Тема 3. Філософія середньовічного суспільства та епохи відродження

План викладу

• Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

• Основні етапи розвитку середньовічної філософії

• Людина і суспільство у філософській думці епохи Відродження

• Бог і природа у філософській думці епохи Відродження

Ключові поняття й терміни: антропоцентризм, апологетика, гуманізм, провіденціалізм, пантеїзм, софістика, теоцентризм, утопія.

3.1. Основні ідеї та принципи середньовічної філософії

Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (У-ХІУ ст.). Її головною особливістю є те, що вона тісно пов'язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими принципами філосо­фії. Залежність філософії від релігії добре відбило пошире­не середньовічне уявлення про філософію як про «служни­цю теології». Справді, у середньовічній ієрархії знань най­вищий щабель посідала теологія, тобто «наука про Бога», — систематизований виклад, обґрунтування і захист христи­янського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступному вигляді серед віруючих. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідали точні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, аст­рономія, діалектика).

Основний принцип середньовічної філософії — принцип теоцентризму, від­повідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень про численних богів як невід'ємну частину космічного ладу, Бог єдиний, він пе­ребуває над світом (трансцендентний щодо нього) і відкри­вається віруючому з найбільшою повнотою в акті містично­го осяяння,-.а не раціонального пізнання.

У сфері вчення про першопричини та буття світу вихо­дячи з принципу теоцентризму формувалася теорія кре­аціонізму — викладена у книзі Буття на перших сторінках Біблії. Згідно із засадами креаціонізму Бог створив світ з нічого і понині в кожен момент часу підтримує його існу­вання, розділяючи зі створеним світом Свій божественний атрибут — Буття.

Філософія західноєвропейського середньовіччя запози­чила від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсно­го» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (тваринного, земного). Земне розглядається як символ не­бесного, його недосконале відбиття.

Факт божественного походження природи означав, що й на неї поширюється властива її Творцеві абсолютна до­сконалість. Тож природа уявлялася як упорядкована єд­ність, де будь-яка, навіть найдрібніша частинка гармонійно співвідноситься з цілим (коти створені, щоб ловити мишей, а миші — щоб служити за їжу для котів).

У межах дослідження пізнавальної проблематики було висунуто теорію Од­кровення, відповідно до якої всю можливу істину про світ Бог уже явив у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину. За приклад типової для середньовічної філософії практи­ки трактування може правити загальноприйнята в теоло­гії й досі практика тлумачення текстів Святого Письма не тільки у буквальному, але й у переносному, символічному розумінні (скажімо, цар Соломон і Суламіта у «Пісні над Піснями» — не просто чоловік і жінка, а уособлення Госпо­да і Церкви — Його Нареченої на землі).

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати. Наприклад, учення про єдиного Бога у християнстві — це істина розуму, оскільки її теоре­тично можна сприйняти розумом, а істина про триєдність християнського Бога як Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа є істиною віри, бо раціонально пояснити її неможливо (Фома Аквінський, Сума проти язичників, кн. 1, гл. З)⁹.

Згідно із середньовічним ученням про лю­дину, вона створена Богом за Його влас­ним образом і подобою; людина — істота привілейована серед інших істот, вона — повелитель усього, що було створено до неї; над людиною стоять тільки Бог і янголи. Людина зобов'язана жити за Його заповідями, зок­рема за тими, що їх виклав Христос у Нагірній проповіді.

Людина складається з трьох начал — духу, душі і тіла. Дух є провідником Божественного начала в людині, саме за­вдяки йому людина набуває здатності контролювати свою тілесну природу, що розглядається як «грішна». Головною метою і сенсом земного існування людини проголошувало­ся прагнення до порятунку своєї душі, підготовка її до пос­мертного Суду і воскресіння в ім'я подальшого безсмертя в Царстві Божому (сотеріологія).

Історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією провіденціалізму, згідно з якою Бог напе­ред зумовив кінцеву долю світу, і світова історія розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.