214. У чому полягає вплив імміграції на економіку країни, яка приймає іноземну робочу силу?

Наслідки міжнародної міграції робочої сили надто різноманітні. Вони проявляються як в країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, переносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як показує аналіз, вигод більше в країнах-імпортерах робочої сили, а в країнах-експортерах в ціло­му втрати перевищують вигоди. Світ в цілому виграє, оскільки свобода міграції дозволяє людям переміщуватись в країни, де вони можуть внести більший чистий дохід у світове виробництво.

Країни, що приймають робочу силу, отримують такі переваги:

а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, пришвидшуються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість в країні їх перебування;

б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних краї­ною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язано­го з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати ріст заробітної плати місцевих робітників через підви­щену конкуренцію на ринку праці;

в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаю­чої країни, зразу стають великими платниками податків;

г) значний дохід приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів прий­маюча країна економить на витратах на освіту та професійну підго­товку. Так, в США 230 членів Національної Академії Наук, 33% лауреатів Нобелівської премії — іммігранти;

д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу.

е) емігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. В Німеччині, Франції, Швеції 10% всіх новонароджених з'являються в сім'ях пересе­ленців. У Швейцарії — 24%, у Люксембургу — 38%.

До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних про­блем, злочинність тощо.

Зміни густоти населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що до­пускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: "Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ".

215. У чому полягає державне регулювання передачі технології?

Аналіз законодавства і досвіду державного регулювання в науково-технічній сфері в країнах з ринковою економікою свідчить про те, що головними цілями науково-технічної політики держави є створення оптимальних умов для прибуткової реалізації приватними підприємницькими структурами національного й іноземного науково-технічного потенціалу усередині країни і за рубежем, а також забезпечення надійного захисту національних ринків від захоплення іноземними конкурентами. Діючі в країнах системи державного управління патентно-ліцензійною діяльністю мають ряд функцій серед яких:

• створення законодавчо-нормативної бази, яка забезпечує національним фірмам умови для вільного обміну наукоємкою технологією усередині країни і на світовому ринку;

• охорона об’єктів інтелектуальної власності;

• запобігання безконтрольного вивозу високих технологій в інші країни;

• припинення несумлінної конкуренції і контроль за дотриманням антимонопольного законодавства;

– контроль за ліцензійними договорами про закупівлю закордонних наукомістких технологій, включаючи питання, які стосуються валютних витрат, актуальності і рівня технологій, які купуються, патентної захисту і чистоти, екологічності та ін.;

– укладання міжурядових договорів і участь у міжнародних угодах, які стосуються взаємного обміну наукоємкою технологією між країнами – учасницями, а також передачі технологій в інші країни.

В усіх країнах основними засобами державного регулювання передачі технологійна зовнішньому і внутрішньому ринках служать міжнародна договірна практика і національна законодавчо-нормативна база.

Міжнародна договірна практика реалізується в різних міжнародних конвенціях, угодах, економічних і регіональних союзах, міжурядових двосторонніх і багатосторонніх договорах з питань інтелектуальної власності і науково-технічного співробітництва. Серед міжнародних організацій, що працюють у сфері інтелектуальної власності, особливе місце займає ВОІВ (WIPO) - Всесвітня організація інтелектуальної власності зі штаб-квартирою в Женеві. ВОІВ є однією з 16 спеціалізованих установ, що входять у систему ООН, і забезпечує функції адміністративного управління біля двадцяти багатосторонніх міжнародних договорів, які стосуються інтелектуальної власності.

Перша група договорів встановлює міжнародну охорону, тобто це договору, на основі яких здійснюється юридичний захист на міжнародному рівні. До цієї групи відносяться, наприклад, договору з промислової власності: Парижзька конвенція, Мадридська угода про припинення несправжніх або які вводять в оману вказівок виникнення товарів і Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження і їх міжнародної реєстрації.

До другої групи відносяться договору, які спонукають міжнародній охороні. До цієї групи входять шість договорів по промисловій власності: Договір про патентну кооперацію, який передбачає подачу міжнародних заявок на патенти, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію товарних знаків, Договір про реєстрацію товарних знаків, вищезгадана Лісабонська угода, Будапешський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури і Гаагська угода про міжнародне депонування промислових зразків.

В третю групу входять договорів, які встановлюють системи класифікації і процедури їх покращення.

Законодавство про обмін технологіями на національному рівні регулює порядок укладання, схвалення, введення в силу, реєстрації і виконання ліцензійних договорів і інших комерційних справ на передачу науково-технічних досягнень, причому в деяких країнах воно є частиною законодавства про зовнішню торгівлю.

Порядок продажу і купівлі ліцензій установлюється законодавством відповідно з цілями надання прав на використання об'єктів інтелектуальної власності: підтримка і створення умов для продажу ліцензій на внутрішньому і міжнародному ринках, контроль за експортом високих технологій і дотримання міжнародних зобов'язань по передачі технологій.

У більшості країн світу діє порядок придбання закордонних технологій більш жорсткий, ніж порядок передачі національних розробок за кордон. Він забезпечується системою законодавчих і нормативних актів, які регламентують строгий контроль за вибором галузі і рівня технології, витратою валютних коштів, вимогами інвестиційного й антимонопольного законодавства. Законодавства Японії, Італії, Іспанії та інших розвинутих і практично всіх держав, що розвиваються, встановлюють дозвільний порядок придбання іноземних технологій, який передбачає схвалення укладених угод і їх реєстрацію, а в ряді країн – попереднє узгодження цих угод з відповідними міністерствами і відомствами.

Якщо в більшості промислово-розвинутих країнах порядок передачі наукоємкої технології є значною мірою лібералізованим, а законодавче регулювання спрямоване в основному на охорону прав промислової власності, припинення несумлінної конкуренції і запобігання безконтрольного вивозу наукоємкої технологій, то в законодавстві країн, що розвиваються, орієнтованих на купівлю закордонної технології, наголос робиться на контроль за технічним рівнем, актуальністю придбаних технологій для економіки країни, витратою валютних коштів, а також на захист місцевих товаровиробників від закордонних монополій і вирішення проблем зайнятості. Порядок схвалення і реєстрації ліцензійних договорів, які діють у цих країнах, поширюється на внутрішню торгівлю ліцензіями.

Порядок заключення і виконання комерційних справ на імпорт технологій у закордонних країнах, як правило, поширюється не тільки на ліцензійні договори, які стосуються придбання прав на об'єкти промислової власності, що охороняється але і на ноу-хау, інші результати науково технічної діяльності.

Значну роль у державному регулюванні міжнародної науково-технічної діяльності відіграє податкове законодавство. У зарубіжних країнах застосовується, як правило, різний порядок оподатковування ліцензійних платежів за договорами з вітчизняними ліцензіатами і за договорами з іноземними партнерами, при цьому розбіжностей між запатентованими і незапатентованими технічними рішеннями практично не має.

Законодавством багатьох країн передбачається оподатковування ліцензійних платежів за договорами з іноземними партнерами. У більшості промислово розвинутих країнах міжнародні ліцензійні договори передбачають оподаткування ліцензійних платежів національних ліцензіатів за договорами з іноземними ліцензіарами за наступними видами податків: а) прибутковий податок; б) майновий податок; в) податок з підприємницької діяльності; г) податок з обороту.