§97. Український національно-визвольний рух на території Наддніпрянської України в другій половині XIX ст.

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колоніза­торської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популя­ризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:

• ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;

• установлення демократично-республіканської форми правління;

• здобуття державної незалежності України.

Тарас Шевченко (1814-1861)

Український поет, художник. Наро­дився в сім'ї кріпака. У 1832 р. відда­ний на навчання в Петербург до худож­ника В. Ширяева. У 1838 р. був викуп­лений з кріпацтва і вступив до Академії мистецтв. У 1845 р. отримав звання художника й повернувся в Україну. Жив і працював у Києві. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського това­риства. У 1847 р. заарештований. За вірші, що закликали український на­род до повстання проти царату, був засланий у солдати. У 1857 р. повер­нувся із заслання. Помер у Петер­бурзі. Згідно з віршованим заповітом його прах перевезено до України. По­хований на Чернечій Горі в Каневі.

Тарас Шевченко

Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява на­прикінці 30-х pp. XIX ст. такої постаті ознаме­нувала початок нового — соціально-політич­ного — етапу розвитку національно-визволь­ного руху в Україні.

Для українського відродження, як зазначає М. Грушевський, швидка поява (лише через 40 років після перших кроків народної літерату­ри) такого геніального поета, як Т. Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребу­вала ніяких рекомендацій для свого повноцінно­го існування та розвитку. Багатогранний талант Т. Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, а й українському відродженню в цілому.

У радянському шевченкознавстві при харак­теристиці Тараса Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях тієї епохи замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він висту­пав як пророк самостійної України. За­мовчувалося і його ставлення до Росії як держави.

Джерела

На вічну пам'ять Котляревському Праведная душе! Прийми мою мову Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоч на одно слово Та про Україну мені заспівай!

Т. Шевченко

Українські дослідники творчості Кобза­ря підкреслювали насамперед його націо­нально-політичні погляди, що найяскраві­ше простежувалися в таких творах поета, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Т. Шев­ченка, де він тужить за героїчним минулим, просякнуті активним революційним романтизмом.

Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ по­трапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минуло­го поет і закликав до боротьби за волю та визволення України.

Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів цент­ралізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостій­ності, державності, культури.

Поезія Т. Шевченка мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сприяла:

• формуванню нації з темної етнографічної маси;

• розбила назавжди можливість існування українсько­го руху як «южнорусского» провінціоналізму.

Кирило-Мефодіївське братство

На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз­вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поста­вивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорюва­ли майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів,

Василь Білозерський (1825-1899)

Український громадсько-політич­ний і культурний діяч, журналіст, на­родився на хуторі Мотронівці на Чер­нігівщині. Вищу освіту здобув у 1843— 1846 pp. у Київському університеті св. Володимира. У 1846—1847 pp. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Косто­маровим і М. Гулаком виступив орга­нізатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Ста­туту Слов'янського братства св. Кири­ла і Мефодія». Був автором «Запис­ки» — пояснень до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціа­лізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республікан­ську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був за­арештований і засланий в Олонецьку губернію під нагляд поліції. Служив у Петрозаводському губернському уп­равлінні. У 1856 році В. Білозерського звільнили, після чого він жив у Петер­бурзі. У 1861 — 1862 pp. працював ре­дактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'яз­ки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Мотронівці, де й помер 1899 року. (За «Довідником з історії України»)

хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими бра­тами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до 30 років — усього 12 осіб.

Цілком природно, що такий склад гуртка від­бився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'ян­щина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами товариства виступили найак­тивніші представники київської молоді: профе­сор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського кор­пусу Василь Білозерський, службовець канце­лярії генерал-губернаторства Микола Гулак, ви­кладач гімназії, етнограф і письменник Панте­леймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркова­ної ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштова­них членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформу­льовані у двох документах — «Статуті Сло­в'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Кос­томаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвер­дження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративно­му союзі таких самих незалежних держав. Про­відна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього держав­ного утворення.

У програмних документах товариства різко за­суджувалися гнобителі, царі й пани, поділ сус­пільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувало­ся, що Україна віддавна прагнула свободи, спра­ведливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі ко­зацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б укра­їнський народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося й таке досить ра­дикальне положення: «Товариство буде дбати за­рані про викорінення рабства і будь-якого прини­ження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного това­риства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами

Микола Гулак (1822-1899)

Український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив і дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 році за кінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. У 1844 році здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845—1847 pp. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 — січні 1846 pp. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 року був за арештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850 року. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850—1855 рр, перебував під наглядом поліції в Пер мі. З 1859 року працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові на лежать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан). (За «Довідником з історії України»)

Товариства об'єднаних слов'ян — обстоювалося народне правління, рів­ність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх пле­мен» тощо.

Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була ба­гатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шев­ченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та ін­ших навчальних закладах Києва.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу студента О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шев­ченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим нагля­дом і забороною писати й малювати».

Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвит­ку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потен­ційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і озна­менувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократич­ної інтелігенції проти російського царату.

Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-виз­вольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних по­слаблень з боку його наступника Олександра II поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіїв­ського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався й Тарас Шевченко. Місцем свого по­стійного перебування й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петер­бург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.

Українська громада

Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження XIX -початку XX ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала не­велику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою ді­яльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному на­прямку. Вони відмовилися від широких, не­осяжних політичних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних та першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збере­ження й подальший розвиток молодої україн­ської національної культури.

З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української пись­менниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Ку­ліша, нотні записи українських пісень. На по­чатку 1861 року, завдяки зусиллям В. Білозерського, вийшов український щомісячник «Осно­ва», засновниками якого були заможні українці Василь Тарновський і Григорій Ґалаґан.

Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збу­джувачем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій Російській імпе­рії. В «Основі» з'являється низка статей, при­свячених першорядним ідеологічним проблемам. Тут була вперше надрукована праця М. Костома­рова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості україн­ського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літе­ратури. На сторінках «Основи» відомий укра­їнський філолог Павло Митецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської

Григорій Ґалаґан (1819-1888)

Відомий український громадський діяч. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщині та Чернігівщині. Був особисто знайомий з Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антонови чем. У 1857 році видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Ук­раїні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 році заснував у Києві приватний навчальний заклад — Колегію Павла Ґалаґана. За його ініці­ативою та при матеріальній допомозі в 1874 році була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше — ремісничі училища в Ічнянському й Прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873—1875 pp. ґ. Ґалаґан очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архі­тектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 року став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян. (За «Довідником з історії України»)

Павло Житецький (1836-1911)

Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Петербурзької АН. Наро­дився в м. Кременчуці. У 1864 році за­кінчив історико-філологічний факуль­тет Київського університету. Протягом 1864—1867 pp. викладав російську мо­ву в Кам'янець-Подільській гімназії, зго­дом — у навчальних закладах Києва, а в 1880-1882 pp. — у Петербурзько­му університеті. 1882 року повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади», співробітником «Киевской старины». Його перу нале­жать такі праці: «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876 рік), «На­рис звукової історії малоруського наріччя в XVII і XVIII ст.» (1889 рік), «Літературна діяльність І. Вишенського» (1890 рік), «Думки про малоруські народні думи» (1893 рік), «Про пере­клади Євангелія українською мовою» (1905 рік), «Нарис історії української мови в XVII ст.» (1914 рік) та ін. П. Житецький помер у Києві в 1911 році. (За «Довідником з історії України»)

концепції російського академіка Михайла Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не причетні узагалі. Відстоював думку, що Київська Русь — це держава україн­ського народу, що його культурні традиції не пе­реривалися в усі часи, а риси української мови наявні ще в писемних джерелах ХІІ-ХШ ст.

Розвиваючи традиції своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х pp. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української пат­ріотичної інтелігенції, на відміну від кирило-мефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, ба­чила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому громадівці цілком свідо­мо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб до­помогти йому вийти з того тяжкого й принизли­вого становища, у якому він перебував.

Громадівський рух в Україні

Після скасування кріпацтва в 1861 році та здій­снення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для роз­гортання просвітницької роботи в народних ма­сах. За прикладом громадівців Петербурга в ба­гатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легаль­ні організації української ліберально-демокра­тичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала на­ціональна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народ­ної творчості, видавали українські книжки та підручники.

В Україні однією з перших з'явилася така гро­мада в Київському університеті на основі таєм­ного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину поль­ських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провід­ним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського універси­тету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.

В. Антонович був твердо переконаний, що ук­раїнському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямо­вані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне на­ціональне й державне відродження.

Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:

• ліквідацію царизму та кріпацтва;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного спів­життя росіян, українців, поляків. Утілення в життя цих задумів вони вирішили

розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосві­домості. Регулярно відвідуючи села для просвіт­ницької роботи, вони, як правило, вдягали бід­ний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці по­дорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Володимир Антонович (1834(1830)—1908)

Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними — у м. Чорнобиль). У 1855 році закінчив медичний, а в 1860 році — історики філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, на лежав до угруповання так званих «хлопоманів». З 1878 року був професором історії Київського університету, у 1881 році очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними кола ми, яка отримала назву «Нова ера».

В. Антонович належав до народницької школи в українській історіографи, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Багалій, М. Грушевський, П. Голубовський та І. Линченко. Майже півстоліття він стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною. (За «Довідником з історії України»)

Павло Чубинський (1839-1884)

Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; на­родився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861 —1870-х pp. актив­но співпрацював із журналом «Осно­ва», був одним із засновників та ак­тивним членом київської «Старої гро­мади». У 1862 році написав вірш «Ще не вмерла Україна». У жовтні 1862 ро­ку за участь в українському національ­ному русі П. Чубинського заарештова­но й вислано в селище Пінега Архан­гельської губернії. Після звільнення в 1869 році з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. 1860 року був обраний членом Російського геогра­фічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експе­диції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киев­ский телеграф» . У 1873 році був на­городжений золотими медалями Ро­сійського географічного товариства, у 1875 році — Міжнародного етногра­фічного конгресу в Парижі, у 1879 році став лауреатом Уваровської премії. На­весні 1879 року повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 року помер. (За «Довідником з історії України»)

Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гур­ток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Ук­раїнську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київсько­го університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної гро­мади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.

Заохочені прикладом киян молоді інтелі­генти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розши­рили мережу недільних шкіл. Розвиваючи тра­диції «хлопоманів», члени українських гро­мад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ україн­ського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалі­зації були не гетьмани й старшини, а волелюб­ні запорожці та гайдамаки, які, на їхню дум­ку, символізували заповітні мрії та прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарв­лення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.

З кожним роком громадівський рух поступо­во міцнів, ставав організованішим і цілеспря­мованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етно­граф П. Чубинський.

Наступ російського царизму на український національно-визвольний рух

Однак навіть легальна культурно-просвітни­цька діяльність українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. З Украї­ни до Петербурга постійно надходили повідом­лення царської охранки, у яких наголошувало­ся, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас на­магаються «прищепити йому думку про колиш­ню славу Малоросії і переваги свободи». Комісія в справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення гра­моти сіяти в народі антиурядові ідеї».

Щоб запобігти зростанню українського націо­нального руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання українською мовою науко­вих, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили, а бага­тьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії.

Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чу­бинський, М. Старицький та ін.

Михайло Старицький (1840-1904)

Видатний український письменник, театральний і громадський діяч; народився в с Кліщинцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але н 1860 році перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 року. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської Громади. У 1883 році очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Щоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-1887 pp. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 році у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер 1904 року й похований у Києві на Байковому кладовищі. (За «Довідником з історії України»)

Назву «Стара громада» організація прибрала для того, щоб відрізняти­ся від нових, молодих за віком і досвідом студентських громад. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочас­ну українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утри­мувалася від політичної діяльності й віддавала перевагу культурниць­ким та освітнім заходам.

Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Киевский телеграф», перетво­ривши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події україн­ського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої громади» Пантелеймон Ку­ліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський налагодили міцні зв'язки з укра­їнцями в Галичині, активно поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені російським царизмом.

Активізація українського національно-визвольного руху була не до вподоби цар­ському самодержавству. Воно розпочало черговий наступ проти всього українського. 1876 року Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки ви­дання, а й увезення в Україну україномов­ної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які навчальні дисципліни.

Джерела

Витяг з Валуєвського циркуляра («Відношення міністра внутрішніх справ до міністра народної освіти Російської імперії від18 липня 1863 p.»)

Беручи до уваги, з одного боку, теперішній тривожний стан суспільства, збентеженого по­літичними подіями, а, з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання письмен­ності місцевими діалектами до кінця ще не розв'язане в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за потрібне, надалі до узгодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. Синоду та шефом жан­дармів щодо друкування книжок малоросій­ською мовою, зробити по цензурному відом­ству розпорядження, щоб до друку дозволяли тільки такі твори цією мовою, які стосуються галузі красного письменства; пропуск книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і навчальних та взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.

Не зайвим уважаю додати, що київський цензурний комітет надіслав мені подання, у якому вказує на потребу вжити заходів проти систематичного напливу видань малоросійським діалектом.

Статс-секретар П. Валуєв

Розкол у середовищі українофілів

Загроза жорстокої розправи царату спро­вокувала в середовищі українофілів суперечки щодо цілей, тактики и навіть основних за­сад, на яких тримався український національно-визвольний рух. Відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці ро­сійського царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаю­чи, що розвиток культурної самобутності укра­їнців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошува­ли, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широко­му» всеросійському суспільству.

На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму росій­ський вплив на українських землях.

В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика й стратегія бо­ротьби проти самодержавства, за національне ви­зволення й самовизначення українського народу.

Практичне розв'язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяск­равішим представником якої був Михайло Драгоманов.

Михайло Драгоманов

Історик за фахом, М. Драгоманов був талано­витим публіцистом і мав велику популярність як в Україні, так і в Росії.

Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий) (1863-1910)

Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Хар­кові, з 1881 року вчителював на Сло­божанщині та Катеринославщині. У 1891 році разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю. Міхновським, В. Борови­ком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кош­ти І. Череватенка організував на під­російській Україні видавництво попу­лярних книжок українською мовою. З 1902 року жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади реда­гував «Словарь української мови» (1-4 томи, 1907-1909 pp.), з 1906 року був співробітником газети «Громад­ська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906-1909 pp. очолював київську «Просвіту». Нале­жав до гурту найвизначніших пред­ставників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві. (За «Довідником з історії України»)

Михайло Драгоманов (1841-1895)

Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, еко­номіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького по­ходження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Оле­ни Пчілки (матері Лесі Українки). У 1849—1853 pp. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гім­назії. За незалежні погляди був ви­ключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який інший навчальний заклад (за сприяння М. Пи­рогова отримав дозвіл на складання іспитів екстерном). 1859—1863 pp. на­вчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Во­лодимира, де з 1864 року працював на кафедрі античної історії. 1870 року отримав ступінь магістра загальної історії. 1870—1873 pp. перебував у закордонному відрядженні в найбіль­ших наукових центрах Європи (Берлі­ні, Римі, Гайдельберзі, Цюриху, Празі). Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, ки­ївської «Старої громади». Звільнений і університету 1875 року за рішенням Олександра II. Щоб уникнути арешту,

За своїми політичними поглядами він був по­слідовником кирило-мефодіївців, проповідував федералізм, пов'язуючи його з демократизмом західноєвропейського типу. Саме М. Драгоманов як один з провідних ідеологів «Старої громади» визначив її основні цілі; «в культурі — раціо­налізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». На його думку, українці ідеально відповідали політичним програ­мам, що органічно поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, як наголо­шував М. Драгоманов, справжній демократ має бути патріотом України, а щирий український патріот має обов'язково бути демократом.

У цілому з повагою ставлячись до марксизму, Михайло Драгоманов не сприймав у ньому ідеї класової боротьби, кінцевою метою якої прого­лошувалася диктатура пролетаріату; він ува­жав будь-який централізм непоєднуваним з де­мократизмом. М. Драгоманов критично ста­вився до польсько-шляхетського шовінізму та національного егоїзму. Він першим відкрито за­судив тактику терору російських революційних народників.

Як засвідчив подальший розвиток подій, прин­ципова позиція М. Драгоманова щодо суспільно-політичних проблем не знайшла розуміння й під­тримки серед діячів як українського національ­ного, так і загальноросійського визвольного руху. Царизм усіляко цькував і переслідував М. Драгоманова, звинувачуючи його в «малоро­сійському сепаратизмі» й пропаганді соціаліс­тичних ідей.

Звільнений у 1875 році з Київського універ­ситету, М. Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С. Подолинським та М. Павликом керівництво «Громади» відрядили М. Драгоманова за кордон для організації видання першого українського політичного журналу «Громада» (Австрія, Швейцарія), який нелегально переправлявся в Україну. 1889 року при йняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припиняв громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилася це зробити. Помер 1895 року, похований у Софії (Болгарія). (За «Довідником з історії України»)

Персоналії

Михайло Павлик (1853-1915)

Громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник, народився в Монастирську Коломийського округу. Навчався в гімназіях у Коломиї та Львові. У часи ранньої молодості перебував під впливом москвофілів. Вступив 1874 року до Львівського університету. Був дописувачем журналу «Друг», де познайо­мився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова змінив свої погляди та перейшов на національні й соціалістичні позиції. У 1878 році разом з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», потім — альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої політичні погляди був ув'язнений п'ять разів, а притягався до суду 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, у 1879 році виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 року видавав журнал «Громада». У 1889 році був редактором народницької газети «Батьківщина». Разом з І. Франком став засновником Української радикальної партії. У 1914 році став заступником голови Головної української ради. (За «Довідником з історії України»)

організував видання українського збірника «Гро­мада» , який нелегально переправлявся в Україну. У збірнику «Громада» пропагувалася оригі­нальна концепція так званого громадівського соціалізму, що базувалася на ідеях західноєвро­пейських соціалістичних учень, народних тра­диціях суспільного життя в Україні та україн­ській суспільно-політичній думці. Видавці збір­ника розглядали соціалізм і демократію як взаємопов'язані поняття та явища й були пере­конані в тому, що соціалістична доктрина лише тоді буде корисною українському народові, коли зважатиме на його національні особливості й прагнення до національної незалежності та соціального визволення.

Ортодоксальний марксизм з його основ­ним «державно-економічним напрямом», який фактично нівелював інтереси особи й нації, видавці «Громади» не сприймали.

Погляди М. Драгоманова на національне питання були досить неоднозначні. Вони у своєму розвитку зазнали певної еволюції. У «старогромадівський» період він дотри­мувався поглядів, близьких до так званих українсько-загальноросійських, сприймав українство як рух виключно літературно-культурний. Після Емського указу почала формуватися його національно-політична концепція. У працях «Пропащий час», «Переднє слово (до «Громади», 1878 рік)», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Історична Польща і великоруська демокра­тія», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» він висловлювався за те, щоб перетворити українство на політичний рух, визнавав необхідність розгортання політичної боротьби за націо­нальну незалежність і соціальне визволення українського народу.

Прикладом нового підходу М. Драгоманова до національного питання може слугувати довге замовчування статті «Пропащий час» (1877 рік), у якій він закликає переглянути історичний досвід українсько-російських взаємин за останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись». Він дійшов висновку, що «за ті часи, як Україна пристала до Московського царства... царська сваволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва», отже, «через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись то­му добру, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться ца­рями або схне, — а зле поливається, розростається».

Після такої відкритої, безкомпромісної критики антиукраїнської вели­кодержавної політики російського самодержавства повернення М. Драго­манова на батьківщину стало неможливим. У 1886 році через ідейні роз­ходження з поміркованішими громадівцями він утратив їхню фінансову підтримку, тому змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя.

Особливості українського політичного руху 80—90 pp. XIX ст.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на фор­мування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х pp. XIX ст. в середовищі сту­дентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого україн­ського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів (1883-1888 pp.), створений студентами петер­бурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

• боротьба проти зросійщення українського народу;

• підтримка всебічного розвитку української культури;

• утвердження повної національної автономії України та її самовряду­вання на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інте­лігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинсъкий, М. Ки­бальчич та ін.) вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах що­до національних проблем між соціаліста­ми й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марк­систські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти, як і російські, пе­ребільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впли­вом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовую­чись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70-80-х pp., об'єднавшись у так звані мо­лоді громади, не обмежувалися пропаган­дою любові до українського народу, ша­нуванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питан­ня з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче ви­борювали право свого народу на незалежне

Персонал ії

Андрій Желябов (Желябів) (1851-1881)

Революціонер-народник, народився в с. Миколаївка Феодосійського повіту Таврійської губернії. У 1869 році закінчив навчання в Керченській гімназії та вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. У 1871 році за участь у студентських виступах був відрахований з навчального за кладу та висланий з Одеси. У 1873 році жив у Городищі (Київська губернія), брав активну участь у роботі київської Громади, був учасником «ходіння в народ» у Херсонській і Катеринославській губерніях. За участь в укра­їнському народницькому русі неодноразово заарештовувався. У 1877—1878 pp. був під судним під час процесу над народниками (так званий процес 193-х) у Петербурзі, але через брак доказів його звільнили. У цей період зблизився з М. Драгомановим, В. Антонови­чем та ін. 1879 року вступив до народницької організації «Земля і воля», після розколу якої став одним з керівників партії «Народна во­ля». Створив ряд найважливіших програмних документів організації, під його керівництвом була заснована перша в Російській імперії га­зета для робітників — «Рабочая газета». Був одним з організаторів замаху на імператора Олександра II 1 березня 1881 року. Заареш­тований напередодні, 27 лютого, домігся прилучення своєї справи до судового процесу про вбивство царя й за вироком суду страче­ний 3 квітня 1881 року.

Дмитро Лизогуб (1850-1879)

Учасник народницького руху в Україні 70—80-х pp. XIX ст., народився в Седневі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1865—1868 і 1874 pp. перебував за кордоном, де ознайо­мився з ідеологією народництва. У 1873— 1874 pp. брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним із засновників таємної

організації народників «Земля і воля». У 1878 році був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за виро­ком Одеського військового-окружного суду страчений через повішення в Одесі в 1879 році.

Микола Кибальчич (1853-1881)

Визначний український винахідник, член «Народної волі», народився в м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії. У 1869—1871 pp. навчався в Новгород-Сіверській гімназії, з 1871 року — у Петербурзько­му інституті інженерів шляхів сполучення, а з 1873 — у Медико-хірургічній академії. Протя­гом 1875—1878 pp. відбував ув'язнення в Лук'янівській тюрмі за революційну пропаган­ду серед селян Київської губернії. Після звільнення в травні — червні 1879 року уві­йшов до групи «Свобода або смерть», що утво­рилася в складі організації «Земля і воля». З серпня 1879 року М. Кибальчич належав до «Народної волі». За дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександ­ра II. Був заарештований 17 березня 1881 ро­ку в Петербурзі та засуджений до страти. Пе­ребуваючи в тюрмі, розробив проект літаль­ного апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаш­тування порохового ракетного двигуна, уп­равління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійно­сті польоту тощо. Страчений через повішення разом з іншими учасниками замаху на царя. Іменем М. Кибальчича названо кратер на зво­ротному боці Місяця. (За «Довідником з історії України»)

від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймали­ся революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських револю­ційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федера­тивної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умо­ви, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій поло­вині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гурт­ків та організацій, насильницька росіянізація (русифікація) краю тощо), в україн­ському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофіль­ського річища», повести національний ук­раїнський рух своїм власним шляхом. Са­ме ця генерація українських патріотичних сил і заклала міцне підґрунтя для подаль­шого розвитку могутнього суспільно-полі­тичного руху, який з новою силою розгор­нувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.

Братство тарасівців

Першою українською політичною орга­нізацією, що стояла на засадах повної са­мостійності України, було Братство тара­сівців — нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Заснов­никами цього патріотичного українського об'єднання були /. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Брат­ства тарасівців. Пункти програми свід­чать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його се­редовища — «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львів­ській газеті «Правда», пройнята насту­пальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від росій­ської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кре­до тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який зни­щив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язан­ня соціальних питань можливе лише за умови утворення незалежної Української держави.

Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальними настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Борис Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв форму­ванню в неї патріотичних почуттів.

Персонал її

Іван Липа (псевдоніми Петро Шелест, Іван Степовик) (1865-1923)

Відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар; народився в Керчі. Після закінчення Керченської гімназії и 1888 році вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1891 році разом з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником Братства тарасівців. У 1893 році це товарні і во було розгромлене, а І. Липа заарештований. Після 13-місячного ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції в Керчі. У 1897 році закінчив навчання в Казані, працю вав лікарем на Херсонщині та в Полтаві. У 1902-1918 pp. жив в Одесі. У 1904-1905 pp. побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі: організував видавництво «Одеська літературна спілка», з 1905 року разом з дружиною видавав альманах «Багаття», часто друкувався в українських періодичних виданнях. У 1917 році був призначений українським комісаром Одеси. Згодом переїхав до Києва. З 1919 року належав до Української партії соціалістів самостійників, входив до її проводу. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща), був членом Усеукраїнської національної ради та Ради республіки. З серпня 1920 року входи» до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі. З 1922 року жив у Винниках біля Львова, де працював лікарем. Тут він і по мер 1923 року. (За «Довідником з історії України»)

Довідка. Екзил (від латинського exsi Hum — вигнання, заслання, ув'язнення) книжн. — вигнання. Уряд в екзилі — уряд у вигнанні.

Ідеї братства знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони на­магалися втілити в життя свої програмні по­ложення насамперед засобами популяриза­ції, використовуючи для цього літературні твори відповідного змісту, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою, а потім нелегально пере­правлялися на Наддніпрянську Україну.

У 1893 році тарасівці на своєму нелегаль­ному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студен­та юридичного факультету Харківського уні­верситету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-ви­ховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що чле­ни харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літе­ратуру. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарешту­вали близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.

Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофіль­ській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.

Розкол в українському національно-визвольному русі

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. Чехович, В. Чеховський та ін.).

Решта членів Братства тарасівців залишилася, як і раніше, на само­стійницьких позиціях. Студент Київського університету, активний член братства В. Шемет, висланий до Лубен, зумів організувати там серед місцевої мо­лоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі тарасівців.

Проте у своїй більшості тогочасне укра­їнське суспільство не поділяло ідеї само­стійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціа­лістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо дове­ла, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово від­роджувалися й набирали сили держав­ницько-самостійні настрої, що виступи­ли як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголоше­на самостійницька перспектива підготу­вала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних націо­нальних партій та груп, що дотримували­ся чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формували­ся й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х pp. XIX ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який неза­баром поділився на дві частини: радикаль­ну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмит­ром, та помірковану соціалістичну «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.

Джерела

Деякі пункти з програми Братства тарасівців:

• самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби;

• федеративна в середині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини;

• на чолі держави гетьман як президент і сейм;

• мета державна — передусім і над усе удер­жавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа,

• свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

• боротьба з імперіалізмом, боротьба зі сва­вільними утисками;

• Україна для українців, себто, що визнають себе українцями;

• культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог;

• не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо.

Персоналії

Володимир Чеховський (Чехівський) (1876-1938)

Визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор; народився в с. Горохуватці Київського повіту Київської губернії в родині священика. Протягом 1900—1901 pp. учителював на Київщині, у 1901 — 1903 pp. працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії, з якої 1904 року за активну національну роботу був переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905—1906 pp. учителював у Черкаську. З 1905 року належав до Української соціал-демократичної робітничої партії, за свою політичну й громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 році був обраний депутатом І Державної думи. У тому ж році за участь в українському національному русі був заарештований і засланий до Вологодської губернії, але вже 1907 року повернувся в Україну. У 1908—1917 pp. жив в Одесі, де викладав історію, психологію та логіку в середніх навчальних закладах. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і «Просвіти», редагував газету «Українське слово». У 1917 році переїхав до Києва, де активно включився в державотворчу та церковну діяльність. З квітня 1917 року був членом Української Центральної Ради від Одеси. Восе­ни 1918 року брав участь у підготовці зброй­ного повстання проти гетьмана П. Скоро­падського. У період Директорії УНР деякий час очолював Раду міністрів і Міністерство за­кордонних справ УНР.

Надзвичайно багато зробив для станов­лення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціати­вою уряд УНР 1 січня 1919 року проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-1920 pp. працю­вав професором історії культури в Державно­му українському університеті в Кам'янці-Подільському, у 1920-1922 pp. — професо­ром Вінницького інституту народної освіти та Київського медичного інституту, доцентом Київського політехнічного інституту. 29 липня 1929 року заарештований за звинуваченням у належності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19 квітня 1930 року був засуджений до страти, яку замінили на 10-річне ув'язнення. Покарання відбував у Харківському та Яро­славському політичних ізоляторах. У 1933 році його переведено до таборів особливого при­значення без права листування. Імовірно, в ув'язненні В. Чеховський загинув близько 1938 року. (За «Довідником з історії України»)

У 1897 році в Києві відбувся Всеукраїн­ський з'їзд представників громад, на яко­му була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх гу­бернських і деяких повітових містах Ук­раїни створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі, де україн­ці налагоджували тісні контакти з росій­ськими політичними організаціями.

Український національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.