Розділ 23

Основи конституційного право. Італії

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апен-нінському півострові. Межує з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія - 301,3 тис. кв. км, населення - 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX ст., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 р. у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський статут. Після об'єднання Італії 1861 р. ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в пар­ламентарну монархію.

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правлін­ня формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідо­ваний. Формально залишалася в силі й Конституція 1848 p., од­нак державний лад був кардинально змінений низкою законів, прийнятих у 1922-1928 pp. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.

Після Другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 p., була ліквідована монархія і вста­новлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засі­данні Установчих зборів 22 грудня 1947 р. 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 р. Конституція була про-мульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 р. вона набрала чинності.

§ 1. Конституція

Італійська Конституція - це багатоплановий, ретельно і деталь­но пророблений політико-юридичний документ. Вона не має ок­ремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові ос­нови та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прий­нято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищуєть-

ся юридична значущість і обов'язковість конституційних прин­ципів і норм, що стосуються загальних питань державного уст­рою, демократичного характеру італійської держави та його при­хильності до забезпечення громадянських прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу «Основні прин­ципи», двох головних частин - «Права й обов'язки громадян» і «Устрій республіки» - і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд мож­ливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твер­дість Конституції додатково підсилюють й особливі повноважен­ня Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих пар­ламентом законів.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стат­тя 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загально­визнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним ра­дам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади об­ластей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особ­ливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між дер­жавою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її тери­торії, у Римі, розташований Ватикан - релігійний і адміністра­тивний центр католицької церкви, а римський первосвященик -Папа - за традицією є римським єпископом.

Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укла­дені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що га­рантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою

362

Розділ 23

Основи конституційного проза Італії

363

церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими уго­дами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольсь­ка римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з переглянутого тек­сту Конкордата.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держа­ва в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикаль-них партій - комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисель-ніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП — Італій­ська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демокра-тичного спрямування - Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в ціло­му посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р.,християнські демократи отримали менше 30% голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.

У період з 1948 по 1963 pp. ХДП, тісно пов'язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і мог­ла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з інши­ми партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.

Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Дру­гої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прий­ти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950-1960 pp. ця партія перестала спира­тися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона

визнавала багатопартійну демократію і провідну роль приватно­го підприємництва, а також підтримувала участь Італії в НАТО. Після того, як комуністичні партії країн Східної Європи і СРСР були відсторонені від влади, ІКП, очолювана Акілле Оккетто, змінила свою назву на ДПЛС. Все ж на наступних виборах вона отримала поразку, втративши 10% свого електорату. Меншість ко­муністів намагалися зберегти свій марксистський спадок і орга­нізували Партію комуністичного оновлення, яка за кількістю членів зайняла п'яте місце в парламенті.

Італійська соціалістична партія в післявоєнний період за своєю значущістю займала третє місце. З часів заснування (1892 р.) ця партія зазнала кілька розколів, найзначніший з яких відбувся в 1921 p., коли її ліве крило відкололось і була утворена комуністична партія. Період розквіту соціалістичної партії припадає на 1983—1987 pp., коли її лідер Беттшо Краксі очолював найстійкіший після війни уряд країни (він проіснував 1060 днів). Соціалісти завжди лавіру­вали між своїми головними суперниками і не відрізнялися силь­ною організацією. Коли соціалістична партія зайнялася розсліду­ванням скандальної справи про корупцію, щоб зберегти свій по­літичний авторитет, судові розслідування торкнулися і соціалістів (1992 p.). Краксі був усунений від влади, а партія розпущена.

Спадкоємцем великої частини католицького електорату і більшості політичних партій, які раніше очолювали політичне життя країни, став рух «Вперед, Італія», заснований у 1993 р. ве­ликим власником нерухомості і телебачення Сільвіо Берлусконі. Він спирався на клуби фанатів його міланської футбольної ко­манди і користувався послугами журналістів трьох державних те­леканалів, які знаходилися під його контролем. Протягом декіль­кох тижнів йому вдалося створити сильний консервативний полі­тичний рух, який витіснив соціалістичну партію. На виборах у березні 1994 р. рух «Вперед, Італія» випередив своїх противників і фактично став найкрупнішою партією країни. Берлусконі став досить популярною особою і отримав пост Прем'єр-міністра.

Рух «Вперед, Італія» сильно відрізнявся від традиційних іта­лійських політичних партій. Він не мав масових організацій се­ред електорату, залежав від активності телебачення і преси, що належали Берлусконі, і значною мірою від особистості лідера. Все це давало привід багатьом аналітикам-політологам сумніватися у довговічності руху.

364

Розділ 23

Основи конституційного право Італії

365

У період спаду авторитету старих партій з'явилося дві партії, що поступово набирали силу - Ліга Півночі (спочатку називала­ся Ломбардською Лігою) на півночі країни і «Ла-Рете» — на півдні. Ліга Півночі вийшла на політичну арену в 1990 p., коли партійне об'єднання, очолюване Умберто Боссі, зайняло друге місце (після ХДП) на регіональних виборах. Ліга Півночі, яка об'єднала Лом­бардську Лігу і аналогічні їй «ліги» в інших північних районах, звертала увагу громадськості на неефективність і корупцію цент­рального уряду, особливо в зв'язку з рухом грошей, отриманих зі збору податків (більш високих на півночі), в проекти мафії на півдні. Найпереконливішим був заклик: «Далі від Риму і ближче до Європи».

Електорат Боссі негативно сприйняв перемогу консервативної коаліції на виборах 1994 року. Однак із тих пір Боссі посварився зі своїми політичними союзниками і в грудні 1994 р. змусив лідера руху «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі піти у відставку. Надав­ши підтримку кабінету, який очолював Умберто Доші, Боссі став здійснювати курс на політичне наслідування. Отримавши значну підтримку на виборах 1996 p., він намагався створити життєздатній політичний рух і виступив на захист національної валюти. Боссі розраховував, що Італія не вступить до Європейського валютного союзу і ця невдача викличе хвилю суспільної підтримки ідеї відділення Півночі від економічно відсталого Півдня. Його про­гнози не виправдалися, а політика призвела до ізоляції Ліги Півночі і зв'язаних з нею об'єднань. До 1998 р. Ліга Півночі стала зазнавати серйозних поразок. Виявивши гнучкість, Боссі оголосив, що по­вертається до ідеї захисту федерального устрою Італії.

На півдні, після того, як таємна змова між християнськими де­мократами і мафією піддалася ретельному публічному розсліду­ванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палер­мо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, засну­вав у 1992 р. партію протесту «Ла-Рете» (в перекладі - «мережа»), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72% голосів. Проте наступні спроби до­сягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому ви­явилися безрезультатними.

Події на півдні, особливо одночасне вбивство популярних слідчих, які займалися розслідуванням діяльності мафії, Джованні Фальконі і Паоло Борселіно, вплинули на політичне життя краї-

ни і змусили парламент шукати вихід із тяжкого становища. У травні 1992 р. Луїджі Оскар Скальфаро, представник християнсь­ких демократів і один із авторів Конституції 1948 p., був обраний Президентом країни. Протягом наступних семи років перебуван­ня на посаді Скальфаро став найбільш впливовим прибічником проведення політичної реформи і сприяв успішному вступу Італії до Європейського валютного союзу.

З давніх давен у політичному житті Італії важливу роль відігра­вали невеликі політичні партії. Щоб утриматися у влади уряди часто потребували їх голосів у парламенті. Неофашистська партія Італійський соціальний рух привернула значну увагу в 1992 p., оскільки Алесандра, онука Беніто Муссоліні, була обрана депу­татом парламенту від Неаполю. Соціал-демократична партія зай­мала центристську позицію і користувалася великим впливом. Ра­дикали, антиклерикальна центристська політична група, відігра­вали провідну роль на виборах: вони виступали проти позиції Ватикану і християнських демократів у питаннях про право на роз­лучення, протизаплідні засоби та аборти. Республіканці - поміркова­на партія, що продовжує традиції реформатора XIX ст. Джузеппе Мадзіні. В 1981 р. лідер цієї партії Джованні Спадоліні став пер­шим Прем'єр-міністром Італії. Він очолював коаліційний кабінет із представників п'яти партій, в якому більшість складали христи­янські демократи. Ліберальна партія, заснована Камілло Бенсо Кавуром у 1848 p., - найстаріша політична партія Італії, представ­ляла інтереси підприємців і обстоювала принцип невтручання дер­жави в економіку. Найбільшою партією на крайньому лівому фланзі була Партія пролетарської демократії, створена в 1974 р. дисиден­тами - соціалістами і комуністами, які виступили проти прагнен­ня комуністичної партії до компромісу з християнськими демок­ратами. Майже всі ці партії, за винятком Італійського соціального руху, перетвореного на консервативну партію, фактично зникли з політичної арени в результаті хвилі викриттів 1992-1994 pp.

Деякі невеликі партії вижили і скоро приєдналися до більш широких масових рухів. «Зелені», аналогічно своїм колегам в ін­ших країнах Європи, представляють лівий пацифістський анти-ний рух і виступають за вжиття заходів з охорони навколиш­нього середовища. В 1992 р. «зелені» отримали 2,8% голосів ви­борців (на виборах 1987 р. - 2,5%). Серед регіональних партій особливо виділяється Південнотірольська народна партія, що

366

Розділ 23

Основи конституційного право Італії

367

представляє інтереси німецькомовного населення Південного Тіроля, і Союз Вальдотен, об'єднання франкомовних жителів Валле д'Аоста.

У 70-х роках минулого століття в Італії активізувалися неве­ликі групи терористів, які часто прикривали свої дії фразеоло­гією лівого екстремізму. В 1978 р. Альдо Моро, лідер християнсь­ких демократів, який співробітничав з комуністами, був викраде­ний однією із таких груп - червоними бригадами - і вбитий після 55 днів полону. З'ясувалося, що це справа рук двох нелегальних груп - «Гладіо» («меч») і «Пропаганда-2» (або «ГІ-2»).

Розпалений в Мілані на початку 1992 р. значний скандал ого­лив корупцію у вищих колах влади. Виявилося, що провідні пол­ітики та інші урядові чиновники брали хабарі при злитті компаній або укладенні контрактів на громадські роботи.

Більш значні скандали з приводу кримінальних зв'язків полі­тиків з мафією вибухнули в 1993. Серед обвинувачених і заміша­них виявилися багато хто з високопоставлених діячів Християнсь­ко-демократичної та Соціалістичної партій, включаючи двох ко­лишніх прем'єр-міністрів, трьох партійних керівників, сімох міністрів і більше 100 членів парламенту. На референдумі в квітні 1993 р. виборці підтримали заходи, спрямовані на проведення ре­форм, включаючи відміну строго визначеного пропорційного представництва на парламентських виборах.

Правління Прем'єр-міністра Джуліано Амато супроводжува­лося відставками вищих чиновників, обвинувачених у корупції. Сам Амато незабаром після референдуму подав у відставку. Скальфаро призначив головою уряду Карло Адзельо Чампі, полі­тично незалежного керівника центрального банку країни, щоб продовжити процес реформування економіки і подолати політич­ний хаос.

Вибори в березні 1994 р. були проведені за новою системою пропорційного представництва, яка була схвалена референдумом у квітні 1993 р. Якщо ліві досягли успіху на місцевих виборах у листопаді 1993 р., то в березні 1994 р. перемогли праві партії і рух «Вперед, Італія», організований буквально за кілька місяців до виборів Сільвіо Берлусконі. Цей рух виступав у союзі із Лігою Півночі, яка поступилася значною долею голосів Берлусконі, і з Національним альянсом, організацією колишніх фашистів та інших консерваторів на чолі з Джанфранко Фіні. На виборах до

палати депутатів приголомшуючий успіх у Північній і Цент­ральній Італії отримали партії, які сформували блок « Полюс сво­боди» («Вперед, Італія», Ліга Півночі, Національний альянс і реш­тки Християнсько-демократичного центра). Ліві отримали більшість голосів у Неаполі і Базилікаті, а в Палермо Національ­ний альянс з невеликою перевагою отримав перемогу над партією «Ла-Рете».

Політична ситуація знову різко перемінилася на виборах у квітні 1996 p., коли коаліція лівоцентристів «Оливкове дерево», очолювана професором економіки і колишнім державним адмі­ністратором Романо Проді, перемогла в тяжкій боротьбі з коалі­цією Берлусконі-Фіні «Полюс свободи». Проді продовжував пол­ітику обмеження бюджету, і в 1998 р. Італія стала членом Євро­пейської валютної системи. Його коаліція не змогла здійснити реформування існуючої політичної системи. Перемога Проді і його наступне правління сприяли подальшому зміцненню двопо­люсної політики.