7.3. Екзистенціально- антропологічні напрями

Екзистенціалізм (буквально — «філософія існування») — провідний напрям філо­софської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспек­тив свободи та відповідальності.

Якщо аналізувати причини виникнення і поширення ек­зистенціалізму, то слід зазначити, що цей напрям став поро­дженням складного і трагічного XX ст. з його гострими про­тиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широ­комасштабним насильством над людьми, нестримним нау­ково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цінності, що зумо­вило потребу у новій системі світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій — французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Ґ. Марсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний ек­зистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує.

Ідейними попередниками екзистенціалізму були дансь- кий філософ і теолог Серен К'еркегор (1813-1855), пред­ставники «філософії життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль.

Основні ідеї екзистенційної філософії мо­жуть бути зведені до трьох основних твер­джень:

Існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої люд­ськими руками за певним заздалегідь визначеним проектом, людина «закинута» у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя пере­живає й сама творить своє справжнє, індивідуальне, єдине і неповторне існування.

• Людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не означає, на думку екзис­тенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпа­ки: кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина повинна усвідомлювати свою відповідальність перед іншими. На­приклад, одружуючись, людина має усвідомлювати, що її шлюб підтримує інститут звичайного моногамного шлюбу між чоловіком і жінкою. Якщо ж дедалі більше людей від­даватимуть перевагу альтернативним одностатевим шлю­бам (як це насправді відбувається у все більшій кількості країн), то зрештою свобода їх особистішого вибору обер­неться радикальною реформою родинних стосунків у світі.

• Людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати людину чи виправити її по­милки. Марні посилання на Бога, на зовнішні обставини, або навіть на інтриги власної підсвідомості.

Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер Камю (1913-1960) наводить приклад Сізіфа. Герой прире­чений на безглузду працю — тягти на гору каменюку, яка все одно скотиться донизу, оскільки таким є присуд богів. Насправді, то не була помста богів, але виправдане усім по­переднім життям Сізіфа покарання. Отже, і в цій, найабсурднішій ситуації, Сізіф продовжує сам творити свою долю, сповна відчуваючи тягар відповідальності: «Віднині кожен відламок цього каменю, кожен спалах руди цієї сповитовї мороком гори вже самі творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське сер­це. Треба уявляти Сізіфа щасливим» ²⁸.

Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого — демонструє, що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

До течій сучасної філософії, у яких спеціально розглядалися проблемою лю­дини і запропонували власні оригінальні концептуальні бачення, належать також філософська антро­пологія (у спеціальному значенні терміна) й персоналізм.

Філософська антропологія — це течія, яка виникла у 20-х роках XX ст., тобто приблизно тоді ж, коли й екзистен­ціалізм, і подібно до останнього пов'язаний ідейною наступ­ністю з «філософією життя». Засновниками і представника­ми філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та інші. Це вчення прагнуло до цілісного осяг­нення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена М. Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася нереалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини — біологічну, психіч­ну, культурну, релігійну тощо.

Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця ХІХ-ХХ ст.

Персоналізм

Серед авторів персоналістичних концепцій — американці У. Хокінг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, французи Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель, П. Рікьор, росіяни М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лоський та інші.

Основна категорія цієї філософії — «персона», «осо­бистість», яка визнається первинною стосовно матеріально­го буття. Світ уявляється як сукупність «персон», що нага­дує монадологію Ляйбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з вищою осо­бою — Богом-творцем. Особа (особистість) виявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.