Історична доля міфології

З появою філософії міфологія почала відходити на задній план. Однак від мі­фології в нашій свідомості залишилося багато пережитків. Наприклад, від егоцентризму збереглося майже підсвідоме вороже ставлення до всього, шо не вкладається в наші уста­лені із дитинства уявлення. У ХІХ-ХХ ст. виник ще один, більш значимий феномен. Знаменитий історик і культуро­лог И. Ґейзінга назвав його «поглинанням міфом логосу», натякаючи на те, що процес зародження філософії часто визначають як «перехід від міфа до логосу». «Відродження міфології» відбувається у вигляді історичних міфів, рек­ламних міфів і міфів засобів масової інформації. Головна відмінність сучасної міфології від давньої — її усвідомле­ний характер. Сучасні міфи продукуються з певними прак­тичними цілями, наприклад, щоб збільшити продаж того чи іншого товару. їхня «міфологічність» полягає в тому, що застосовують певні засоби емоційного впливу на свідомість людини, аби примусити її упевнитися в достеменності того чи іншого повідомлення. Наприклад, коли подається та чи інша новина, враження від неї зросте у кілька разів, якщо розповідь про неї буде супроводжуватися відеорядом, мож­ливо, із відеофрагментів, які цієї події ніяк не стосуються.

Способи філософування

Оскільки західна й східна культурні тра­диції суттєво різняться між собою, дореч­но казати про різницю між західним і схід­ним способами філософування. Пропонуємо щодо цього невеличку порівняльну таблицю:

Східний спосіб філософування	Західний спосіб філософування
Внутрішньому світові людини від­дається перевага над світом зов­нішнім. Навіть так: зовнішній світ (світ матеріальних об'єктів) часто розглядається як «несправжній», як ілюзія людської свідомості	Зовнішньому світові віддається перевага над внутрішнім світом людини, а сама людина часто роз­глядається як інструмент, поклика­ний свідчити про гармонію і доско­налість Усесвіту
Серед розділів філософського знання більшого розвитку набувають етика і соціальна філософія	Серед розділів філософського знан­ня домінують онтологія і гносео­логія
Філософ може працювати, перебу­вати па державній службі (Конфуцій), заняття філософією не є дже­релом його прибутків	Філософ — унікальна людина, яка володіє справжнім знанням про світ. Філософ має право наставляти інших людей на шлях істини і може брати за цс гроші

2.2. Давньосхідна філософія

Періодизація, джерела індій­ської філософії

Основи філософського знання з'явилися у Стародавній Індії на початку І тися­чоліття до н. е. Розвиток давньоіндійської філософії відбувався у три етапи.

• Ведичний (до 600 р. до н. е.) — передфілософський період, коли у священних текстах індуїзму були сфор­мульовані наріжні ідеї філософського штибу.

• Епічний (600-200 рр. до н. е.) — ідеї, втілені в релігійній літературі, здобувають власне філософську оброб­ку. Виникають усі основні школи давньоіндійської філософії.

• Класичний (після 200 р. до н. е.) — час розвитку критичного філософського методу, який вимагає аргумента­ції та доказів. На підґрунті критичного методу відбувалася систематизація поглядів і уявлень в індійській філософії.

На кожному з цих етапів філософська думка існувала в різних формах, мала різні джерела. Першим з таких джерел є «Веди» — чотири збірки релігійних гімнів, а також численні коментарі до них («Упанішади»), Багато важили для розвит­ку філософських уявлень тексти поем «Рамаяна» і «Махаб- харата», а також сутри — трактати, які підсумовували філо­софські висновки щодо тієї чи іншої галузі знань.а

Можна назвати дві особливості індійської філософії. Перш за все це тісний зв'язок з релігією. Практично про кожну зі шкіл індійської філософії (за окремим винятком) ми гово­римо не просто як про філософську систему, а як про систе­му філософсько-релігійну. Філософські ідеї тут не відокрем­люються ні від релігійних, ні навіть від міфологічних, вони «розчинені» в них. Другу особливість давньоіндійської фі­лософії сучасний німецький мислитель Макс Вебер (1864— 1920) визначив як «втечу від світу». Саме тут найяскравіше відбилася головна особливість усієї східної філософської традиції, її фокусація на внутрішньому світі людини. Части­на фахівців пояснює цю особливість «деспотичним» полі­тичним устроєм давньосхідних держав, що суворо придушу­вав будь-який прояв вільної думки і тим самим примушував справжніх мислителів іти у «внутрішню опозицію».

У класичний період в індійській філо­софії оформилися шість основних шкіл, які різняться між собою ставленням до Вед. Ортодоксальні школи (наприклад, йога, санкх'я — усьо­го шість) визнавали авторитет Вед. Неортодоксальні (буд­дизм, чарвака, джайнізм) їх заперечували і будували свої теоретичні узгляднення на інших джерелах. Зокрема для буддизму, який насправді багато чого запозив від індуїст­ської релігії та філософії, таким джерелом виступив влас­ний корпус священних текстів.

Основні ідеї ортодоксальних шкіл індійської філософії такі:

■ Брахман — вища духовна Першооснова. Навколишній матеріальний світ — ілюзія, насправді існує тільки Брахман. Індивідуальна людська свідомість (Атман) — невіддільна частина Брахмана. Індійські мудреці порівнювали Брахма­на зі щіпкою солі, розчиненою в чаші води: вона невидима, однак повсякчас відчувається її присутність (Чхандог'я упанішада, ч. 6, гл. 13);

• сансара — коло нескінченних тілесних перероджень. Людська душа залучена до цього кола, бо не знає істинної — ідеальної — природи речей і схильна сприймати навколиш­ній світ як щось реальне;

• Карма — всесвітній закон етичної віддяки, який зумов­лює переродження людини сумою добрих і поганих діянь, вчинених як у нинішньому втіленні, так і в попередніх. За законом Карми, перевтілення людини прямо залежить від суми хороших або поганих діянь, зроблених нею у минулих і нинішніх життях: ту людину, що в якому-небудь вигляді заподіювала шкоду живим істотам, переслідуватимуть хво­роби, ту, яка крала їжу, очікують проблеми з травленням, наклепника буде легко впізнати зі смороду з рота тощо (Закони Ману, XII). Як бачимо, суть індуїстської Карми насправді досить далека від її європейського розуміння як присуд згори, що людина не владна змінити. Навпаки, за­вдяки Кармі людина сама визначає свою долю, незмінним та непорушним є тільки сам принцип;

• мокша — вища мета людського життя, яка полягає в тому, щоб вийти з кола тілесних перероджень і розчинитися в абсолютному спокої;

• йога — восьмиступеневий шлях звільнення людини, що включає в себе праведний спосіб життя, систему фізичних і дихальних вправ, а також медитацію — «тренування» розуму.

Людина, що практикує йогу, привчає свій розум і чуття до відчуженого сприйняття дійсності, внаслідок чого при­пиняє будь-яку зовнішню діяльність, виходить з-під дії Карми і з кола сансари, щоб урешті-решт розчинити свою індивідуальну свідомість в абсолютній всеохопній свідо­мості Брахмана.

Проте для більшості людей заняття йогою і в давнину, і в наш час не виходять за межі простої системи фізичних і ди­хальних вправ. Досягнення найвищих щаблів йоги, зрозумі­ло, розглядалося як виняткове. На нього були здатні одина­ки, які перед тим покинули звичний спосіб життя і цілкови­то присвятили себе справі просвітлення. У свою чергу, по­шук у такий дещо незвичний для повсякденного сприйняття спосіб уважався усвідомленим підбиттям підсумків під сен­сом власного життя. Відповідно життя людини поділялося на чотири періоди. У перший період (учнівства) людина повинна під керівництвом наставника дізнатися зі священ­них текстів про сутність буття й своє призначення у світі, пройти належну аскетичну практику для того, щоб отримати знаряддя для його виконання. Насправді, вся увага людини у цей період прикута до ками — чуттєвих насолод. Другий період життя (домогосподаря) вважається сповненим сімей­них радощів і турбот, нескінченних ритуальних обов'язків. У цей період свого життя людина орієнтується на артху, тоб­то «придбання і множення (мирських) пізнань, землі, золо­та, худоби, зерна, начиння, друзів та ін.». Лише на схилі віку, коли людина на власному досвіді зрозуміє плинність усього мирського, вона свідомо може залишити дім, дружину, дітей, родичів і стати лісовим пустельником. Зрештою, людина по­винна стати аскетом, мандрувати дорогами Індії, навчаючи інших людей. Тільки тоді людська душа могла навічно зли­тися зі світовою душею, досягти справжньої мети — мокші, «утечі» від земного світу (Камасутра І, 2:7-12). Звичайно, що це спричинювало смерть фізичного тіла йога. Коли його спалювали на поховальному вогнищі, від йогина залишався лише попіл, зайвий раз демонструючи ницість усього ма­теріального. Утім, пригадаймо, що земне життя в тілесній оболонці все ж не було марним, адже залишило після себе і певний матеріальний статок, і нащадків, і найголовніше, тих, хто піде шляхом мокші.

Зовсім відмінними виглядають погляди неортодоксальних шкіл індійської філософії, зокрема червака -локаята.

Її представники стверджували, що матеріальний світ існує реально. Він складається з кількох матеріальних елементів: води, вогню, повітря, землі. Світ пізнається органами чуття. Наші чуття сприймають світ таким, яким він є насправді. Отже людина поставала смертною істотою, єдиною метою життя якої проголошувалися чуттєві насолоди.

Інші неортодоксальні школи, зокрема буддизм, більше ві­домі як релігійні системі, тому будуть розглядатися в II мо­дулі «Релігієзнавство».

Перші давньокитайські філософські ідеї, які дійшли до нас, датуються VII ст. до н. е. Робити такі припущення доз­воляють давньокитайські трактати «І-цзін» («Книга змін»), «Ші-цзін» («Книга пісень»), «Шу-цзін» («Книга історії») тощо. Відносної зрілості й виразності філософські вчення Китаю набувають у УІ-У ст. до н. е.

Основна ідея давньокитайської філософії — ідея Дао. Дао — це спосіб функціо­нування Всесвіту як живого організму, що приходить на зміну первісному Хаосу. У цьому Всесвіті можна виділити:

■ Небо як ідеальний образ чотирьох великих цінностей світу — жень, синь, і та лі, що вкривають кожну людину, подібно до того, як небо вкриває землю;

• землю — власне матеріальну підвалину світу, що також складається з чотирьох елементів, але вже матеріальних: де­рева, води, металу і вогню;

• Піднебесну — серединний світ, у якому живе людина, соціальне середовище її буття. Причому для китайців Під­небесну уособлювала виключно їхня рідна країна, тоді як усі інші народи світу сприймалися як дикуни.

Вічний енергетичний потік Ян-Інь — відповідно чолові­че і жіноче начала — пронизує Всесвіт, оживляє його, на­дає йому руху. Ян-Інь — немовби два полюси магніту, між якими утворюється поле Дао. Однак само по собі Дао не гармонізує Всесвіту — воно тільки спричиняє нескінчен­ні взаємні перетворення речей, нескінченні черги подій у житті окремих людей і цивілізації в цілому. У кінцевому результаті світ постає незавершеним і дисгармонійним. Тож головне призначення китайської філософії — її «рес­тавраційний» характер: ідеться про прагнення зрозуміти, осмислити розмаїття світу і людських доль, щоб свідомими зусиллями привнести у світ порядок, примусити кожну лю­дину і кожну річ виконувати належну їй партію у великій симфонії космічної музики. Роль «диригента» покликаний грати філософ.

Однак згоди щодо шляхів досягнення цієї мети у китай­ській філософії не було. Два основні її напрями — даосизм і конфуціанство.

Засновником даосизму уважається напівлегендарна постать Лао-цзи (друга пол. VІ - перша пол. V ст. до н. е.). Його погляди було викладено в трактаті «Дао де пзін» (IV-1II ст. до н. е.), що у вільному перекладі означає «Книга про Шлях і Чесноту». У добу укла­дання цієї книги працював інший видатний представник цьо­го напряму китайської філософії мислитель Чжуан-чжоу.

Даоси вважали, що істинне Дао визначально наявне в нашому світу. Парадокс якраз полягає в тому, що, намага­ючись його досягти, ми у своїх шляхетних намірах тільки віддаляємося від нього. Тому основні ідеї даосизму зводи­лися до двох основних принципів — природності та недіяння, додержання яких мало наблизити людину до справжньої сутності Всесвіту.

• Природність розумілася як відповідність діяльності людини до природного стану речей як найповнішого втілення гармонії Дао. Приміром, найкращий правитель — той, про якого відомо тільки те, що він існує: як відсутність правителя, так і його управлінські дії, на думку даосів, є по­рушенням порядку Дао (Дао де цзін, гл. 17).

• Недіяння — заборона вчиняти будь-які дії, здатні порушити наявну в природі гармонію Дао. Взірцем природ­ності й недіяння вважався сам Лао-цзи, який за легендами 80 років провів в утробі матері й народився вже старим і вельми мудрим.

Через декілька століть даосизм із філософського вчення почав поступово перетворюватися на релігію, яка доіснувала в Китаї до XX ст. Її розглядатимемо детальніше в модулі II « Релігієзнавство».

Останніми десятиліттями в розвинених країнах, а судячи з повідомлень ЗМІ, віднедавна й в Україні, шириться рух екопоселегщів. Молоді та старі, поодинці й подружніми па­рами люди покидають великі міста, оселяються в мальов­ничій сільській місцині й намагаються позбутися всіх атри­бутів «цивілізованого» способу життя. Наслідуючи певною мірою принцип лаоської «природності», вони вважають себе щасливими, хоча зрозуміло, що панацеєю, тобто універсаль­ним лікувальним засобом, від проблем сучасного суспільс­тва такий підхід не буде.

Значно більшого поширення і впливу в Китаї, а також популярності в інших краї-

Конфуціанство

нах набуло конфуціанство. Його засновником був Кун-цзи, на європейський манер — Конфуцій (551-479 рр. до н. е), натхненник трактату «Лунь-юй» («Бесіди та висловлюван­ня»), записаного його учнями. У цілому ж класичний канон конфуціанства налічує 13 творів, обсяг яких разом з вибра­ними коментарями досягає 40 томів. Але для кожного гра­мотного китайця обов'язковим вважається знання 9 ка­нонічних творів, які утворюють так звані Чотирикнижжя і П'ятикнижжя.

На думку Конфуція та його послідовників, найповніше гармонія Дао втілюється в розумно облаштованому людсь­кому суспільстві, де всі, включно з правителем, дотриму­ються чотирьох великих принципів:

• лі (ритуал). Правильність суспільного устрою забез­печується тим, що кожна людина бездоганно виконує всі дії, зумовлені її соціальним становищем, живе у згоді із су­спільною ієрархією;

• і (обов'язок). Людина повинна зразково виконувати свої родинні та соціальні обов'язки — не через страх пока­рання, а на основі глибокого етичного переконання у необ­хідності цього;

• сінь (взаємність). Необхідно дотримуватися взаємності у виконанні соціальних зобов'язань;

• жень (шанобливість, людинолюбство). Відносини між людьми в гармонійному суспільстві мають будуватися на повазі до старших з боку молодших, на добровільному під­порядкуванні нижчих верств вищим. Через це вже згаданий М. Вебер називав китайське людинолюбство «філософією пристосування до світу».

Розробляючи теорію держави, Конфуцій оперував також принципом сяо — уподібнення держави до родини: прави­тель виконував функції батька, а підданці були слухняними дітьми, якими він опікувався. Зразком такого устрою, гід­ним наслідування, Конфуцій вважав монархію. Не дивно, що поступово вчення Конфуція розповсюдилося по всьому Китаю. Позаяк у певні історичні періоди воно піддавалося жорстоким переслідуванням, від II ст. до н. е. конфуціан­ство почало зводитися в ранг офіційної ідеології і залиша­лося нею — незважаючи на численні злети і падіння — до революційних подій 1913 р. Найбільшого свого впливу воно досягло наприкінці XVII сг. Тому особистість Конфуція, міс­ця, пов'язані з його життям і діяльністю, вважаються в Китаї священними.

Від 1980-х рр. у Китаї були розпочаті ліберально-ринкові економічні реформи. Вони більш-менш у гармонійно-конфуціанському дусі співіснують з консервативним комуністичним ладом країни, який забезпечує політичну стабільність і жорстко контролює всі соціальні процеси. Завдяки цьому за 25 років китайська економіка ввійшла в трійку світових лідерів, а пересічним китайцям обіцяно вже до 2025 року «середньозаможне суспільство». Дещо схожий досвід мав і Радянський Союз, коли у 1920-х рр. намагав­ся проводити нову економічну політику (НЕП). Але через конфлікт із диктаторським більшовицьким режимом його було вже за декілька років згорнуто на користь неефектив­ної планової економічної моделі.

Виходить, що і даосизм, і конфуціанство легковажили однобічністю: даосизм віддавав перевагу природним чин­никам, а конфуціанство — соціальним. Натомість антична філософія обстоювала принцип гармонійного поєднання природного з соціальним.