7.4. Позитивізм та його різновиди

У кінці XIX ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках XIX ст. Його засновниками були Огюст Конт (1798- 1857), який і запровадив термін «пози­тивізм», Герберт Спенсер (1820-1903), Джон Стюарт Мілль (1806-1873) та інші. Головним досяг­ненням цього періоду є розроблений О. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

• теологічна стадія, коли людство воліло знаходити над- природні пояснення природних явищ;

• метафізична стадія, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими під реального стану справ, як і релігійні пояснення;

• позитивна, наукова стадія, яка, на думку перших пози­тивістів, тільки-но розпочалася.

Наука має бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. Справа науки — констатувати, описувати, кла­сифікувати факти, встановлювати зв'язки між ними, послі­довність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання глибинної сутності явищ, суб­станції, причиновості, оскільки результати таких спроб пізнання — «метафізичні», тобто ненаукові.

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) набув певного по­ширення наприкінці XIX — початку XX ст. Його засновниками були австрійський фі­зик і філософ Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896).

На перший план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв'язати ці проблеми, на думку теоретиків другого пози­тивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати пізна­вальних зусиль та «критики чистого досвіду». Замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнан­ня має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про «матерію як об'єктивну реальність».

Третій позитивізм, або неопозитивізм (представники — М. Шлік, Р. Карнап, Л. Вітгенштайн, Б. Рассел, А. Тарський), відрізнявся від попередніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систе­му знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні за­гальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються • спостереженню.

Отже, всі можливі постулати (висловлювання) поділя­лися на:

а) безглузді («Місяць примножує трикутно»), які не під­лягають верифікації;

б) осмислені, але такі, що не піддаються зіставленню з чуттєвим досвідом, отже, «метафізичні» («Бог існує», «душа безсмертна»); вони теж не можуть бути верифіковані;

в) висловлювання, які безпосередньо або опосередко­вано можна зіставити з чуттєвими даними, отже, верифікувати.

Четвертий позитивізм (постпозитивізм) пов'язаний з іменами Карла Поппера (1902-1994) і Томаса Куна (1922-1996). Він набув поширення з 50-60-х рр. XX ст. Замість проце­дури верифікації К. Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Відсутність спростовних фактів іще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і роз­виток теоретичного знання здійснюється шляхом повсяк­часного висування нових гіпотез та їх спростування. За­гальний висновок виявився доволі парадоксальним: якщо теорія взагалі не піддається намаганням її спростувати, то вона не є науковою. Наприклад, висловлювання «Завтра тут буде дощ або завтра тут дощу не буде» не можна вважа­ти раціональним, оскільки його неможливо спростувати. Натомість висловлювання «Завтра тут буде дощ» слід вважати науковим, навіть, якщо досвідом буде доведено його хибність ²⁹.

Позитивісти «четвертої хвилі» зробили багато цікавих спостережень і висновків стосовно закономірностей роз­витку науки, зокрема наукових революцій. Зазначені вище дослідники ввели в науковий обіг поняття парадигми. Парадигма — це прийнята модель, система координат, зразок постановки і розв'язання наукових проблем. Зміна парадигм означає наукову революцію (наприклад, зміною парадигми був перехід від геоцентризму до геліоцентризму).

Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму. Його засновника­ми були американські (США) мислителі кінця XIX — по­чатку XX ст. — Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джеме (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Дж. Г. Мід. Прагматизм доцільно розглядати як концептуальне (понятійно-те­оретичне) оформлення такої риси американського менталі­тету, як практицизм, діловитість, прагнення до життєвого успіху, корисного ефекту від будь-якої діяльності. «Істин­ними» є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, "працюють", приносячи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною корис­но: наприклад, релігія — істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.