2.3.Філософія античного світу

В античній філософії поєднується фі­лософська думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму — від VI ст. до н. е. до VI ст. н. е.

У Європі панує думка, що саме антична філософія є коли­скою європейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури. Утім, відомий німецький мислитель XX ст. О. ПІпенґлер уважав інакше: на його погляд, європейці не спадкоємці античності, а лише її шанувальники.

У розвитку античної філософії традиційно виділяють такі основні етапи:

• етап (до V ст. до н. е.) — досократівський. Найяскравіші представники — мислителі Мілетської та Елейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти;

• етап (V—VI ст. до н. е.) — класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;

• етап (IV—II ст. до н. е. — VI ст. н. е.) — ел­ліністично-римський. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стої­цизм та скептицизм, поширюється також учення Епікура. Римська філософія здебільшого продовжує традиції грець­кої: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків — Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Набуває поширення неоп­латонізм і містичні культи.

Античні мислителі користувалися іншим (проблемним) способом поділу філософії: «...одні філософи називаються фізиками за вивчення природи; інші — етиками за міркування про вдачі; треті — діалектиками за хитросплетіння мов. Фізика, етика й діалектика — три частини філософії...»¹.

На будь-якому етапі свого розвитку, в процесі вирішення будь-якої проблеми

Космоцентризм

антична філософія являлася космоцентричною. Увесь світ вона називала Космосом, упорядкованою єдністю природи, людей і богів. Своє завдання бачила в тому, щоб проникну­ти розумом у внутрішній лад Космосу і відповідно до здобу­того знання правильно побудувати людське життя, зробити його так само гармонійним і щасливим.

Античний космічний підхід до світу тримався, з одного боку, на аналогії з організацією громадського життя в грецькому полісі — порівняно невеликому місті-державі. Там відносини між людьми базувалися почасти на кревно-родинних зв'язках, почасти — на демократичному правовому регулюванні, так що жителі поліса вважали себе однією великою й дружною родиною. З іншого боку, космічний погляд на світ підтримувався «стихійним ма­теріалізмом» — не позбутими до кінця елементами міфо­логічної свідомості, що змушували переносити на світ ту міру закономірності, яку можна було спостерігати в яви­щах природи: періодичність сходу й заходу сонця, зміни дня й ночі, пір року.

Учення перших античних філософів були пов'язані з пошуком першооснови світу. Мілетська школа (Фалес, Анаксі- мандр, Анаксімен) — одна з найперших у Стародавній Греції філософських шкіл. Її представники здебільшого уявляли першооснову буття у конкретно-речовій формі. Для Фалеса такою першоречовиною була вода, для Анаксімена — повітря. Що ж до Анаксімандра, то він позначив пер­вісний стан буття абстрактним поняттям апейрон. Апейрон Анаксімандра означає безмежжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.

Піфагорійський союз — релігійно-філософська група, на чолі якої стояв Піфагор, автор відомої теореми. Пі­фагорійці вважали, що в основі усього сущого лежить число. Число в піфагорійців постає у двох іпостасях: це і конкрет­ний матеріальний елемент, який, наче цеглина, є складовою буття, й ідеальне вираження певних математичних та гео­метричних пропорцій, притаманних Космосу.

Елейська школа (Парменід, Зенон Елейський) ха­рактеризується суто абстрактним мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мис­лення тотожні — ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помис­лити. Учень Парменіда Зенон Елейський є автором знаме­нитих апорій — парадоксальних тверджень, які дуже важ­ко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам здається, що стріла летить, але насправді стверджував Зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її політ є лише су­мою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.

Атомісти (Демокріт, Левкіпп). Згідно з ученням ато- містів і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна для того, щоб бути ареною для взаємодії ато­мів. Атом дослівно означає «неподільний»; за Демокрітом, атоми — це найдрібніші матеріальні частинки, вони існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити. Існує кілька різновидів атомів, вони перебувають у повсякчасному русі та взаємодії, завдяки чому складаються незліченні комбіна­ції конкретних матеріальних речей, зокрема людські тіла.

Етика як самостійний розділ філософії веде свій початок від «антропологічного перевороту» в античній філософії.

Софісти

У IV ст. до н. е. софісти (Протагор, Горгій) і Сократ перенесли центр уваги з природи на людину. Тим самим вони здійснили так званий ан­тропологічний поворот у філософії. Центр філософської уваги було перенесено з космосу (макрокосм) на людину {мікрокосм). Зміна філософських орієнтирів була пов'язана

розвитком демократичного ладу в давньогрецьких державах-містах. Створювалися сприятливі умови для вільного, критичного, властиво філософського мислення, спонукали до розробки прийомів маніпуляції громадською думкою. Зокрема софісти стверджували, що незмінними є тільки за­кони природи, Космосу, а закони в суспільстві встановили люди, отже, люди можуть їх і змінювати. Звідси доречним є етичний релятивізм, відповідно до якого людина — мірило усіх речей. Дійсно, те, що одній людині видається прийнят­ним, іншій може не подобатися. Мета інтелектуальних зу­силь, вважали вони, полягає не в тому, щоб знайти істину (бо істина теж відносна), а в тому, щоб схилити співрозмов­ника на свій бік. Для досягнення цієї мети було розроблено цілу систему софізмів — зовні бездоганних міркувань, у яких приховувалася логічна помилка. Наприклад, «П'ять — це два й три; виходить, п'ять — парне й непарне» (Арістотель, Про софістичні спростування, 166 а). Користуючись своїм умінням переконувати, софісти допомогали людям зробити суспільну кар'єру в демократично облаштованих грецьких полісах і на цьому, звісно, заробляли. сократ

Зовсім в іншій площині знаходилися підвалини етичних принципів великого античного мудреця Сократа (приблизно 470- 399 до н. е.). Головною цінністю Сократ проголошував знання, а своїм головним завданням — навчити людину правильно жити.

Для досягнення своєї мети Сократ користувався діалектикою в античному розумінні цього слова — вмінням вести бесіду, логічно дискутувати. Невеличкий на зріст, ви­лицюватий, з підійнятим носом, товстими губами й шишку­ватим чолом, лисий, у старому хітоні й майже завжди босоніж (за описом його учня Ксенофонта), Сократ приходив на агору (ринкова площа, де, крім усього іншого, відбувалися народні зібрання) і ставив людям запитання. Він заплуту­вав співрозмовника, і той починав сумніватися в тому, що тільки-но беззаперечно стверджував. Сократ уважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого не знаєш. «Я знаю, що нічого не знаю. Тому я мудріший за тих, які вважа­ють, що знають усе», — заявляв Сократ. Далі Сократ пропо­нував універсальну пораду: «Пізнай самого себе!» й уточню­вав цю свою наріжну думку: «...знання себе дає людям дуже багато благ, а омана щодо себе — дуже приносе нещасть. Хто знає себе, той знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може й чого не може. Займаючись тим, що знає, він задовольняє свої потреби й живе щасливо, а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає нещасть» (Ксенофонт, Спогади про Сократа, кн. 4, гл. 2, 13-24)⁵.

Для самого Сократа у процесі самопізнання велике зна­чення мав такий собі «внутрішній голос», який був гаран­тією розуміння істини. Цей «внутрішній голос», за Сократом, носив божественне походження: завдяки йому людина дістає від богів знання про сенс свого життя, характер і мо­тивацію власних учинків тощо. Незважаючи на це, сучасники звинуватили Сократа у неповазі до богів, розбещенні молоді і засудили до страти. Свою смерть у вигляді чаші з отрутою великий давньогрецький філософ зустрів гідно у колі своїх учнів. Наостанок він наказав їм принести віддячну жертву богу здоров'я Асклепію на знак того, що його безсмер­тна душа ось-ось позбавиться тягаря тілесної оболонки, яка заважала йому доєднатися до чистої істини (Федон, 118 а).

Антична «етика»

На основі етичного вчення Сократа були сформульовані основні принципи античної «етики»:

• Кожній людині властива доброчесність — сукупність позитивних якостей, основними з яких вважалися справед­ливість, мудрість, мужність, поміркованість.

• «Доброчесність — це знання», передусім знання того, що добре, а що погано. Якщо людина знатиме, як їй чини­ти, вона чинитиме добре. Це знання закорінене в глибинах людської душі, однак не завжди усвідомлюється. Людина може віднайти його шляхом тривалих розумових зусиль або навіть шляхом інтуїтивного осяяння. Етичне знання, як вважалося, має збудити в людині почуття морального обов'язку, яке змусить людину принаймні узгоджувати суто особисті бажання і запити з суспільними цінностями, нор­мами, ідеалами;

• Доброчесність — це найвище благо і щастя, мета і сенс людського життя.

• Згідно з принципом калокагатії доброчесна людина має поєднувати в собі душевну чесноту, тілесне здоров'я, силу і красу, а також соціальні успіхи, до яких входить ба­гатство, високий суспільний статус, вірні друзі, успіхи бать­ківщини тощо.

Здобутки античної філософії в розумінні як велико­го космосу — природи, світу в цілому, так і космосу мало­го — людини — були систематизовані в філософії Платона й Арістотеля.

Великий давньогрецький мудрець Платон (428-347 рр. до н. е.) був учнем Сократа.

Платон

Можливо, під враженням від трагічної долі свого наставни­ка Платон обстоював думку про те, що ідея є первинною відносно світу речей. Ідеї — це безтілесні сутності, що перебувають поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ — світ ідеаль­ного буття. Ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей (напри­клад, «чашність» — основа й еталон для всіх на світі чаш). Матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною ос­новою речей. І самі речі навколишнього світу, оскільки вони втілені в матерії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони, за Платоном, — лише бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності. Оскільки ідеї перебува­ють поза матеріальним світом, людський зір змушений зав­жди споглядати лише їх проекції, тобто тіні. Тому в знаме­нитому діалозі «Держава» античний мислитель порівнював звичайний земний світ із печерою, а людей — із його бран­цями. У Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра — досконала, незмінна, вічна.

Пізнання ідей, за Платоном, та й навіть просто зусилля, спрямовані на те, щоб їх пізнати, є вершиною пізнавально­го процесу і свідченням повноцінного життя. Порівняно з пізнанням ідей усі тілесні втіхи є пустопорожньою марницею. Процес пізнання, вважав філософ, здійснюється як своєрідне «пригадування» (грецьк. анамнез) того, що ми вже знали до того, як душа наша втілилася у фізичну обо­лонку. Далебі, «людина може дати правильну відповідь на будь-яке запитання, аби тільки це запитання було постав­лене правильно. А якби у людей не було знання й здібності правильно розмірковувати, то вони не могли б пр авильно відповідати. І якщо показати людині креслення або якийсь малданок, ми відразу переконаємося, що міркує вона справ­но» (Федон, 73 а)⁶. Природно, щоб стимулювати це «прига­дування», треба займатися філософією.

Людська душа, згідно з Платоном, має три начала: 1) спрагле (те, що жадає вдоволення своїх потреб); 2) запек­ле (те, що прагне будь-якою ціною втілювати в життя свою волю); 3) розумне. Самі собою ці компоненти нейтральні, але кожен з них має свою чесноту. До цих чеснот їх і слід доводити. Чеснотою спраглого начала є поміркованість, чеснотою запеклого начала — хоробрість, чеснотою розум­ного — мудрість.

Платон — автор оригінальної соціальної утопії, за якою теорія ідеальної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за Платоном, має складатися з трьох ключо­вих класів: 1) виробники матеріальних благ, тобто ремісни­ки та селяни (відповідає спраглий компонент душі); 2) вої­ни — захисники держави (відповідає запеклий компонент душі); 3) правителі-філософи, які єдині мають право управ­ляти державою (відповідає розумний компонент душі).

Декілька разів Платон намагався через правителя Сиракуз у Сицилії втілити свої ідеї в життя, але марно — його навіть продали в рабство, звідки викупили учні.