, запровадження кріпацтва, становище й еволюцію козацької старшини, її ставлення до наступу російського уряду на права Гетьман­щини.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях «Про походження ко­зацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні», «Дослід­ження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—-1798 pp.», «Дослідження про гайдамацтво за акта­ми 1700—1768 pp.», «Нарис історії Великого князівства Литовського» та інших учений обґрунтовував національну особливість минулого українського народу. Зі своїх учнів Дмитра Багалія, Петра Голубовського, Михайла Грушевського, Митрофана Довнар-Запольського він створив «київ­ську школу» істориків, яка заклала підвалини сучасної історичної науки.

Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька робота ко­рифея української історичної науки Михайла Гру-шевського. Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Я в о р-н и ц ь к и й. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького загалу своїм багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлюваної проблеми.

Розвивалися філологічні науки. Професор Харківського університету Олександр Потебня започаткував так званий психологічний напрям у вітчизняному мово­знавстві, висвітлював питання загального мовознавства, історичного синтаксису та діалектології. Великий автори­тет мали мовознавчі праці Павла Житецького й Костя Михальчука. В Чернівецькому університеті почала працювати кафедра української мови й літератури, очолювана Степа­ном Смаль-Стоцьким, а в 1900 р.— кафедра української літератури у Львівському університеті.

Література. Переборюючи тиск царизму й великодер­жавного шовінізму, пристосовуючись до різних заборон, розвивалась українська література. При цьому вона зна­ходила розуміння й підтримку передової російської, поль­ської та угорської громадськості, незадоволеної ставленням політичних режимів до національних культур. Після смерті Тараса Шевченка найпомітнішою постаттю в літератур­ному житті України став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Ку­ліш створив перший національний історичний роман «Чор­на рада», присвячений подіям в Україні 1663 р. Розгортання сюжету подається поряд із яскравим описом одягу, по­буту й народних звичаїв українського народу. Високого громадського звучання набули його альманах «Хата», збір­ки поезій «Досвітки», «Хуторна поезія» та інші твори.

Формується реалістичний напрям у літературі, започат­кований у творчості Марка Вовчка. З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» з реалістичним зображенням кріпаків, що не мирилися з рабством і прагнули позбутися його. У «Народних опові­даннях» письменниця устами своїх героїв засуджувала крі­посницький лад, захищала знедолених людей. її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки з Украї­ні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейськи­ми мовами.

В другій половині XIX ст. розгорнулась активна літера­турна діяльність засновника української реалістичної бай­ки Леоніда Глібова. Перебуваючи під впливом ро­сійського байкаря Івана Крилова, письменник разом із тим спирався на український грунт, розвінчував гноблення лю­дини людиною, висміював здирництво й кріпацтво. Гума­ністичними мотивами була пройнята творчість засновника громадянської і пісенно-романсової лірики Степана Руданського. його знамениті «Співомовки» позначені народним гумором, дотепністю, оптимізмом, мудрістю й волелюбством. Разом із тим поет склав чимало пісень і серед них «Повій, вітре, на Вкраїну», «Мене забудь», які стали взірцем пісенно-романсової лірики, його перу належать також історичні поеми. Чи не найяскравішим викриваль­ним твором української літератури є повість Анатолія Свидницького «Люборацькі», в якій показано занепад кіль­кох поколінь старосвітської сім'ї священика, недоскона­лість навчання й виховання молоді.

Значний резонанс у суспільстві мав доробок письмен­ників Олександра Кониського, Ганни Барвінок та Олекси Стороженка.

У 70 — 90-х роках українська література більше звертається до художнього відображення соціальних і психоло­гічних проблем суспільства, збагачується творами багатьох талановитих літераторів. Іван Нечуй-Левицький написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок ви­сокої художньої цінності та правдивості, його соціально-побутові твори «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» та інші зображували життя та побут знедолених людей, їхнє не­стримне прагнення до кращої долі. Соціально-психологіч­ними мотивами позначена й творчість Панаса Мир­ного. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він викривав соціальну несправедли­вість, недосконалість реформи 1861 р. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті «Повія». Своєю художньою майстерністю Панас Мирний став урі­вень з видатними майстрами слова світу, зажив широкої слави у себе на Батьківщині та за кордоном.

Наприкінці XIX ст. починається літературна діяльність Михайла Коцюбинського. У своїх ранніх творах він звертається до життя представників соціальних низів суспільства й силою художнього слова протестує проти несправедливих порядків, нездатності частини інтелігенції поліпшити життя народу.

Значних висот досягла поезія Якова Щоголева, Михай­ла Старицького, Дніпрової-Чайки, Олени Пчілки, Павла Грабовського, Івана Манжури, Лесі Українки та ін.

Переживає піднесення й література західноукраїнських земель. Юрій Федькович написав 400 поетичних і прозових творів про життя і побут гуцулів Буковини й Га­личини, прославляв борців за щастя народу. Твори Федьковича здобули велику популярність, перекладалися ба­гатьма європейськими мовами.

Квінтесенцією літературного життя всієї України стала діяльність Івана Франка. Його літературна й науко­ва спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Важливе місце в них посідає робітнича тематика, насампе­ред показ тяжкого матеріального становища нафтовиків, їхньої готовності до боротьби проти соціальної несправед­ливості. Соціальним протестом позначено чимало творів Франка, зокрема вірші «Вічний революціонер» і «Каме­нярі». Високою художньою майстерністю вирізняються соціально-побутові поеми «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці» тощо. Багато в чому під впливом Франка форму­валися погляди Михайла Павлика, а також С Коваліва, Н. Кобринської та ін.

Драматургія й театр. Усупереч офіційній політиці ца­ризму до високого інтелектуального рівня піднялися дра­матургія й театр. З'являється багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький на­писав 25 п'єс і серед них «Не судилось», «Ой, не ходи, Гри­цю, та й на вечорниці», «У темряві» тощо. Героїку україн­ського народу, незламну силу волі й патріотизм автор відобразив у п'єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивницький своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глнтай, або ж павук» мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України. Нових висот досягла драматургія Івана Карпенка-Карого. Його драми й комедії позначені особливою соціальною гостротою та яскравістю образів. Його найкращі твори—«Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» ста­ли неоціненним надбанням української культури. В центрі уваги автора — доля людини, кривда і безправ'я, форму­вання підприємця капіталістичного типу і соціальні пороки сучасного йому суспільства. І це при тому, що цензура до­зволяла ставити п'єси лише селянської тематики.

Писали для сцени й письменники-прозаїки. Так, пере­роблена Старицьким комедійна п'єса «На Кожум'яках» під новою назвою «За двома зайцями» не сходить зі сцени й до сьогоднішніх днів. Часто йшла в багатьох театрах і драма Панаса Мирного «Лимерівна» та ін. У 90-х роках україн­ська драматургія збагачується п'єсами на історичну тема­тику Бориса Грінченка «Степовий гість» і «Ясні зорі». Теат­ральний репертуар поповнювали також твори Федьковича, Франка та інших літераторів.

У другій половині XIX ст. великого поширення набули аматорські театри, гуртки та групи. Вони діяли в багатьох містах, містечках і навіть селах. Подеколи вони мали до­сить високий професійний рівень, зокрема аматорські те­атри недільної школи в Полтаві у 1861 — 1862 pp. та Чер­нігові під назвою «Товариство кохаючих рідну мову» в 1861 — 1866 pp., театральний гурток студентів Київського університету, заснований Михайлом Старицьким і Мико­лою Лисенком у 1859 р. В аматорських гуртках Бобринця та Єлисаветграда почався творчий шлях майбутніх кори­феїв українського професійного театру Кропивницького й трьох братів Тобілевичів, відомих під прізвищами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Сакса-ганського. Взагалі Єлисаветград став своєрідною театраль­ною Меккою України, куди тяглися найкращі акторські сили і де вперше побачили світ п'єса Шевченка «Назар Стодоля», опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та інші видатні твори.

Аматорський театр розвивався в несприятливих умо­вах переслідування українського слова й культури. Емський указ 1876 р. взагалі заборонив вистави на «малоруському наріччі», не дозволялося навіть друкувати на ньому тексти до музичних творів. Але аматорський театр став уже на­стільки популярним в Україні та Росії, що проти цих забо­рон масово виступили не лише актори, письменники, буржуазія, а й навіть прогресивне чиновництво, в тому числі й київський та волинський генерал-губернатори. Під їхнім тиском уряд у 1881 р. мусив передати питання про дозвіл на постановку українських вистав на розсуд місцевих гу­бернаторів. Це відкрило дещо ширші можливості для роз­витку театрального мистецтва.

У 1882 р. з ініціативи Кропивницького в Єлисаветграді відкрився професійний театр. У тому ж році він побував з виставами в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочер­каську, Ростові-на-Дону, скрізь пропагуючи духовні над­бання українського народу. В 1883 р. посаду директора української трупи обійняв Старицький, Кропивницький за­лишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів — М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Ф. Левицький, Л. Ліницька та ін. Вони створили незабутні сценічні образи за п'є­сами Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого. В 1885 р. трупа поділи­лася на два окремих колективи.

Протягом другої половини 80—90-х років діяло кілька провідних театральних колективів — Старицького, Кропив­ницького, Садовського — й близько ЗО невеликих «росій­сько-малоросійських» груп. Вони виступали на сценах не тільки України. Трупа Кропивницького своїми виставами в 1886 р. здобула велику популярність у Петербурзі, а Ста­рицького в 1886 і 1887 pp.—у Москві. Успішно проходили їх гастролі також у Білорусії, Грузії, Польщі. Трупа Г. Дер­кача майже 20 років гастролювала по центральних містах Росії, побувала на Уралі, в Сибіру, а в 1893 р. дала виста­ву в Парижі.

Створювались російські театральні трупи, якї гастро­лювали по різних містах України й Росії. У Києві в 1891 р. М. Соловцов заснував перший постійний російський театр. Він мав високопрофесійних акторів і ставив переважно п'єси Гоголя, Толстого і Чехова.

Розвивалося театральне мистецтво й в Східній Галичині. Перший український професійний театр відкрився у Львові в березні 1864 р. Його антрепенером, актором і одночасно режисером став Омелян Бачинський. Репертуар складався переважно з творів провідних українських драматургів Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Котляревського. Зі своїми виставами він побував у різних містах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття. Із втягненням колективу в полі­тичну боротьбу між «народовцями» й «москвофілами» рівень вистав знижується, й тільки після приходу в 1875 р. на посаду режисера Кропивницького діяльність театру пожвавлюється. На його сцені знайшли своє прочитання п’єса Гоголя «Ревізор» і «Одруження», Карпенка-Карого «Без­таланна» і «Мартин Боруля», Франка «Украдене щастя» І «Учитель». Ставилися й інші твори українських драматур­гів, а також зарубіжних класиків Шіллера, Мольера, Сарду.

Музика. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість композитора й оперного акто­ра в Петербурзі С. Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» ставилася на сценах ба­гатьох театрів. Саме вона поклала початок класичної ук­раїнської опери.

Значний внесок у професійну українську музику зробив композитор і музичний теоретик П. Сокальський. На сце­нах театрів часто йшли його опери «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький» та інші, пройняті народним мелосом. Плідно працював П. Ніщинський, в доробку яко­го особливе місце зайняли «Вечорниці», класичний зразок українського музичного мистецтва. Ряд музичних творів І серед них «Українську симфонію» та кілька романсів на­писав композитор М. Калачевський.

Корифеєм української музики став Микола Лисерко. Сформувавшись на кращих музичних традиціях Лейпцигської та Петербурзької консерваторій, Лисенко ра­зом з тим увібрав у себе багатющу музичну спадщину свого співучого народу й підніс музичне мистецтво на не­бувало високий рівень. Своїми теоретичними працями в га­лузі народнопісенної творчості він започаткував українську музичну фольклористику. Інтерпретував багато поезій Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні жанри музичного мистецтва. Лірично-фантастичний характер мають опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», історико-героїчний — «Тарас Бульба». Лисенко став автором перших ди­тячих опер «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна, або снігова краля». Широку популярність здобули його опера «Чорноморці», написана за п'єсою Якова Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані», музика до п'єси Котля­ревського «Наталка Полтавка» та багато інших. Йому на­лежить чимало романсів на слова Адама Міцкевича, Ген­ріха Гейне, Лесі Українки, Івана Франка, а також окремих творів для фортепіано.

На західноукраїнських землях музичне мистецтво пред­ставляли композитори М. Вербицький, В. Матюк, А. Вахнянин, на Північній Буковині — І. Воробкевич та ін.

Образотворче мистецтво. Серед образотворчих видів мистецтва важливе місце займала архітектура. Хоча міста 1 в другій половині XIX ст. продовжували забудовуватись хаотично й різностильово, але в них з'являлися й споруди значної архітектурної цінності, У Києві в 70-х роках ви­росли готель «Континенталь», будинок театру Соловцова, а в 1897— 1901 pp.— за проектом архітектора В. Шретера оперний театр. У 1862— 1882 pp. за участю О. Беретті постав Володимирський собор у Києві. Йому ж належать проекти ряду будівель по Володимирській вулиці. У Хар­кові активно працював архітектор О. Бекетов. Чимало унікальних споруд з'являється в Одесі: у 1884—1887 pp.— міський театр за проектом архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера, в 1894 — 1899 р.— нова біржа (тепер Одеська філармонія, архітектор О. Бернардацці). Відбудовується Севастополь. У Львові зводиться ряд споруд за проектами архітектора Ю. Захаревича, у тому числі будинок Львів­ського політехнічного інституту (1872— 1877). Плідно пра­цювали також Ю. Гохбергер, 3. Горголевський та інші львівські архітектори.

Нові риси з'явились у скульптурному мистецтві. Широ­ковідомим було ім'я Л. Позена, який у малих формах ху­дожньо зображував різні типи людей та їхні заняття. Це, зокрема, композиції «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці» тощо. Йому ж належить і ряд погрудь сучасників. Став відомим майстерно виконаними бюстами Салтикова-Щедріна, Гоголя і Шевченка скульп­тор П. Забіла. Набагато ширший діапазон мала творчість В. Едуардса з Одеси: він розробляв теми як соціально-по­бутового, так ї портретного характеру.

Розвивалася й монументальна скульптура, але пов'язана вона була переважно з пам’ятниками царям і вищим сановникам. Високим мистецьким рівнем вирізнявся па­м'ятник Богдану Хмельницькому в Києві (1888) Михайла Микешина. Скульптурне мистецтво західноукраїнських зе­мель перебувало під значним впливом віденської, мюнхен­ської та римської художніх шкіл. Помітний вплив на його розвиток справив краківський скульптор П. Філіппі після переїзду до Львова у I860 р. Високою майстерністю та пси­хологічним розкриттям образу виділялися К. Островський, Т. Баронич, О. Северин та інші, а в галузі монументально-декоративного мистецтва — Т. Рігер.

Важливим видом образотворчого мистецтва залишався живопис. Побутовий жанр продовжували послідовники Шев­ченка М. Жемчужников, Іван Соколов та Костянтин Трутовський. В 70 — 90-х роках він став соціально насиченішим ї рєльєфнішнм. Селянською тематикою в цей час захоплювався М. Кузнецов. Значних успіхів у розробці побутового жанру й краси української природи досяг К. Костанді. Його полотна «У хворого товариша», «Гуси», «Рання весна», «В люди» та інші стали окрасою національної куль­тури. Художньою довершеністю позначені картини співця природи й народного побуту України М. Пимоненка. Серед його робіт найбільший успіх мали «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрута» тощо. Приблизно з 70-х років починає розроблятися міська тема. Побутові сюжети, а також героїка, волелюбність, нескоре­ність і природний гумор притаманні полотнам Іллі Рєпіна «У волосному правлінні», «Вечорниці», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» та ін.

Розвивався пейзажний живопис. Ним активно займалися В. Орловський, Є. Світославський, Г. Ладиженський та ін. Але вершиною пейзажного живопису стала творчість Сер­гія Васильківського. Його близько 3,5 тис. полотен — це своєрідний гімн українській природі. Серед них почесне місце займають «Ранок», «Отара в степу», «Степ на Ук­раїні», «На Харківщині».

Менш поширений був портретний живопис, хоч ї в цьо­му жанрі працювали митці, які вправно володіли худож­ньою технікою, вміли глибоко проникнути у психологію об­разу. Це — Пимоненко, Констанді, Васильківський та інші художники. Батальний живопис започатковує Микола Самокиш своїм першим полотном «Повернення російської ка­валерії після атаки під Аустерліцом».

Як і інші види мистецтва, живопис західноукраїнських земель зазнавав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі, хоч у цілому він продовжував залишатися на­родним. Ліричністю й глибиною зображення вирізнялися картини К. Устияновича «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», йому належить також вдало виконане полотно «Шевченко на засланні». Переважно портретним живопи­сом займався Т. Копистинський, пейзажами — Т. Романчук. Почалась творча діяльність Івана Труша.

Розвивалося графічне мистецтво. Станковою графікою захоплювалися всі художники України, в тому числі Шев­ченко, Соколов, Жемчужников, Трутовський. Високого рів­ня досягла портретна графіка в роботах М. Мурашка, П. Мартиновича, О. Сластіона. В Одесі започатковується жанр карикатури. Його основоположник А. Красовський у 1874 р. організував видання серії карикатур «Одеська вудочка».

Народна творчість, побут і звичаї. Розвивалась також народна творчість — усна поезія, музичний фольклор, при­кладне мистецтво. Народна пам'ять зберегла найкращі здо­бутки попередніх поколінь і одночасно збагатилася нови­ми. Досить поширеними стають наймитські заробітчанські пісні, створені людьми в коротких перепочинках між робо­тою. Тому вони й відображали тяжке життя простих лю­дей, роботу в наймах чи на заробітках. Водночас розви­вався казковий жанр, збагачувався героїчний епос думами про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кри­воноса та інших народних ватажків. В істеричних піснях знайшла відображення боротьба проти загарбників і гно­бителів. Зароджується фольклор, в якому відображуються насамперед тяжкі умови праці на фабриках, заводах і в сільському господарстві. Усна народна творчість доповню­валась приказками, прислів'ями і анекдотами, суть яких визначалась прислів'ям — «Народ скаже, як зав'яже».

Народна музична творчість проявлялася здебільшого в думах, виконуваних у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Вершин у цьому досяг кобзар Остап Вереса й, ми­тець із колосальною пам'яттю, чудовим голосом і високою виконавською майстерністю. Розквітає також талант коб­зарів Павла Братиці й Михайла Кравченка. Поширеними серед народу були козачок, гопак, дудочка та інші танці. Грали, крім згаданих музичних інструментів, також на цимбалах, сопілках, скрипках, басолях. Жодне свято не обходилося без троїстої музики — скрипки, цимбал, бу­бона.

Декоративно-прикладне мистецтво розвивалось у вигля­ді кустарних промислів. Досить поширеним було художнє ткацтво, в якому наприкінці XIX ст. почали активно вико­ристовуватися фабричні нитки й барвники. В кожному селі майстрині вміли ткати килими, шити й вишивати. Високого рівня досягла художня кераміка. Оригінальний посуд ви­робляли жителі 500 населених пунктів України. Серед них виділялися Опішня на Полтавщині, Бубнівка на Поділлі, Сокаль на Львівщині тощо. На Полтавщині, Чернігівщині, Буковині та Галичині багато майстрів займалося різьблен­ням по дереву. Вироби гуцульських та інших умільців здо­бували широке визнання на виставках у Відні, Празі, Па­рижі. Існували також кольорова обробка металів, виготов­лення писанок, малювання та інші промисли, які зберігали народні традиції й одночасно примножували культурні надбання попередніх поколінь.

Під впливом нових умов змінився побут українців. Тра­диційні землеробські знаряддя замінялися новими, більш

досконалими. Заводські металеві плуги в другій половині XIX ст. дедалі більше витісняли двоколісний плуг, хоч за Своєю конструкцією багато в чому були схожі на нього. У бідняцьких господарствах продовжували застосовувати Примітивні дерев'яні плуги, сохи і рала, катки, ціпи, лопати-віялки тощо. Коса витісняє в багатьох випадках серп І починає широко використовуватись на збиранні колосових культур. Поряд із водяними млинами й вітряками дедалі більше з'являлося механічних.

Певні зміни відбулись й у народному житлі. В залеж­ності від матеріального становища господарів сільські хати ділилися в основному на двокамерні (хата — сіни) й три­камерні (хата — сіни — комора). Але з часом більше ста­вало останніх. На рубежі двох століть у сінях почали від­городжуватися місця для кухні. Менших змін зазнало вну­трішнє планування хати. Фактично воно залишалося таким самим, як і за середньовіччя. У промислових селищах для колективного проживання робітників почали зводитись ка­зарми з місцевого матеріалу. На Донбасі й Катеринославщині вони будувалися переважно з каменю, в інших регіонах — з дерева чи саману. Приміщення обігрівалися печа­ми, в них ставились дво- чи триярусні нари, для сімейних пар відгороджувалися кутки, повітря було затхлим, спов­неним випарів людських тіл, одягу й взуття. Жодних норм санітарії не існувало. Деякі підприємці виділяли для сімей­них робітників окремі кімнати з вікном і грубкою в довгих казармах. Окремі робітники будували землянки або мазан­ки, поблизу них — сараї й погреби, заводили крихітні го­роди чи сади, які допомагали їм вижити в складних умовах.

У народному одязі видимих змін не сталось. Але в його виготовленні дедалі більше використовувалися фабричні тканини, нитки, ґудзики тощо. Наприкінці століття селяни Почали закупати у великій кількості міські сорочки, косо­воротки, пальта, полушубки, картузи, чоботи, черевики. Жінки вбиралися, крім традиційного народного одягу, в са­рафани, міські спідниці, блузки, пальта тощо.

Значні зміни відбувалися в сімейному побуті. Патріар­хальна велика сім'я збереглася тільки на Поліссі та в гір­ських селах Закарпаття, а в інших регіонах вона вже по­ступилася місцем малим сім'ям. Головою родини був бать­ко, а в окремих випадках — дорослий старший син. Прями­ми спадкоємцями батьківських надбань виступали діти, насамперед сини. Батьки залишалися жити, як правило, при молодшому синові, якому відповідно виділялася біль­ша частина майна. Сім'я виступала основною виховною інстанцією, де дітям змалку прищеплювалися чесність, по­рядність, працелюбність і повага до старших. У сім'ї діти невимушено й непомітно переймали вікові традиції народу в побуті, звичаях, обрядах.

Шлюбний вік починався для дівчат із 16, хлопців — із 18 років. Згода дітей на шлюб не була обов'язковою, її давали батьки. Шлюб супроводжувався весіллям із суво­рим дотриманням традиційних звичаїв та обрядів, що було характерним і для інших сімейних подій. Широко відзна­чалися також релігійні свята, в основі яких лежали пра­давні світоглядні засади предків.

Лановик

Досягнення української культури в першій половині XIX ст.

У тісному зв'язку з економічними та соціально-політич­ними процесами розвивалось духовне життя України. Ви­рішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості праців­ників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з Попередніми правилами народної освіти 1803 р. впроваджували чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривали при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (росій­ською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філо­софії і слов'янських наук, математику, фізику, природознав­ство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів були виключені природознавство, філософія і політеконо­мія, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститу­тах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Пол­таві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займа­ли ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. за­критий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професій­них навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кірово­град) працювала медична фельдшерська школа, у Мико­лаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) учили­ща, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті pp. почало діяти училище торгового мореплавства, в Севасто­полі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкри­лася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834).

Харківський університет, заснований з ініціативи В. Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття уні­верситету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний фа­культет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808.

За дореформений час 56 вихованців Харківського уні­верситету стали професорами і працювали як у Харків­ському, так і в Київському, Московському, Казанському уні­верситетах. Найвідомішими були математик М. Остроградський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, істо­рик М. Костомаров.

У першій половині XIX ст. в Україні було видано ряд важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні «За­писки о Полтавской губернии» М. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підго­тував Д. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зро­била в Україні історична наука. Велика робота була прове­дена із збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікува­ли співробітники Київського тимчасового комітету для роз­гляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Украї­ні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О. Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав А. Скальковський. Найбільш значною є «История Новой Сечи или последнего коша За­порожского» (1841).

Значний вклад у розвиток історичної думки в Украї­ні вніс М. Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліїв­щини — великого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20—30-х pp. XIX ст. у Львівському університеті три­вали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних східнослов'янських мов. Над грама­тикою української мови працював також професор Львів­ського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позна­чився вплив народної мови, переклав на польську мову «Повість временних літ».

З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. У місті було також кілька бібліотек монас­тирів, гімназій, приватних шкіл.

Російський царат, Габсбургська монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували україн­ську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але так само, як не могли добитися денаціоналізації і знищення українського народу, не мож­на було спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, письменники, громадські і куль­турні діячі відстоювали право українського народу на свою національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша грамати­ка української мови, яку склав російський філолог О. Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твер­дження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, доводили, що це багата за лексичним скла­дом, живописна, поетична, музична мова.

Прогресивні вчені і письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, Я. Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники україн­ської мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції («Собор русь­ких учених»), на якому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, там же обго­ворено ряд наукових і літературних проблем, у тому числі питання народної мови у школі.

Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. П. Куліш у виданні «Коб­заря» Т. Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис (кулішівку). Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основопо­ложників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребін­ки, М. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І. Котляревський (1769—1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури пер­шої половини XIX ст. мала творчість Г. Квітки-Основ'янен­ка, І. Срезневського, А. Метлинського, М. Костомарова.

З кінця 30-х pp. починають привертати до себе увагу поезії Т. Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайда­маків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відро­дження стало безсумнівним, а література і мова не потребу­вали вагоміших доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва.

Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. по була однозначною. Тоді панував класицизм, але пара­лельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, за­кладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично на­строєні художники саме в реалізмі бачили справжній роз­питок мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька Ака­демія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30—40-х pp. класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко закладали основу критичного, реалістичного мистецтва.

В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класи­цизм, що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпто­рів того часу одним з найвидатніших був виходець з Украї­ни І. Мартос (1754—1835), який з 1814 р. працював у Петер­бурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Кра­щими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

До кращих зразків архітектури належать будинок Київ­ського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, дзвіниця Успенського собору в Хар­кові, споруджена у 1821—1841 pp. за проектом архітек­тора С. Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном; Старий театр у Львові (нині імені М. Заньковецької) архітекторів А. Пихля і Я. Зальцмана (1837—1843); будинок Львівського природничого музею за проектом архі­тектора В. Равського.

Високим рівнем розвитку відзначилася музично-пісен­на творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університе­ти, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамо­ти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали у міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький (1813— 1866) написав у Києві музичний твір «Україна» (1836) — варіації на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». Композитор А. Єдлічка (1819—1841), чех за національні­стю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композито­ром був С. Гулак-Артемовський (1813—1873) — автор пер­шої української опери «Запорожець за Дунаєм». Активі­зувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Ельснер, піаніст і ком­позитор Я. Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і компози­тор К. Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А. Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музи­ки на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною. Серед українського населення міста велику популярність здобула, зокрема, творчість класика української хорової музики Д. Бортнянського. Його твори з кінця 20-х pp. XIX ст. вико­нували численні аматорські хорові колективи Львова. Перши­ми українськими композиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецт­ва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревсько­му та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбу­лися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматур­гія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався н 30—40-і pp. У зміцненні його реалістичних і демократич­них принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в україн­ській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на за­хідноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив аматор­ський театр Львівської духовної семінарії. Вистава прой­шла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського «На­талка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з'явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї ви­ник аматорський гурток І. Озаркевича (червень 1848). Зго­дом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили пер­ші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. В м. Умані у маєтку магната Потоцького було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, в долині річки Рось розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичи­ни стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців куль­турно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати народню просвіту в напрямках мо­ральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту...». Першим його головою став учитель гімназії А. Вахнянин (1868—1870).

У 70—80-х pp. XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та органі­заційно об'єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, попу­лярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові аль­манахи, щорічно читачі отримували «Народний календар». З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого орга­ну народовців — газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Редакторами книг, календарів та інших видань «Про­світи» були видатні діячі української культури О. Партицький, В. Шашкевич (син М. Шашкевича), Ю. Целевич, Ю. Федькович, І. Франко, В. Лукич-Левицький, О. Огоновський, К. Паньківський, К. Левицький, Г. Хоткевич та інші.

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знан­ня, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будів­ництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері та інші — були важливими чинниками консолідації українських народних мас. Безкорисливу про­світницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагро­маджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

«Просвіта» здійснювала діяльність в основному на гро­мадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а та­кож деяких керівників художніх колективів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей.

У таких умовах на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство імені Т. Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово пе­ребирало собі роль лідера у формуванні української науки, перетворюється на першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 p., коли воно за новим статутом перетворилося на Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в рамках НТШ більш як двадцять на­укових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним науковим орга­ном товариства стали «Записки НТШ». Було започаткова­но ще ряд періодичних видань — перших за нашу історію україномовних журналів в галузі історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Супікевич, видатний етнограф Володи­мир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі за­слуги перед НТШ має його довголітній голова — найвидатніший український історик усіх часів Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяль­ність.

Стан української культури в другій половині XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й Австро-Угорської монархії, продовжувала, хоч і повільними темпами, розвиватись українська культура. Іно­земні поневолювачі намагалися тримати український на­род у темряві, але індустріальний розвиток вимагав дедалі більше освічених людей, кваліфікованих фахівців. Це, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили цар­ський уряд здійснити у 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували рані­ше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за

єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елемен­тарні знання: вчили Закону Божого, читати, писати, пер­ших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських учи­лищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кінець XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила близько 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, близько 70%, залишалися поза школою. Багато дітей трудового народу не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 р. процент письмен­них в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити потяг народних мас до освіти, пере­дові громадські діячі України почали організовувати без­платні недільні школи для дорослих. Перша із них була відкрита у жовтні 1859 р. в Києві. Всього протягом 1859— 1862 pp. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших укра­їнських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але у 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70—80-х pp. їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні аміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступни­ми, але за навчання в них треба було платити. Так затруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, в яких готували з дівчат «матерів сім'ї». На кінець XIX ст. в Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрян­щини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Но­воросійський університет мав такі ж факультети, крім ме­дичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років — уже понад 4 тис. У 1878—1889 pp. в Києві діяли жіночі курси.

У 70—90-х pp. були відкриті спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, ство­рений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства змен­шувалась, а число представників інтелігенції збільшувалося.

На західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально впроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфі­кованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих земле­власників і промисловців, здійснював політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західно­українського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії була підпорядкована система навчання у Львівському (мав чотири факультети — філо­софський, юридичний, богословський, медичний) та Черні­вецькому (заснований 1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялася Техніч­на академія у Львові, перейменована 1877 р. у Полі­технічний інститут. У 1897 р. тут засновано також Акаде­мію ветеринарної медицини.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був роз­виток науки в Україні, що відбувався переважно в універ­ситетах та інших навчальних закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували наукові дослідження, мало дбали про практичне застосування їх результатів, переслідували прогресивних учених. Однак друга половина XIX ст. ознаменувалася значним пожвав­ленням у всіх галузях наукової творчості, особливо в приро­дознавстві. Великих здобутків досягли відомі вчені О. Ля­пунов (1857—1918), М. Ващенко-Захарченко (1825—1912), М. Умов (1840—1915), М. Бекетов (1827—1911), І. Мечни­ков (1845—1916), І. Сеченов (1829—1905), М. Гамалія (1859—1949).

На західноукраїнських землях плідно працювали мате­матики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та інші вчені. В галузі політекономії і статистики значних здобутків досягли професор Київського університету М. Бунге, доцент цього ж вузу М. Зібер, професор Харківського університету Г. Цехановський та інші. Продовжував діяль­ність видатний український історик М. Костомаров. У своїх працях він відстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істо­риків О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького.

Ряд цікавих досліджень опублікували галицькі істори­ки О. Барвінський, А. Петрушевич, В. Площанський, Ю. Целевич, І. Шараневич та інші.

У важких умовах жорсткого національного гноблення вчені О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працю­вали М. Сумцов, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В. Щурат, К. Студинський, О. Маковей та інші. Багатими здобутками увінчалася робо­та фольклористів та етнографів Ф. Вовка, В. Гнатюка, О. Роздольського, В. Шухевича, Ф. Колеси та інших. І. Свінціцький, І. Франко та інші працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Тут напівлегально були опубліковані «історичні пісні україн­ського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, вийшли твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, М. Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали в Україні зібрали співробітники Комісій для опи­су губерній Київського навчального округу (1851—1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія для розгляду актів продовжувала збирання й публікацію істо­ричних документів, видання багатотомного «Архива Юго-Западной России», присвяченого минулому Правобережної України і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Пе­тербурзі протягом 1863—1892 pp. 15-томні «Акты Южной и Западной Руси». Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 p., протягом чверті століття виходив у Києві. Цей журнал друкував художні твори, історичні документи й матеріа­ли, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Ряд періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М. Грушевський, який редагував «Записки НТІП», І. Франко — постійний автор і редактор, В. Гнатюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала Етнографічний збірник і «Ма­теріали до української етнології», двадцятитомник «Українсько-руський архів» ill томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагоміші досягнення у Товаристві були здобуті в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М. Грушевського, його учнів Т. Джиджори, С. Томашевського, І. Кревецького, М. Кордуби, І. Крип'якевича), філології та літера­тури (роботи 0. Огоновського, І. Франка, О. Кониського, К. Студинського, М. Возняка, В. Щурата).

Із Львовом зв'язане ім'я вченого-винахідника І. Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю. Пузина, мовознавець Ю. Курилович, філолог Р. Ганшинець. Широко відомі наукові праці з філософії П. Лодія, із статичної фізики — М. Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію у відстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшо­вицькою владою. Це Іван Верхрадський — видатний дослід­ник флори і фауни, ентомолог, який вніс величезний вклад у створення української наукової термінології; Іван Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кис­лоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ Остап Волощук, хімік Йосип Гекер, природодослідник та суспільствознавець Сергій Подолинський, знаний у всій Європі економіст Михайло Туган-Барановський, геолог Юліан Медвецький, хімік Ро­ман Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове ви­знання. Так, Роман Залозецький був професором Торговель­ної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський гос­подар», директором Торгової школи товариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І. Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецько­го вченого В. К. Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів не рекладу на українську мову Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ. У другій поло вині XIX ст. на українських землях розвивалася преса. Як і раніше, в ній переважали російська (Наддніпрянщина) і польська (Галичина) мови. Виходили й українські часописи. Протягом 1848—1900 pp. кількість усіх українських періодичних видань в Європі та Америці становила 190. Українська преса була зосереджена головним чином у Га личині (70%), а з цієї кількості 85,5% припадало на Львів. Крім того, українські часописи видавали на Буковині, Закарпатті, у Відні, Будапешті, Женеві і т. д.

У несприятливих соціально-політичних умовах розвивалась українська література. Її творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т. Шевченка. Визнач ним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська, 1833—1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зоб­разила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрили духовне убозство провінційного панства, створила колорити і образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному руслі протікала й літературна творчість Л. Глібова (1827—1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в тому числі пісню «Жур­ба» («Стоїть гора високая»). Мовою художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, ли­цемірство і прислужництво чиновників, з теплотою відгукувався про високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману — «Люборацькі» створив талановитий письменник-різночинець А. Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначалася творчість С. Руданського (1834—1873). У «Співомовках» він викривав негативні звичаї серед укра­їнства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70—90-ті pp. XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І. Нечуй-Левицький (1838— І918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п'єси «На кожум'яках», «Маруся Богуславка» та інші. У них письменник глибоко відобразив життя, по­бут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості. Видатним представником критичного реаліз­му був Панас Мирний (П. Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них на­самперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «По­вія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьо­гочасне» та інші. Твори Панаса Мирного сповнені любові до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і взагалі культури Б. Грінченко (1863—1910). Прозаїк, поет, драма­тург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У чис­ленних творах майстер слова реалістично зображав дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б. Грінченка стали підготовка та видання 4-томного Словника української мови.

Вагомий вклад у розвиток української літератури вніс II. Куліш (1819—1897). У ряді поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На таких позиціях, як П. Куліш, стояли письменники О. Кониський, Д. Мордовець, Олена Пчілка (О. Косач).

У 90-х pp. XIX ст. почалася літературна творчість М. Ко­цюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах («Доро гою ціною», «Для загального добра» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л. Косач-Квітка, 1871—1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам при гнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П. Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив ряд історичних оповідань у формі хронік М. Грушевський. Популярними були твори цієї тематики А. Кащенка, О. Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І. Франко (1856—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив в основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та гро­мадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І. Франка-поета. У Львові вийшли збірки його поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українсько­го письменства становить проза І. Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образа­ми, вивів її на світові обшири. В прозі І. Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Під впливом І. Франка пожвавилася, виступила на шлях європейської українська література в Галичині. Чимало і учасників І. Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на позиції першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаної з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та су спільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед них Пули поет В. Навроцький, прозаїк М. Павлик. До цієї групи належав і письменник Т. Бордуляк із виразним нахилом до психологічних проблем і деякими елементами нової тех­ніки. Поруч із ним стояли Наталія Кобринська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У. Кравченко, новелістка Є. Ярошинська, прозаїк Д. Лук'янович, з його оповіданнями та повістями з життя подільсько­го села, новеліст М. Дерлиця та поет С. Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В. Будзиновський, який згодом створив популярні Історичні повісті. Письменник А. Чайковський виступав із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе попу­лярним історичним повістям. Вслід за І. Франком С. Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів, і зокрема часопису «Зоря», часто друкували поезії І. Грабовського, М. Бачинського (О. Філаретіва), М. Мурави (С. Лепкого), В. Масляка. Із пізніших письменників проявився талант О. Маковея — у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького міщанина чи провінційного галицько­го та буковинського інтелігента. Г. Цеглинський і Л. Лопатинський написали ряд драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний реперту­ар, О. Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою частиною передової української літератури другої половини XIX ст. була демократична драматургія, що продовжувала традиції І. Котляревського, Т. Шевчен­ка. Найвидатнішим її представником був І. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна». «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» тощо. В них пере­конливо показана широка картина життя українського пореформеного села.

На цей період припадає драматургічна творчість М. Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено по­над 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою ре­алістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозови­ми творами 25 п'єс написав М. Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богу слав­ка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вий­шли класичні зразки соціально-психологічної драми, ро­мантично-легендарні твори історичної тематики.

На основі цих та інших досягнень драматургії в другій половині XIX ст., незважаючи на вкрай несприятливі умо­ви, розвивався український театр. Посилення інтересу гро­мадськості Наддніпрянщини до національного театру ви­явилося насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, в інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М. Кропивницький створив першу українську профе­сійну трупу. До неї ввійшли актори-професіонали і аматори М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, Л. Манько та інші. У серпні 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Старицького. її директором став М. Старицький, а режи­сером і актором М. Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві. їх очолювали М. Кропивницький та М. Старицький. Тради­ції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М. Садовського (діяла з 1888 по 1898 рр.), М. Кропивницького (1888—1893, 1894—1900), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890—1909). Українські теа­тральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно розширював­ся. Вони ставили п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Стари­цького, І. Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало й російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині заснований 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мис­тецький колектив із перервами проіснував більше як півсто­ліття — до першої світової війни. Спочатку на посаду ди­ректора театру був запрошений із Житомира О. Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної акт­риси на польській та українській сценах. До цих двох про­фесіоналів приєднались аматори, з яких незабаром вирос­ли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О. Бачинському як слід поставити в Гали­чині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівниц­твом Теофілії Романович (1874—1880). Вона поповнила його ряди кількома членами своєї родини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889—1892). В українському театрі Галичини працювали талановиті актори І. Гриневецький, К. Площевський, Біберовичі, згодом — Підвисоцькі, А. Стечинський, Ф. Янович, А. Осиповичева, В. Юрчак, нарешті Рубчаки, Стадники та багато інших.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. В його творчому здобутку були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'я ненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Невольник», «По шились в дурні» М. Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Безталанна» І. Карпенка-Карого та інші. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фундатор професійного театру на Україні М. Кропивницький, який 1875 р. працю вав режисером театру товариства «Руська Бесіда» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П. Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики — «Украдене щастя» І. Франка.

Багато зусиль для піднесення театральної культури у Львові й усьому краї доклав І. Франко, який виступав за народний театр, покликаний сприяти розвитку освіти та національної свідомості українства, рішуче критикував бездарні комедії і низькопробні п'єси, що засмічували репертуар театру.

Діяльність українських професійних драматичних труп стимулювала розвиток національної музики. Першою українською оперою була «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака Артемовського (1863). Професійна музика живилася поезією Т. Шевченка та ідеями передової суспільної й естетичної думки того часу.

Тенденції української музичної культури найповніше виявились у творчості М. Лисенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, ос­новоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці займають його опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т. Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М. Лисенка: М. Калачевський, В. Сокальський, Н. Ніщинський, М. Аркас, І. Рачинський, С. Воробкевич, А. Вахнянин, В. Матюк, Д. Січинський, О. Нижанківський.

У другій половині XIX ст. почали діяти музичні това­риства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889). Кон­цертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), музичне товариство у Чернівцях, відділення Російського музичного товариства у Харкові (з 1871 p.), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. в Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музич­не училище імені Р. Гліера), в 1880 р. у Львові створено першу в Україні консерваторію.

Друга половина XIX ст. характерна консолідацією ху­дожніх сил України в осередках, що мали давні історичні і мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва), та Ужгород, що перебували у складі Автро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова та Ужгорода здобували освіту в західноєв­ропейських художніх закладах, більшість митців все ж відчувала свою приналежність до єдиного українського ми­стецтва, навіть намагалася влаштувати у Києві спільні з наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко підніма­лися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К. Костанді, «Об'їзд володінь» М. Кузнецова, «Глухомань» П. Левченка, «Жертва фанатизму» М. Пимоненка, «Проводи рекрутів» І. Соколова, «Хворий» К. Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і батьківщини, митці активно утверджували позитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі в силу історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жан­ри. Історичну тему художники розробляли значно менше, та й то переважно учні Петербурзької Академії мистецтв у майстерні І. Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів — С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пимоненко, С. Світославський, М. Ткаченко, К. Трутовський та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені по­чуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життє­вого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонче­ністю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські худож­ники Т. Копистинський, К. Устиянович, А. Пилиховський. У картинах Т. Копистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відобра­жене життя галицького селянства. К. Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звертався художник А. Пили­ховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятинної церкви».

На Буковині у 80—90-х pp. творив художник Ю. Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мис­тецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М. Івасюка. Це карти­ни, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу ху­дожню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

З монументальних творів скульптури другої половини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б. Хмель­ницькому (художник і скульптор М. Микешин), спорудже­ний 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та інші. На західноукраїнських зем­лях також працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський. С. Левандовський, Т. Рігер та інші.

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постав ряд чудових виробничих, адміністра­тивних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. У 70-х pp. в Києві на Думській площі (тепер майдан Незалеж­ності) за проектом О. Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. Беретті), театру М. Соловцова, оперного театру (арх. О. Шретер), Володимирського собору (архітектори І. Штром, П. Спарро, 0. Беретті). У Харкові за проектом О. Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітектори Ф. Фельнер, Г. Гельмер), Нової біржі (арх. О. Бернадрацці). Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І. Гохбергер), оперного театру (арх. Г. Горголевський), у Чернівцях - будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Глав­ка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.

Отже, у другій половині XIX ст. всі галузі української культури досягли значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступу послужив і міцним фундаментом для подальшого її розвитку.