6.5. Класична українська філософія

П.Юркевич Цей період розвитку української філософської думки характеризувався зро­станням рівня фаховості. До середини XIX ст. провідним її центром була Київська духовна академія, відкрита 1819 року замість Києво-Могилянської академії. Вихованцями цієї Академії (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Авсенєв) було створено школу Київської релігійної філософії, сферою нау­кових досліджень якою була проблематика поєднання розу­му та віри.

Вершинним досягненням цього проміжку часу стала творчість Памфіла Юркевича (1826—1874), професора Київської духовної академії, згодом — Московського уні­верситету. Саме завдяки йому відбулася концептуалізація засадничої риси української філософської думки — кордоцентризму.

У другій половині століття головну роль відігравали університети — Харківський (1804), Київський (1834), Но­воросійський (в Одесі, 1865). Одночасно традицію релігійно-теїстичної філософії продовжували викладачі Київської духовної академії: П. Ліницький, II. Кудрявцев, Д. Богдашевський.

Академічна філософія України не просто віддзеркалила магістральні тенденції роз­витку світового філософського знання, зо­крема кризу раціоналістичної філософії. Вона піднялася на професійний рівень, достатній для створення власних філософських систем: «панпсихізм» О. Козлова, «синехоло- пчний спіритуалізм» О. Гілярова, «монодуалізм» М. Грота. Авторам усіх цих філософських систем було властиве ба­жання творчо переосмислити запропоновані західноєвро­пейською філософією підходи до розв'язання граничних фі­лософських проблем. Приміром, М. Грот намагався прими­рити матеріалістичний та ідеалістичний напрями в історії західної філософії. Вищим чинником, що об'єднує пасивну матерію та активний дух, є Абсолют, Бог як начало і джерело всього існуючого, що є душею Всесвіту. З ідеєю Бога, за пере­конанням М. Грота, лише і може бути пов'язана ідея ро­зумності та загальної доцільності всього існуючого, дійсний смисл добра і зла, віра в прекрасне, в ідеал справедливості.

Щоправда, часто давалася взнаки запізнілість і недостат­ня просунутість процесів професіоналізації української фі­лософської думки. Приміром, видана як монографія до­кторська дисертація П. Лейкфельда «Логічне вчення про індукцію в найголовніші історичні моменти його розробки», провідного філософа Харківського імператорського універ­ситету (наразі Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна) у 1890-1910 рр„ за понад 100 років збері­гання у фондах наукової бібліотеки цього навчального за­кладу так і не знайшла жодного читача!

Більш за все класична українська філософія знаменна розробкою української національної ідеї. З одного боку, студії в цьому напрямку вписувалися в загальноєвропейські процеси пробудження національної свідомості «малих» народів, які безправно входили до скла­ду великих багатонаціональних імперій. З іншого — вони знаменували собою процес концептуального оформлення історіософії вітчизняної історії, розпочатий, як зазначалося вище, філософською культурою Київської Русі.

На першому етапі становлення української національної ідеї — академічному — відомим діячам української куль­тури романтичного спрямування — М. Гоголю, II. Кулішеві, Т. Шевченку, М. Костомарову, об'єднаним у Кирило- Мефодіївське братство, вдалося у низці своїх художніх і почасти наукових творів привернути інтерес тогочасного суспільства до власного минулого. У той час воно ще живи­лося спогадами про напівдержавну добу Гетьманщини, але все більше піддавалося загальноімперській уніфікації. Під їхнім пером постало уявлення про український народ, самобутній у своїй національній вдачі, самостійний на власній землі. Проте романтики вважали, що історія українського народу тісно пов'язана з історією Росії та не може бути від неї відірвана.

Тільки на другому, культурно-освітньому етапі, в нау­ковій і суспільно-політичній діяльності М. Грушевського було доведено, що історія українського народу є безперерв­ною і самобутньою від початків історичного життя в Україні в IV ст. Боротьба за повне її усамостійнення є віддзеркален­ням об'єктивних тенденцій розвитку світової цивілізації. Вищим щаблем її поступу є якраз звільнення поневолених народів.

На політичному етапі ця теза стала засадничою для ідеологічної платформи українського визвольного руху. Першим і найбільш радикальним її виголошенням стала не­величка програмна книжка М. Міхновського «Самостійна Україна». Її автор заявив, що «через увесь час свого історич­ного існування нація наша здебільшим зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної». Ре­алізація цього завдання має провадитися «усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою», вона триватиме доти, «доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території» ²³.