6.4. Філософська система г. С. Сковороди

Видатний український мислитель, ВИ- Особливості хованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722-1794) створив масштабну філософську систему, центральною проблемою якої є проблема людського щастя. Тим самим він до певної міри підсумував розміркування всієї барокової філософсь­кої культури над наріжною для неї проблемою — визначен­ня місця людини у світі, який після низки наукових і геогра­фічних відкритів безмежно розсунув свої обрії.

Основні ідеї своєї філософії Г. Сковорода виклав у кіль­кох десятках творів, побудованих на зразок античних філо­софських діалогів. У цих творах найбільш наочно розкрили­ся такі особливості творчого стилю Г. Сковороди, як діалогізм та символізм. Для Г. Сковороди діалог — не лише форма, якої набувають його твори; діалогічним за суттю було все жит­тя мислителя, сповнене пошуку шляхів досягнення людсь­кого щастя. Символічність та образність творчості Г. Ско­вороди значною мірою відбивала теологічна компонента його мислення, коли за кожним видимим образом обов'язково мав бути прихований певний Божественний сенс.

Відповідно до традиції, започаткованої в українській культурі за часів Київської Русі, Сковорода розробляв і своє розуміння філософії, яка усвідомлюється ним як лю­бов до мудрості. Мудрість є невіддільною від життя, яке, у свою чергу, має відповідати пізнаній істині. Результатом філософування є не знання, а життя-в-істині, можливо, без великих матеріальних статків, але сповнене відчуттям внут­рішньої наповненості та втіхи.

Філософська система Г. Сковороди складається з де­кількох основних компонент, які забезпечують загальну цілісність поглядів мислителя: учення про світ, учення про пізнання, учення про людину та суспільство. Нарешті, до неї входить етична концепція щастя, якою просякнуті всі складові системи Г. Сковороди.

Погляди на світ

Свої погляди на світ Г. Сковорода виклав

в оригінальному вченні про дві натури та три світи.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»): 1) великий (макрокосм) — це світ речей, Всесвіт; 2) малий (мікрокосм) — це людина; 3) символічний світ — це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Саме людина, мікрокосм, є центром, у якому сходяться і набувають свого бачення всі символи макрокосму й Біблії.

У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: видима» і «невидима». Для великого світу — це зовнішній погляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для лю­дини — це тіло і душа; для символічного світу Біблії — від­повідно текст і прихований у ньому Божественний сенс.

Гносеологічну компоненту філософського вчення Г. Сковороди посідає прин­цип самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східно-християнської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколиш­нього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

На думку Г. Сковороди, самопізнання — це шлях до ща­стя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невиди­му» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя, 'і цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акценту­вання ролі серця як рушія душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення.

Розвиваючи вчення про споріднену працю та «нерівну рівність», Г. Сковоро­да вказував, що для кожної людини існує «споріднена праця» — заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його роз­крити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконан­ня — це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії — матеріальні статки, високий статус — тут не діють.

Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорід­неність» у кожного своя, в кожного вона має свою специфі­ку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей.

Г. Сковорода вважав, що щастя є «не­обхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутріш­нього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу чергу через заняття «спорідненою працею».

Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сково­рода провадив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.