Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Опорний конспект філософія / Підручники / Філософія підручник.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.05.2020
Размер:
926.21 Кб
Скачать

6.8. Українська історіософія

Упродовж ОСНОВНИХ етапів розвитку української філософської думки в центрі її уваги постійно перебували проблеми етнічного, політичного та культурно-релігійного самовизначення України та українців.

Українська історіософія — систематизовані погляди _ на самостійність і самобутність історії українсько­го народу, його державу, культуру і Церкву в контек­сті всесвітньої історії.

Функціонування української історіософії здійснювалося в стані постійного коливання на відносно тому ж самому науково­му рівні: вже не міфології, ще не філософії історії.

Історіософія — переважний спосіб історичного пізнан­ня в українській філософській культурі. Розпочавшись у XI ст. зі спроб виокремити українську історію від історії решти світу, на зламі XX—XXI ст. українська історіософія повернеться до проблеми інтеграції самостійної і самобут­ньої історії України, співдружності історій інших держав, народів, цивілізацій, культур.

Українська історіософія одночасно виявлялася в низці історичних типів (від давньоруської до сучасної) загальних форм (світська / релігійна, академічна / художня), а також особистісних інваріантів. Наприклад, творчість М. Косто­марова містить елементи як художньої («Книга буття ук­раїнського народу»), гак і суто академічної (численні нау­кові монографії) історіософії. Більшість його найвідоміших наукових творів була свідомо написана у літературизованій формі з розрахунком на широкий читацький загал.

Своєю поліморфністю українська історіософія має за­вдячувати власній високій суспільній вартості, можливості виконувати трансляційні та охоронно - збережувальні фун­кції одночасно в різних царинах української культури. На­приклад, класична українська історіософія України-Русі виступала й світоглядною основою суспільно-політичного руху (М. Драгоманов, І. Франко), і науковою концепцією (М. Грушевський), і програмною настановою політичної сили (М. Міхновський).

Визначальні ідейні риси української істо­ріософії такі:

1. Українська історіософія має за свій об'єкт написання відрубної, самостійної історії України (предмет у конкретній історіософії може видозмінюватися, але в обме­жених варіаціях — народ, держава, культура, церква).

2. Майже будь-яка вітчизняна історіософія завжди вибудувана на певній «Великій Історіософській Місії» доленос­ного всесвітньо-історичного призначення України, напри­клад, як модно зараз казати, творити «живу синтезу» захід­ної та східної культур.

Вважалося, що реалізація «Великої Історіософської Місії» мусить привести до зовнішнього визнання українства, його віднесення до числа «історичних народів». Іншими словами, допоможе надолужити нестачу сенсу та значу­щості українства, виниклу чи то через об'єктивну «викрив­леність» перебігу його історії, чи то через необ'єктивність ставлення до України звиклих до культурно-політичного домінування й цивілізаційного місіонерства європейців.

  1. Усесвітньо-історичне покликання України є її об'єктивною есенціальною ознакою, природною чи гео- иолітичною «преференцією». Найчастіше воно вважалося пкоріненим в антеїстичних,

амокреативних властивостях української території, ментальній специфіці та надзвичай­ній духовній насназі української «душі». Наприклад, у ро­мантичній і класичній історіософії XIX — початку XX ст. іш­лося про вроджені «правдолюбство», демократичний індиві­дуалізм. У своїй сукупності це зцову-таки робило Україну та український народ ближчими до «психологічної Європи» (М. Хвильовий), аніж до «малоросійства» (Є. Маланюк).

  1. Реалізація «Великої Історіософської Місії» покликана ( компенсувати весь історичний шлях України — від дав­нини до сьогодення, сповнений трагічних перипетій і пов­стань, війн, пожарищ, голоду, набігів, інтриг, сварок, підко­пування, територіал ьного роздерття між могутнішими сусі­дами, — про який, за глузливим висловом В. Винниченка, треба «читати із бромом». У класичній українській історіо­софії весь цей хронічний історичний трагізм оформиться м зовнішні симптоми найстрашнішої хвороби України — її бездержавності, як похідне — «неісторичності».

Як доводить низка певною мірою шокуючих праць ні­мецького історика Й. Рюзена, сама по собі жалоба за мину­лим (навіть, через Ґолокост!) — це креативне чуття. Стосовно ж української ситуації доречно, на наш погляд, говорити про перевищення жалобного порога. Як би не складалися реальні обставини історичного життя українського народу, для нас очевидно, що своїм песимістичним дискурсом українська іс­торіософія настільки помітно примножувала чуття історич­ної безпорадності, що сама ж була змушена знівельовувати його штучно сконструйованим щасливим майбутнім!

Українська історія є нерозривно простягнутою від Київської Русі (у сучасних версіях — від «протослов'ян, праслов'ян, давніх слов'ян» з III тисячоліття до и. е.). Навіть у наш час спадкоємність між багатьма соціально-політич­ними, економічними й суспільними інститутами минулого й сучасного українського суспільства явно й неявно експлу­атується на користь великого потенціалу й оптимістичних геополітичних перспектив незалежної Української держави.

  • Мотиви авторів історіософських концепцій завжди достатньо особисті й далекі від ідеалу класичної наукової об'єктивності. Це може бути, скажімо, ситуація поета-пророка, як у Тараса Шевченка; гріховність життя, яку треба покутувати громадським служінням, як у М. Грушевського; або ідея сплати історичного боргу від імені цілої соціальної верстви, як у випадку з В. Липинським. Щоправда, дуже часто ці мотиви вкорінені в соціокультурних, історичних, суспільно-політичних потребах свого часу. Наприклад, речники української романтичної історіософії відчували в найширшому розумінні «власну ущербність перед велич­чю минулого [рідного краю]».

  • Позначена підсвідомо прихованими ідеями великого історичного призначення українського народу, українська історіософія натомість майже завжди свідомо протиставля­лася «меншовартістним» підходам до його історії (як пра­вило, з позиції історичного домінування сусідніх народів — найчастіше, поляків і росіян).

Основними етапами розвитку української історіософії (водночас принциповими її історичними типами) є:

  • історіософія «Русі», яка закінчилася «Україною» (дав­ньоруської доби XI —XIII ст.);

  • історіософія «України», яка розпочиналася «Руссю» (доби Відродження та Реформації XVI — кінця XVII ст.);

  • історіософія «Щоб не впала Україна» (доби українсько­го бароко середини XVII — початку XIX ст.), представлена найперше козацько-старшинським літописанням та лібе­рально-дворянською історіографією;

  • історіософія України «поміж Великоросією та Мало­росією» (доби романтизму XIX ст.);

  • класична історіософія України-Русі XIX — початку XX ст.;

  • модерна історіософія XX ст. в українській діаспорі, одночасно й паралельно у якій виокремлюємо квазімарксистську історіософію Радянської України;

сучасна українська історіософія кінця XX — початку XXI ст.

Християнська історіософія Київської Русі поставила пи­тання про самобутність історії Руської землі у священній Історії людства, запропонувавши кілька надалі впливових історіософських конструкцій для його вирішення: «Київ — другий Єрусалим», «Яфетична генеалогія», «Андріївська легенда». На думку анонімних творців цих творів, ще задов­го до офіційного хрещення, Русь була освячена первнями християнства й перейняла священну могутність духовної столиці давнього світу — Єрусалиму. Після того як перший богообраний народ — єврейський — виявився не гідним і свого великого призначення, стверджував автор «Слова про Закон і Благодать» митрополит Іларіон, доленосна місія пе­рейшла до Київської Русі. Саме їй належить покласти край, завершити навернення в християнство всього світу. На від­знаку цієї місії поширювали уявлення про Київ «як другий Єрусалим».

Історіософія доби Відродження продовжувала замис­люватися над етнополітичною і культурно-конфесійною самобутністю «Русі». У цей період мало місце обстоюван­ня від давніх-давен існуючої політичної самовладності, кон­фесійної самостійності, наявного територіального імунітету

    • особливого соціального статусу певного життєпростору, населеного певним етномасивом, який поміж іншим називався Україною.

В історіософії доби українського бароко кінця XVII — початку XIX ст. були відпрацьовані основні етапи самостій­ності політичної історії, проте зберігався суттєвий розрив між двома лініями, які визначаємо як «україно малоросійську» та «великоросійську» (від Літопису Самовидця до «Іс­торії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського). Цей розрив утвюрювала різниця в поглядах щодо ступеня відрубності української історії — від ідеї «повернення» Росії її «єди­новірної» частини до твердження про «українське самодер­жавство», добровільність злуки з Москвою та рівноправ­ність партнерства з нею.

Романтична історіософія першої половини XIX ст. вела мову про духовну спадкоємність минулого й теперішнього українського народу, уособлену в специфіці його «духу» й укорінену в атеїстичних властивостях української зем­лі. Класична українська історіософія 1880-1920-х рр. лише підмурувала відрубність цієї історії соціально-економічною тяглістю в «сучасному» на той момент позитивістському, трохи згодом — історико-соціологічному дусі, вийшла за со­ціальні обмеження попередніх історіософій щодо суб'єктів історичного поступу, нарешті, інтегрувала два полюси «тяжіння» — «руській» та «українській» як послідовні лан­ки єдиної історії України-Русі.

Модерна історіософія здійснила спробу метадискурсивного піднесення української історіософії до рівня філософії всесвітньої історії.

У творчості речників діаспори українська історіосо­фія добігає ідейно і логічно завершеного вигляду. Якщо в класичний період схема української історії розробляла­ся як невід'ємна складова всесвітньої історії людства, то в знаменитій трилогії Юрія Липи («Призначення України» «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії») виявлялося, українська земля і «раса», що на ній мешкає, з будь-якого погляду — геополітичного, торговельно-економічного, морального — «це одна з найважніших земель світу», зна­чення якої тільки продовжує зростати 24. Одночасно вона є уособленням рідного «Дому» — Родини-Батьківщини і тво­рить той серединний «мерідіян світу», крізь призму якого мав вимірюватися пересічним українцем навколишній світ. Таким чином, Ю. Липа сподівався «підтягнути» свідомість українців до тих територіальних рамок, які вони зайняли по берегах Чорного моря від Дунаю до Кавказу.

Сучасній історіософії 1990-2000-х рр. залишається пере­осмислення наявних історіософських концепцій відповідно до новітніх теоретико-методологічний орієнтацій, зокре­ма позбавлення «націоцентризму», надмірної соціальної зорієнтованості, зайвої модернізації багатьох прояснень.

Соседние файлы в папке Підручники