3.4. Бог і природа у філософській думці епохи відродження

У натурфілософії епохи Відродження утверджується прин­цип пантеїзму, відповідно до якого Бог не перебуває над світом, а розчинений у самому світі. Упровадження цього принципу сприяло переорієнтації філософської думки з розгляду абстрак­тних теологічних питань, якими так захоплювалася схоластика (чи може Бог створити камінь, більший за Нього Самого?), на виведення закономірностей функціонування природи.

Нікола Кузанський (1401-1464) - теолог, церковно-політичний діяч (кардинал),

Н. Кузанський

учений і філософ пропонував досліджувати світ, спираючись на теорію «вченого незнання». В однойменній праці (1440) він стверджував: людина повинна пізнавати світ розумом, але при цьому мати на увазі, що до кінця його пізнати немож­ливо. Кузанський порівнював світ (Божественну природу) з колом, а людське пізнання — з багатокутником: скільки б не множилися грані багатокутника, йому не вдасться ототожни­тися з колом ¹². Таким чином, ідея відносності, обмеженості знання спонукає розум людини до невпинного руху вперед.

Найбільшим досягненням натурфіло­софської думки епохи Відродження було

Н. Копернік

створення геліоцентричної картини світу. Ця честь нале­жить польському астрономові Ніколі Коперніку (1473- 1543). Отже, згідно з відкриттями Н. Коперніка:

• у центрі Сонячної системи перебуває не Земля, як вва­жали з часів античності (геоцентрична система Арістотеля - Птолемея), а Сонце. Земля — лише одна з планет, які обертаються навколо Сонця; Земля має форму кулі та обертається навколо власної осі. Свою систему М. Копернік виклав у трактаті «Про обер­тання небесних тіл».

Італійський учений Ґалілео Ґалілей (1564-1642) винайшов телескоп і завдяки

Ґ. Ґалілей

цьому дослідним шляхом довів правильність теорії Н. Ко- перніка. Ґалілей зробив багато астрономічних відкриттів (гори на Місяці, супутники Юпітера), які підтверджували єдність земних та небесних явищ, ставили під сумнів релігій­не вчення про абсолютність і «обраність» Землі як умісти­ща Божого світу.

До вершини філософської думки Рене­сансу належить пантеїстична філософія

Дж. Бруно

природи Джордано Бруно (1548-1600). Його найвідоміша праця — «Про нескінченність Космосу у світах». На думку Дж. Бруно, космос є структурою, що складається із дис­кретних частин, атомів. Він не має ані меж, ані центру, а кількість світів у ньому — нескінченна. Поза космосом немає нічого, він є усім Буттям, вічним, рівним Богові. Наслідком концепції фізичної єдності Всесвіту у Бруно по­стала гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах. Дж. Бруно припускав, що мешканці інших світів можуть бути не схожими на землян, якщо в їхніх системах переважає якийсь інший елемент (наприклад, вогонь).

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

Що таке теоцентризм як наріжний принцип середньовічної філософської думки? 2. Чому у середньовічному суспільстві філо­софія посідала місце «служниці теології»? 3. Поясніть зміст серед­ньовічних принципів креаціонізму, одкровення та провіденціалізму? 4. Що таке середньовічна схоластика? 5. Чи є виправданим, на вашу думку, її розуміння як «формального знання, відірваного від життя»? 6. Чому епоха Відродження одержала саме таку назву? 7. Яким чи­ном це відображається на еволюції філософського знання? 8. З яких причин даний період історичного розвитку суспільства можна ха­рактеризувати як гуманістичний? 9. Які головні риси характеризують утопічний соціальний устрій доби Відродження? 10. Наскільки вига­даним він виглядає з позиції сьогодення? 11. Висловіть ваше особис­те ставлення до принципу: «Мета виправдовує засоби»?

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА План викладу Емпіричний напрям у філософії Нового часу Раціоналістичний напрям у філософії Нового часу Французький матеріалізм і Просвітництво другої половини XVIII ст.

Ключові поняття й терміни: громадянське суспільство, деїзм, дедукція, емпіризм, індукція, ірраціоналізм, раціоналізм, Просвіт­ництво, «суспільний договір».

4.1. ЕМПІРИЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ Філософія нового Новий час, що розпочався від XVI ст., став часу епохою революційних перетворень у всіх сферах громадського життя, які спричи­нили також і зміни у світоглядних настановах людини. Це була доба складання ринкових соціально-економічних відносин і появи паростків демократії й громадянського, пра­вового суспільства в політичному ладі західноєвропейських держав. Ясна річ, що розвиток виробництва мав опертися на науку, особливо такі взірцеві на той час дисципліни, як ма­тематика і механіка. Державні діячі різних європейських де­ржав, які суперничали між собою за військово-політичне па­нування на старому континенті та в світі, також змушені були приділяти велику увагу розвитку наукових досліджень. 3 цієї причини у Новий час відбувається професіо­налізація філософії, перетворення її у виокремлену сферу

інтелектуальної діяльності — з особливою термінологічною мовою, окремою групою фахівців, об'єднаних у професійне співтовариство зі своїми періодичними виданнями, вона стає обов'язковим предметом викладання й напрямом дослі­джень у рамках університетів.

Зростання технічних і наукових можливостей людини позначилося на докорінній зміні світоглядних орієнтирів. Людина не просто перестала бути пасивною часткою світу. Навпаки, в основі новочасного погляду на людину лежав поділ всієї дійсності на суб'єкт і об'єкт. Суб'єкт — носій пізнавальної діяльності, той, хто пізнає; об'єкт — те, на що спрямовані пізнавальні зусилля суб'єкта. Новий спосіб філософування припускав, що людина (як одиничний пред­ставник людського роду) має розум і, усвідомлюючи своє «Я», здатна пізнавати закони й закономірності правильно упорядкованого зовнішнього об'єктивного світу, аби в оста­точному підсумку перетворювати його відповідно до власних запитів і потреб. У новій картині світу для Бога вже не зна­ходилося чільного місця. Філософія Нового часу не тільки продовжила лінію ренесансного мислення на пантеїзм, ото­тожнення Бога і світу, але й поглибила її. Була також запро­понована концепція деїзму — вчення про те, що Бог створив світ, дав йому закони й привів до руху, але більше в справи свого творіння не втручається. Таким чином, у філософії відбилася загальнокультурна тенденція до секуляризації, виштовхування релігії на манівці суспільного життя.

Отже, пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового часу. Учені прагнули до тако­го знання, яке б дозволило побудувати цілісну картину сві­ту, щоб надалі, мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було б однаково достовірним? У розв'язанні цього за­вдання мислителі Нового часу поділилися на емпіриків і ра­ціоналістів.

Представники емпіричного напряму (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували, що в основі людського пізнання ле­жить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття.

Ф. Бекон Принципи емпіризму започаткував анг­лійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626), автор трактату «Новий Орга- нон». Саме Беконові належить вислів «знання — сила», який згодом став девізом надмірного звеличення науки в останні два століття європейської історії. Бекон розмірко­вував про «велике відродження наук»] для досягнення цієї мети слід було пройти два етапи: критичний і позитивний.Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істини. Ф. Бекон називає їх ідолами, або примара­ми, маючи на увазі наші хибні уявлення і той спотворений образ світу, який з їх вини виникає в нашій свідомості. Уче­ний розрізняє чотири типи подібних ідолів:ідоли роду — хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському і пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто з фізіологією людини як біо­логічної істоти;ідоли печери — хибні уявлення, пов'язані із суб'єктив­ністю сприйняття світу (суб'єктивність властива кожній людині, і це накладає відбиток на всі її судження);ідоли ринку (або площі), які породжуються спілкуван­ням людей, унаслідок чого відбувається перекручення ін­формації, неправильно вживаються слова, одні люди наки­дають свої помилкові уявлення іншим;ідоли театру, про яких можна сказати, що вони породжу­ються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, надмірною довірою до філософських уявлень учорашнього дня. Наслідком цього можуть бути хибні закони, помилкові правила, які заважають людям опановувати істинне знання.Ідоли роду і печери належать до природних властиво­стей індивіда, вважав Ф. Бекон, їх викорінення можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба з ідолами ринку й театру мусить здійснюватися через перетворення свідомості всіх людей, суспільства в цілому.Якщо критичний етап оновлення науки полягав для Ф. Бекона в очищенні розуму Індукція від ідолів, то позитивний — у пошукові відповідного методу пізнання. Бекон розробив основні принципи індуктивного методу — сходження від одиничного до загального. Дослідник уподібнювався Ф. Беконом бджолі, що витягує матеріал і: і садових і польових квітів, але розташовує й змінює його :іа своїм умінням. Ф. Бекон думав, що індукція допоможе правильно організувати дослідження й уникнути недоліків безпосереднього чуттєвого досвіду, подібно до того, як цир­куль і лінійка виправляють недосконалість наших рук. Більш детально найпоширеніші різновиди індуктивного методу будуть розглянуті у відповідній темі модулю III «Логіка».

У прикінцевому результаті засновник емпіричного на­пряму новочасної філософії розраховував скласти повний перелік «форм» або « природ », тобто найбільш істотних властивостей або якостей предметів і явищ дійсності. Саме їх нескінченні комбінації становлять усе різноманіття нав­колишнього світу — на зразок того, як будь-які слова явля­ють собою різноманітні сполучення лише декількох десят­ків літер абетки.

Інший англійський філософ-емпірик

Дж. Локк

і громадський діяч Джон Локк (1632-

1704) мав на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є досвід. Він усла­вився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Локк категорично заперечував твердження про «вроджені ідеї», відомі з часів великого античного мислителя Платона і наразі популярні серед філософів-раціоналістів. На його думку, розум — це чиста дошка (tabula rasa), на якій пише досвід. Ніяких вроджених ідей у людському розумі, ствер­джував Локк, не існує: приміром, найпоширеніша ідея Бога не відома ані дітям, ані дурням, ані дикунам¹³.

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція дістала назву сенсуалізму). Органи чуття від­бивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає первинними (вони об'єктивні: йдеться про форму, об'єм тощо), інші — вторинними (наприклад, колір, звук, смак). На думку Локка, ці вторинні ознаки є суб'єктивними, вони формуються не внаслідок безпосереднього зіткнення чуттів із навколиш­нім світом, а внаслідок сприйняття цього світу людською сві­домістю; іншими словами, вони штучно зміксовані розумом.

Щоправда, погоджувався Дж. Локк, функціонує бага­то абстрактних понять, якими дуже часто послуговується людина у мисленні та спілкуванні: краса, вдячність, людина, військо, всесвіт тощо. Звичайно, кожне з цих понять не має реального матеріального відповідника. Утім, усі вони ста­новлять складні ідеї, кожна з яких, у свою чергу, утворена розумом самотужки через узагальнення простих ідей на ос­нові відчуття реальних ознак.

Методизм Шотландський філософ, історик, економіст Девід Юм (1711-1776) розробив

теорію асоціації ідей. Учений уважав, що ідеї утворюють­ся в розумі шляхом асоціації наявного явища з минулим досвідом. Якби не було досвіду, не могло би бути й асо­ціацій, отже, нічого вродженого у людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягнен­ням шотландського філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої свідомості, яка виробилася внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В. Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає сподівання, що так завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: .адже «щось сталося після чогось» іще не означає «щось сталося внаслідок чогось». Нарешті це узгляднення переростає у віру, тобто у стійку схильність нашого розуму вважати, що багатократна поява В після А і являє собою причиновий зв'язок. Наприклад, тільки по­дивившись на більярдну кулю, ми можемо передбачити можливий напрям і наслідки її руху. Звісно, те, що мож­ливі іноді суттєві зміни пізнавальної ситуації, тут не бе­реться до уваги. Тому прикінцевий результат, за Юмом, виходить не достовірним, а лише ймовірним: «керівни­ком у житті є не розум, а звичка. Лише вона примушує розум у всіх випадках припускати, що майбутнє відпові­дає минулому. Яким би легким не здавався цей крок, ро­зум ніколи протягом цілої вічності не міг його зробити» ¹⁴. Таке суперечливе ставлення до можливостей об'єктивного наукового пізнання відоме в історії філософії під назвою скептицизму.