Контрольні запитання

Розкрийте сутність визначення суспільства як «відкритої ди­намічної системи»? 2. Охарактеризуйте основні структурні компо­ненти та функціональне призначення кожної з чотирьох основних сфер суспільного життя? 3. Обговоріть проблеми співвідношення матеріального/духовного, рівності/нерівності, свободи/необхідності підносно вашого особистого розуміння стану сучасного українсь­кого суспільства. 4. Чим відрізняються поняття «індивід», «індивіду­альність» та «особистість»? 5. Які проблеми вивчає філософія історії як розділ філософського знання? б. Які основні концепції історико-культурного розвитку є найпоширенішими у філософській думці? /. Назвіть характерні ознаки інформаційного суспільства? 8.3 якими основними проблемами воно зіштовхується?

Висновки до модуля і

• Філософія — особлива форма духовної діяльності людини, система теоретичних поглядів на світ і місце у ньому людини. Найбільш значущою ознакою філософії є її всезагальність. Філософія осмислює не проблеми певної людини, а питання, які турбували всіх людей в усі часи.

• Філософія виникає у середині І тисячоліття до н. е. у Давній Греції, Давньому Китаї, Давній Індії. Відтоді відегежуємо перебіг розвитку філо­софської думки. У цьому процесі філософія поділяється на велику кіль» кість унікальних і неповторних за своїм змістом напрямів, течій, шкіл і систем деяких мислителів.

• Одним із різновидів філософії є українська філософська думка ХІ-ХХ ст. їй властиві певні особливості. Українська філософія — кордоценгрична, вона спрямована на осягнення світу не стільки «головок» (розумом), скільки «серцем» — емоціями, почуттями, здоровим глуздом Крім того, упродовж більшої частини своєї історії українська філософія відзначалася непрофесійним характером, була представлена не стільки теоретично довершеними системами, скільки у формі філософськи значущих ідей у літературі, поезії, публіцистиці, мистецтві. В українській філософії чільне місце посідала історіософська проблематика Українська історіософія є різновидом філософського знання, сукупністю поглядів на самобутність і самостійність історії українського народу, його держави, культури і церкви.

• Серед загальних філософських проблем виділяються своєю масштаб­ністю проблеми буття, пізнання, людини та суспільства. Аналізом цих проб­лем займаються окремі розділи філософського знання: онтологія, гносеоло­гія, філософська антропологія, соціальна філософія та філософія історії.

• Традиційно проблема буття формулювалася як проблема існування світу: чи існує він реально, чи нам тільки здається, що він існує. Наразі стає очевидним, що більшість природних і соціальних процесів не має пси­ної стійкої основи. їх не можна розглядати з позиції класичної картини світу як механічну взаємодію матеріальних часток. Набувають поширених хвильові теорії та концепції взаємодії різних полів. Як наслідок — зростає питома вага онтології людини. Її вихідний принцип формулюється таким чином: «Буття не є існування». Це означає, що треба розрізняти людське буття та існування матеріальних речей. Людське життя — усвідомлене іс­нування.

Проблема пізнання — це питання про шляхи, можливості й засо­би здобуття об'єктивного знання про навколишній світ, таким, яким він є насправді. На сьогодні очевидно, що пізнавальна активність людини відбувається одночасно на чуттєвому і раціональному рівнях. Найбільш достеменне знання ми отримуємо в процесі наукового пізнання. Але в будь-якому разі наші знання про світ є відносними. Це означає, що вони є істинними за певних умов можливості. У сучасній науково-пізнавальній діяльності все більш поширеним стає міждисциплінарний підхід до об'єкта дослідження. Необхідним є застосування діалектичного підходу до світу, побудованого на уявленнях про розвиток і взаємодію всього існуючого.

• З філософської точки зору в сутності людини органічно поєднані три начала — космічне, природне, соціальне. Так само у пошуках відпові­дей па запитання про сенс життя виокремлюються три основні стратегії сенсожиттєвих пошуків — дати щось світові, узяти щось від світу або до­держуватися певної позиції щодо ситуації, яку не можна змінити. Сучасна філософія наголошує на необхідності діалогу між людиною і світом. Де оз­начає, що повноцінне наповнення людського життя сенсом можливе тіль­ки через одночасне застосування всіх стратегій сенсожиттєвих пошуків.

• Людське суспільство визначається як система всіх можливих зв'язків і відносин між людьми. Нині є очевидним таке:

людське суспільство має будуватися на розумному поєднанні ма­теріальної і духовної основ, без помітного переважання однієї з них;

найбільш суспільно прийнятною є не абсолютна рівність, а «пропорцій­на рівність»: кожен має право і можливість отримання повноцінної част­ки суспільних благ, але насправді отримує їх тільки пропорційно до своїх власних заслуг перед суспільством;

суспільство має прагнути того, щоб якнайменшою мірою регулювати вчинки своїх громадян, щоб в усьому, що не регулюється суспільством, ті могли діяти вільно.

Людина включена в суспільну систему одночасно як індивід (окре­мо взята людина), індивідуальність (сукупність неповторних фізичних і психічних якостей кожної людинц), особистість (єдність індивідуальних особливостей і соціальних якостей). Крім того, кожна людина має певний соціальний статус і відіїрає декілька суспільних ролей.

• Найчастіше для позначення сучасного стану розвитку світової цивілі­зації використовують назву глобальне інформаційне суспільство. У гло­бальному інформаційному суспільстві головним продуктом виробництва є інформація, знання. На цій новій стадії поступу людства виникає низка глобальних проблем, відсутніх ще декілька десятиліть тому (геополітичних, екологічних, демографічних, ресурсно-сировинних). Розв'язання зга­даних проблем має носити комплексний характер. Воно повинне базувати­ся па формуванні нового світогляду, заснованого на принципі самоцінності всього живого на Землі; розробці і впровадженні різноманітних технологій; докорінному реформуванні або створенні нових міжнародних організацій.

Процес включення України в загальносвітове інформаційне суспільство матиме своїм найпершим наслідком зростання багатоукладності в усіх сферах життя країни. Одні соціальні прошарки, території, сфери зайнятості набагато вирвуться вперед, іншим призначене ще більше відставання.

СЛОВНИК КЛЮЧОВИХ ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ до модуля І

Абсолют — те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філо­софії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію. У філософії Геґеля Абсо­лютний дух - остання ланка саморозвитку розуму.

Агностицизм — напрям у філософії, прихильники якого заперечуючі пізнаваність суті речей, об'єктивної істини.

Азіатський ренесанс» — висунута українським літератором Миколою Хвильовим теорія, згідно з якою Україні та українській інтелігенції нале­жить, орієнтуючись на найкращі здобутки західної культури, виступити рушійною силою революційних соціалістичних перетворень спершу в АіІЇ, а потім — по всьому світові. Художній різновид української історіософії.

Аксіологія — учення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчав ціннісне ставлення людини до світу — етичне, естетичне, релігійне та ін.

Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки приро­ди людини.

Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Апологета — ранньохристиянські письменники (Юстин, Тертулліаи, Оріґен) II—III ст., які захищали християнське вчення від критики. Апологети­ка — перший етап розвитку західноєвропейської середньовічної філософії.

Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми образів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й апріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдсь­кої символіки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо. Термін поширений у неофройдизмі.

Атман — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній традиції.

Атомісти - філософська школа античної філософії (Демокріт, Левкіпп), яка уявляла світ і людину як взаємодію маленьких матеріальних часток (атомів).

Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській ве­дичній філософії.

Буття — філософська категорія, яка позначає реальність, що існує об'єктивно.

Верифікація — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встанов­люють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуження — позначення соціального процесу, у якому діяльність людини й її результатів перетворюються в самостійну силу, що панує над ним і ворожу йому. Поняття вічудження було теоретично обґрунтоване К. Марксом.

Волюнтаризм — течія, яка в основу світових процесів (і психологічного життя людини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше — проголосили основою всіх явищ світу і людського життя волю.

Герменевтика — філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію.

Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дисцип­лін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

«Гносеологічний переворот» — перенос фокусу дослідницької ува­ги із зовнішнього світу (об'єкта) на аналіз внутрішнього світу людини (суб'єкта), яка намагається зрозуміти навколишнє оточення. Здійснений I Кантом у його критичній філософії.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно роз­ширюється сфера вільного волевиявлення, що сприяє розкриттю внутріш­нього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань.

Гуманізм — ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури. У широкому сенсі гуманізм це світогляд, який вбачає найвищу цінність у людині.

Дао — одне з основних понять китайської філософії, означає першо­причину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.

«Дві натури та три світи» — натурфілософське, онтологічне вчення її філософській системі Г. Сковороди. Усе існуюче поділяється на дві натури — видиму й невидиму, матеріальну й духовну. Воно складається також із трьох світів — макрокосму, світу природи, мікрокосму, людини, символічного світу Біблії, призначеного слугувати людині (мікрокосму) дороговказом у природному світі (макрокосмі).

Дедукція — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

Деконструкція — головний методологічний принцип постмодерністської філософії, запропонований Ж. Дсрріда. Зворотний аналіз наявного філософського здобутку, то розуміється як розклад його на певні смислові блоки та їх нове сполучення у нестандартних комбінаціях.

Деїзм — філософське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.

Детермінізм — пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.

Діалектика — один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилеж­ностей. Сучасна нелінійна діалектика ставить проблему не зняття, а розм­ноження протилежностей.

Дуалізм — світогляд, який вихідними вважає за рівноправні та протилежні начала (матерію і дух, світле і темне).

Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріально­му началу. У людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність психічних процесів) і дух — настанови на всезагальпе — моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

Екзистенціалізм — учення, в якому вихідні значення сущого (що такс річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Елеати — представники давньогрецької філософської школи (Зенои, Парменід) VI—V ст. до н. е., яка протиставляла мислення чуттєвому спри­йняттю, висунула вчення про ілюзорність усіх помітних змін і відміннос­тей між речами, про незмінну сутність справжнього буття.

Еклектика — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечли­вих елементів.

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чут­тєвий досвід (емпірію). Набув поширення у філософії Нового часу (Бекон, Локк, Юм).

Епікурейці — послідовники філософської школи Епікура. Дотри­мувалися принципу виваженого ставлення до подій зовнішнього світу та отримання чуттєвих насолод.

Епістемологія — частина філософії, що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: основи і межі, достовірність і недостовірність. Використовується як синонім гносеології.

Естетика — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності.

Етика — філософське вчення про мораль, походження і природу мо­ральних норм, спосіб їх функціонування в суспільстві; теорія моралі.

Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або віднос­ність між явищами.

Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елемен­ти (складові) певної системи (форми). У процесі пізнання відбувається формалізація змісту (переведення його в графіки, формули).

Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки зна­кам отримується, зберігається і передається інформація.

Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

Ідеал — взірець досконалості, який є орієнтиром діяльності людини.

Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на­чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві­ту. Відрізняють об'єктивний (Платон, Геґель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) різновиди ідеалізму.

Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального належать поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинні­стю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відносини між ідеальними предметами засновані на логічності.

Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце у світі, на розвиток історії та ін. Ідеологія подібна до світської релігії, вона цементує соціальну спільноту.

Індивідуальність — сукупність неповторних фізихних і психологічних рис, притаманних конкретній людині (індивіду). Абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству отримала назву ін­дивідуалізму.

Індукція — логічний умовивід від часткового, одиничного до загального.

«Інтегральний націоналізм» — поширена у першій половині XX ст. в українській діаспорі концепція, яка декларувала беззастережну від­даність людини нації, ідеї розбудови власної державності, використання будь-яких засобів, у тому числі аморальних і насильницьких, завдяки чому Україна мала повернути втрачену незалежність. Найвідоміший речник «інтегрального націоналізму» — Дмитро Донцов.

Інтуїція — безпосереднє охоплення сутності предмета. В основі інтуїції лежить вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допома­гають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки. Течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Берґсон), має назву інтуїтивізм.

Інформаційне суспільство — сучасний стан розвитку найбільш індуст­ріально розвинених держав, де знання є одночасно сировиною, предметом пра­ці, готовою продукцією, засобом споживання, капіталом, об'єктом власності.

Ірраціоналізм — учення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття.

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан­ня дійсному стану речей.

Історія філософії — галузь філософських знань, предметом яких є за­кономірності та особливості пізнання відносини людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті лю­дини в іншу істоту.

Категоричний імператив — безумовний моральний обов'язок, велін­ня. Термін, запроваджений Кантом. Суть його: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

Категорії — найбільш загальні й фундаментальні філософські поняття.

Конфуціанство — філософське вчення, яке у відносинах людини і сві­ту проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять.

Кордоцентризм — найвизначніша риса української філософії. Полягає її осягненні людиною оточуючого світу й самої себе не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» — емоціями, чуттями, здоровим глуздом.

Космоцентризм — наріжний принцип античної філософії, уявлення про світ як гармонійну, закономірну єдність богів, людей і природи.

Культура — увесь мовно та символічно відтворений поза природний світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну нам колишньої реальності та самої себе.

Лібідо — одне з ключових понять психоаналізу 3. Фройда. Воно по­значає підсвідомі потяги сексуального плану, які належить спрямувати в конструктивне, суспільно прийнятне русло.

«Логіка наукового пізнання» — назва колективної монографії, згодом наукової школи, створеної у 60-х роках XX ст. у київському Інституті філософії П. В. Копніним. Засаднича ідея школи — переакцентування спрямо­ваності філософського пошуку з того, що не залежить, на те, що освоюється людиною під час світоглядного осмислення світу.

«Маніпуляції з життям» — технології цілеспрямованого і широкомас­штабного втручання людини у власну біологічну природу (реконструкція геному Homo sapiens).

«Маніпуляції свідомістю» — сукупність інформаційних і медикамен­тозних технологій зовнішнього цілеспрямованого втручання в процес сприйняття людиною певної інформації. Маніпуляційні дії є цілковито усвідомленими з боку того, хто їх вчиняє, тоді як людина, яка є об'єктом маніпуляції, не усвідомлює факт втручання у власний духовний світ.

Марксизм — впливова течія філософської та суспільно-політичної думки ХІХ-ХХ ст. Була започаткована К. Марксом і Ф. Енгельсом, але набувала різних форм (діалектичний та історичний матеріалізм, неомарксизм тощо).

Марксизм дотримується матеріалістичних поглядів на природу, сус­пільство та людину, обстоює можливість їх об'єктивного пізнання.

Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Був притаманний давньогрецьким фі­лософам (Демокріт), Просвітництву XVIII ст.

Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї, ідеальному. Мате­ріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-ча­совим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. У де­яких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність пев­них операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відоб­раження дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Мікрокосм і макрокосм — позначення людини й світу як двох не­розривно позв'яЗаних між собою частин. Мікрокосм, малий космос - лю­дина є відбиття, дзеркало, символ, центр сили й розуму світу космосу (мак­рокосме, великого космосу).

Міф — світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому оду­хотворені й персоніфіковані природні сили та соціальні явища. У міфології синтетично злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва.

Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення, свідомості.

Моделювання — поширений у сучасному науковому пізнанні метод до­слідження. Відтворення властивостей одного об'єкта за допомогою іншого, спеціально створеного об'єкта — моделі.

Монізм — розуміння буття як єдиного у своїй основі.

Наука — сфера людської діяльності, яка займається збиранням і систе­матизацією знань про навколишню дійсність.

Небезпечне знання — ним може бути визнана отримана у процесі на­укових досліджень-інформація про людину і навколишній світ, негативні наслідки використання якої суспільство на заданій фазі свого розвитку не здатне ефективно контролювати.

Необхідність — філософська категорія, яка відображає об'єктивну за­кономірність і зумовленість того чи іншого явища або процесу.

Неогеґельянство — філософська течія кінця XIX — першої третини XX ст. У центрі її уваги опинилися питання філософії історії, культури, держави і права. Представники намагалися вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі учення Геґеля та його діалектичного методу.

Неокантіанство — філософська течія, яка дістала поширення на зла­мі XIX -XX ст. Виходячи з кантівської теорії пізнання його представники, зокрема, наполягали на принциповій відмінності між методами пізнання природничих наук та гуманітарних дисциплін.

«Нерівна рівність» — у філософській системі Г. Сковороди принцип обдару­вання людей: усі люди рівні між собою тим, що кожна людина має нахил до пев­ної діяльності, а нерівні у тому, що призначення усіх людей відрізняються силою, ступенем соціального престижу і можливостями матеріального забезпечення.

Ноосфера — новий еволюційний стан біосфери, за якого вирішальним фактором розвитку постає розумна діяльність людини. Найповніше кон­цепція ноосфери була розроблена В. Вернадським.

Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство, люди тощо).

Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірю­вання твердості, теплоти об'єкта, тощо за певними еталонами). Характери­зує відношення суб'єкта до об'єкта.

Онтологія — вчення про першооснови буття, традиційний розділ філо­софського знання.

Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону — людину, Бога Світ — сукупність духовних. На­була особливого поширення у світовій філософії XX ст.

Парадигма — це прийнята модель, система координат, зразок поста­новки і розв'язання наукових проблем. Зміна парадигм означає наукову революцію (наприклад, зміною парадигми був перехід від геоцентризму до геліоцентризму). Одне з головних понять постпозитивізму (Т. Кун).

Пантеїзм — поширене у філософській думці епохи Відродження та Нового часу уявлення про те, що Бог не перебуває над світом, а розчинений у ньому.

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фройда, яким позначають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим контролем. Виявляється в снах, обмовках тощо.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрак­тних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини.

Плюралізм — філософські вчення, які визнають множинність основ світу або множинність поглядів на світ, істин. Є характерною ознакою фі­лософської ситуації Постмодерну.

Позитивізм — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід.

Постмодерн — ідейно-стилістичний напрям, соціокультурна ситуація й філософський напрям другої половини XX ст.

Прагматизм - філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розгляді дає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо пере­творення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Провіденціалізм — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил, Бо­жого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.

Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного.

Просвітництво — широкий суспільно-політичний рух XVIII ст. за пере­творення людини і суспільства шляхом розвитку знань і поширення освіти. Теоретиками просвітництва були Вольтер, Монтеск'є, Дідро, Руссо та інші.

Простір — одна з основних ознак матеріальності речей: форма існу­вання матерії, що фіксує її протяжність і порядок розташування.

Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті лю­дини. Засновником психоаналізу є 3. Фройд.

Раціоналізм — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

«Річ у собі» — філософське поняття, що означає в критичній філософії І. Канта речі, як вони існують самі по собі, на відміну від того, як вони є «для нас» у пізнанні.

Релятивізм — підхід, який абсолютизує мінливість, суб'єктивність іс­тини. Поширений в історії західної філософії (софісти, постмодерністи).

Рефлексія — акт пізнання, предметом якого є пізнавальна діяльність свідомості, «Я».

Сансара — одне з наріжних понять філософії та релігії. Воно позначає ланцюг нескінченних перероджень людської душі в різних втіленнях від­повідно до ступеня моральності попереднього життя.

Свідомість — відображення дійсності у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детерміную­чись обставинами. Свобода є підставою моральності людини.

Система — множина елементів, які утворюють нерозривну єдність.

Синергетика - теорія самоорганізації складних систем (Г. Хакен, І. Пригожин), на основі якої складається сучасна наукова картина світу.

Скептицизм — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа ІУ-ІІІ ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї.

Софісти — давньогрецькі мислителі V ст. до н. е. (Протагор, Горгій та ін.), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина — міра всіх речей). Суб'єктивізували і релятивізували істину, не гребували різними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

Соціобіологія — міждисциплінарний напрям досліджень. Популярних на Заході в 1970-ті рр. На думку представників соціобіології, людина є біосоціальною істотою, поведінка якої перш за все залежить від її природних потреб.

«Споріднена праця» — у філософській системі Г. Сковороди праця «до душі», виконання якої вдається, приносить радість й задоволення. Надається Богом, але відшукується людиною. Зайняття «сродною пра­цею» — шлях до людського щастя.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Стоїцизм — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зо­середжуючись па етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Структура — закономірний зв'язок, усталене відношення між елемен­тами системи (наприклад, відношення між словами в реченні).

Суб'єкт — носій предметно-практичної діяльності, джерело активності, спрямоване на об'єкт.

Сублімація — у психоаналізі перенесення негативної енергії нереалі­зованого бажання на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість.

Субстанція — незмінна першооснова всього сущого. Матеріалісти вва­жали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога.

Суспільна свідомість — сукупність найпоширеніших у суспільстві узгляднень щодо різних сфер його духовного життя. Найчастіше виокрем­люють міфологічну, релігійну, художню, моральну, правову, науково-філософську форми суспільної свідомості.

Суспільний договір — розроблювана в філософії Нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо) теорія виникнення держави не з Божої ласки, а внаслідок добровільної угоди людей між собою.

Суспільство — найвища форма людської спільності, система всіх мож­ливих зв'язків людей між собою.

Сутність — внутрішні, усталені, суттєві риси, які осягаються розу­мом. Одні філософи стверджують, що людина здатна пізнати лише явище (Берклі, Юм, Кант, позитивісти), діалектики говорять про взаємозв'язок і взаємопроникнення явищ і сутності.

Схоластика — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філо­софські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Завершальний етап розвитку середньовічної філософії.

Теоцентризм — принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується абсолютним началом і центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл існування всього живого.

Тріада діалектична — теза — антитеза — синтез. Думка (теза) у своє­му розвитку переходить у свою протилежність (антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю, завдяки чому об'єднує в собі два попередні етапи (синтез).

Трансцендентальне — поняття, яким у деяких філософських системах позначаються правила (принципи) функціонування свідомості.

Українська історіософія — усі форми оглядів на самостійність і само­бутність історії українського народу, його державу, культуру і Церкву н контексті всесвітньої історії. Складає особливий різновид історико-пізнавальної діяльності, відмінний як від західноєвропейської філософії історії, так і від усіх форм історичної міфології.

Утопія — учення про ідеальний суспільний устрій. Отримало назву за романом англійського гуманіста Т. Мора.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справ­ляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Фаталізм — уявлення про невідворотність подій у світі. Властиве пев­ним філософським школам (стоїки).

Феномен — у буденній мові — унікальне явище, у філософії — чуттєві дані, за якими приховується певна закономірність, сутність.

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві.

Філософування — глибоко особистістне уявлення людини про унікаль­ність та неповторність своє присутності у світі.

«Філософія життя» — напрям у так званій некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи психологічній формі) основним предметом філософії. Пред­ставники — Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фрейд.

Філософія історії — сфера філософського знання про загальність і сут- нісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Філософія науки — дисципліна, яка досліджує побудову наукового знання, механізми та форми його розвитку.

Форма — зовнішній вияв предмета, певного змісту, внутрішня структу­ра, певний порядок предмета або перебігу процесу.

Цифрова рівність — проблема забезпечення гарантованого рівного доступу до інформаційних послуг і телекомунікаційних мереж будь-якою людиною в глобальному інформаційному суспільстві.

Чарвака-локаяти — нетрадиційна школа індійської філософії, пред­ставники якої стверджували матеріальність навколишнього світу.

Цінність — значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наяв­на лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структу­ру цінностей. Цінності мотивують поведінку людей.

Якість — сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, відмінних від неї, і споріднють з подібними.