5.2. Філософська система ґ. Геґеля

»

Філософська система Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831) — найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходячи з єдиного принципу Ґ. В. Ф. Геґель зробив спробу пояснити і природу, і суспільство, і людсь­ке мислення. Геґель написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук».

Філософська система Ґ. Геґеля одержала назву абсолют­ного ідеалізму. Вона була ідеалістичною, адже вихідне нача­ло в Геґеля — розум — є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям, тому доречно називати це розумне начало абсолютним.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея — це лише невизначена інтуїтивна думка: «Усе розумне — дійсне; все дійсне — розумне». Ця думка потребує подальшого пояснення і обґрунтування. Самопізнання Абсолютної ідеї, за Геґелем, здійснюється у три етапи: 1) етап Логіки; 2) етап філософії Природи; 3) етап філософії Духу.

Зазвичай логіка визначається як наука про форми і прийоми людського мислення, необхідна людині, щоб навчитись послідовно мислити і тим самим перетворити мислення на науковий метод пізнання дійсності. Для Геґеля Логіка — це систе­ма визначень мислення, які виражають найістотніше в ре­ально існуючих речах. Вона збігається з метафізикою як розділом філософського знання про буття. Наприклад, початкове поняття «пес» — не пустопорожня фікція мис­лення, а позначення цілого класу живих істот, наділених матеріальним тілом.

Пізнаючи себе у Природі, Абсолютна ідея з'являється у вигляді скінченних, чуттєвих і тілесних речей, відходячи при цьому від своєї початкової ідеальної сутності, точніше, вдягаючись у зовнішню, матеріальну оболонку або форму. На етапі філософії Природи можна спостерігати, як пере­буває у природі процес еволюції, перехід від нижчих рів­нів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом розуму істоти. Етапи еволюції Природи якраз і потрібні, щоб зрозуміти, що ті абстрактні поняття, які становлять зміст нашого мислення та нашої мови, — не вигадки розуму, а найефективніший спосіб ос­мислення усього розмаїття реального світу.

Тут Абсолютна ідея втілена у різних формах інтелектуальної діяльності лю­дей, починаючи від нижчих її різновидів (на зразок сновидінь) і закінчуючи знанням, де вона най­більш правильно і повно знаходить себе в наукових по­няттях і сформованих логічних категоріях. Тим самим, Абсолютна ідея підіймається на вищий щабель само­розвитку — рівень Абсолютного духу. Іншими словами, Абсолютний дух — це Абсолютна ідея, яка пізнала себе й повернулася до самої себе. Власне, Абсолютний дух яв­ляє собою зібраний докупи весь інтелектуальний здобу­ток світової цивілізації, передусім історії західної філосо­фії, який єдиний може остаточно підтвердити попередній висновок (Абсолютну ідею) про те, що поняття Логіки насправді віддзеркалюють явища Природи.

Дуже приблизно Абсолютну ідею і Абсолютний дух можна порівняти з дитиною і дідусем відповідно. Дитина хоч і уявляє собі цілісність і взаємозв'язок навколишнього світу, однак уявляє це ще неясно; вона не усвідомлює масш­табів світу, його багатогранності і досконалості тією мірою, якою це доступне старому, за плечима якого — власний жит­тєвий досвід і сукупний культурний досвід усього людства.

Зміни та рух Абсолютної ідеї відбуваються згідно із законами діалектики, при цьому внутрішні суперечності ідеї слу­жать поштовхом до її розвитку. Людина як така мало цікавить І еґеля — вона у нього постає лише стадією у процесі розвитку (самопізнання та самоусвідомлення) Світового Розуму.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Геґеля є тріада: теза — антитеза — синтез. Думка (теза) у своєму розвитку переходить у свою про­тилежність (антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю, завдяки чому об'єднує в собі два попередні етапи (синтез). Напри­клад, зернина (теза) вмирає, проростаючи паростком (антитеза), а з паростка знову визріває колос, повний зерен (синтез).

Отже, Г'еґель показав, що пізнання — процес історичний. Недоліком діалектичної логіки Геґеля є те, що вона будь- якому предметові накидає схему загальних понять. Геґель абсолютизував логіку (панлогізм). Концепція Геґеля прого­лошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конк­ретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці XIX у першій третині XX ст. існувало нео- геґельянство. У центрі уваги цієї течії філософської думки опинилися питання філософії історії, культури, держави і права. Представники неогеґельянства — Б. Кроче (Італія), Р. Коллінґвуд (Велика Британія), В. Кожев (Франція), О. Ільїн (Росія) намагалися вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Геґеля та його діалектичного методу. Декілька разів у 1930-х рр. Міжна­родний «Гегелівський союз» збирав конгреси неогеґельянців.

ІЦе один з перших фахових дослідників української фі­лософської культури Д. Чижевський установив — упродовж більш ніж століття, з 1830-х до 1930-х рр., вплив «Геґеля в Росії» (тоді Україна входила до складу Російської імперії) постійно зростав і поглиблювався ¹⁹.