§ 1. Конституція

Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у «формальному значенні», тобто єдиний нор­мативно-правовий акт вищої юридичної сили. Стародавні коріння парламентаризму, стабільна політична і правова система, високий рівень правової культури населення та своєрідний британський консерватизм дозволяють і досі не мати у Великобританії такої конституції.

Водночас британська конституція існує в так званому «мате­ріальному значенні» і представляє собою сукупність норматив-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, док-джерел, які встановлюють права і свободи людини, ть порядок формування і повноважень органів публіч-. а також принципи взаємовідносин між державою, сус­пільством і людиною. Британська конституція у своєму роді є

340

Розділ 22

унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особ­ливості її форми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі конституції у вигляді єдиного писаного акта та, навпаки, наявність великої кількості конституційних угод дозволяють стверджувати, що конституція є неписаною за фор­мою. Конституція складається з наступних частин: а) статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.

До статутного права входять: 1) так звані «історичні правові акти», що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право: Велика Хартія Вольностей 1215 p., Білль про права 1689 p., Акт про престолонаслідування 1701 р. тощо; 2) парламентські за­кони: акти про Парламент 1911 та 1949 pp., Акт про перів 1958 та 1963 pp., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне пред­ставництво 1989 р., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шот­ландський парламент 1998 р. тощо; 3) акти делегованого законо­давства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегу­вання Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, пуб­лічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, на­казом її Величності №1749 від 22.06.1999 р. у Таємній раді Шот­ландії було надано право встановлювати заборону на використан­ня засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської консти­туції, представляє собою сукупність судових рішень з конститу­ційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогіч­них проблем. Водночас прецедентне право формується тільки рішеннями вищих судових інстанцій -Палатою лордів та Вер­ховного суду, який складається з трьох самостійних судових уста­нов - Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На су­часному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює питання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні дедалі більше судо­вих рішень отримують статутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частини інституту прав людини. Однак у 1998 р. Королевою був промульгований

Основи конституційного право Великобританії 341

Акт про права людини (набрав чинності у 2000p.), який імпле-ментував Європейську конвенцію про захист прав людини та ос­новних свобод до національного права та гарантував судовий за­хист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.

Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британсь­кої конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ні статутним правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло сус­пільних відносин, які пов'язані з процесом здійснення державної влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконав­чою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. При­кладом такої конституційної угоди може бути парламентське го­лосування шляхом «розподілу»: прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спе­ціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм ста­тутного права. Так, статути встановлюють, що Монарх: а) затвер­джує біллі, які приймає парламент і користується правом абсо­лютного вето; б) розпускає та скликає парламент; в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом. Однак ці норми статутного права стали засадою для формування наступних конституційних угод, згідно з якими Монарх повин­ний: а) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом аб­солютного вето; 6) розпускати та скликати парламент лише за порадою Прем'єр-міністра; в) призначати Прем'єр-міністром осо­бу, яка має підтримку більшості членів Палати громад, а за пора-дрю з Прем'єр-міністром призначати інших членів кабінету, які несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Па­латою громад.

Що стосується специфіки структури британської конституції,

о вона полягає у її несистематизованості. У зв'язку з тим, що

конституція складається з різнорідних за формою, сутністю та

змістом складових частин та не має чіткої класичної структури -

342

Розділ 22

Основи конституційного право. Великобританії

343

преамбула, основна частина, заключні та перехідні положення, з повною певністю її можна віднести до групи некодифікованих конституцій.

За способом внесення змін конституція Великобританії є гнуч­кою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між «конституційним» та «поточним» законодавством. Існує загаль­ний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або оголошуються неконституційними. Гнучкість британської конституції дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а з іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо відно­син, які склалися у суспільстві.

На сучасному етапі британська конституція є єдиною для Об'єд­наного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведення конституційної ре­форми є предметом постійних дискусій у політичному житті Вели­кобританії. Уряд під керівництвом Ентоні Блера проводить програ­му реформ, які спрямовані на значні зміни діючої конституції. Зок­рема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи у 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали мож­ливість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політичної влади та провести реформу регіонального управління.