5.3. Філософія марксизму

Марксистська філософія продовжує тра­диції філософської класики (особливо ні­мецької і насамперед гегелівської), вона спирається на,наукове світорозуміння, прагнення до раціо­нального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунту­вання закономірностей соціального прогресу. Водночас вона виходить за межі класичної традиції. Це виявляється пере­дусім у принципово новому баченні взаємовідносин між лю­диною і світом. Класична новочасна філософія бачила в людині природну істоту, завдяки розуму здатну раціонально пізнавати зовнішній світ. Для марксистів людина у першу чергу — суспільна, практично діюча істота, яка не пасивно споглядає зовнішнє середовище, навпаки, освоює і перетво­рює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому своє власне єство: «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його» ²⁰. Проте навряд чи К. Маркса та його головного однодумця Ф. Енгельса доціль­но називати «вічними революціонерами». їхні уявлення про роль і місце людини у світі разюче відрізнялися від реалій середини XIX ст. з експлуатацією абсолютної більшості насе­лення європейських країн і Сполучених Штатів Америки. І хоча вся їх політична діяльність була спрямована на зміну цього дійсно негідного становища людини, вона так і не набу­ла радикальних, екстремістських форм.

Карл Маркс (1818-1883) — німецький філософ, ви­датний економіст, радикальний громадсько-політичний діяч. Він створив філософську систему, побудовану на матеріалістичних засадах.

Основним для К. Маркса є твердження про соціальну сутність людини, яке виявлялося відвертим протиставлен­ням поширеним від часів Просвітництва уявленням про людину як «природний автомат».

Погляди К. Маркса на людину можуть бути зведені до чотирьох основних положень:

• Природа — неорганічне тіло людини. Хоч людина й на­роджується у природі, живе у ній, використовує її, біологіч­не існування не вичерпує людських прагнень.

• Предметно-практична діяльність є справжньою сут­ністю людини. Тварина щось робить (мураха будує мураш­ник), аби задовольнити свої природні потреби, без усякої вищої мети. Людина здатна працювати просто так, для са­мозадоволення, або орієнтуючись на певні цілі, які не мають наочної господарської мети.

• Саме праця зробила з мавпи людину. Спершу випадко­во, потім дедалі більш усвідомлено на певному етапі ево­люції мавпа працювала, розвинула таким чином мовлення, прямоходіння, абстрактне мислення — зробилася людиною у справжньому розумінні слова. Тепер людина, знову ж таки за допомогою праці, може виходити за межі власної приро­ди, створювати «другу природу» — культуру. К. Маркс про­понує таке співвідношення: практика — теорія — практи­ка. Первинною визнається стихійна діяльність у напрямку пізнання й перетворення світу; з часом ця практична діяль­ність одержує певний теоретичний підмурівок; але будь-яка теорія не повинна залишатися абстракцією, а має неодмінно втілюватись у практику, підвищувати її ефективність.

• У капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає феномен відчуження. Що озна­чає відчуження працівника від результатів його праці? Ви­роблений продукт не є власністю найманого робітника — він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню, тобто на можливість вижити. Отже, коли людина працює не задля втіхи, а щоб заробити собі на хліб, вона не може реалі­зувати своєї істинної сутності.

Маркс досліджував історичний роз­виток суспільства, прагнучи відкрити основні закони, які цим розвитком керу­ють. Знаючи ці закони, вважав учений, можна правильно об­рати стратегію перетворення капіталістичного суспільства, утвердити такий суспільний лад, в якому людина вже не буде відчужена від свого єства.

На думку К. Маркса, суспільство складається з базису та надбудови. Надбудова — політичний лад і соціальний устрій суспільства, а також сукупність усіх форм його куль­турного життя. Базис — економічна основа суспільства. Базис, за Марксом, — це спосіб виробництва матеріаль­них благ, що панує у певний історичний період. У базисі К. Маркс виділяв виробничі сили (власне людей, що працю­ють) та виробничі відносини, які склалися при розподілі ви­робленого продукту.

Згідно з Марксом, базис визначає надбудову, а суспільне буття — су спілішу свідомість. Отже; матеріальні чинники, згідно з Марксом, є первинними, а духовні — вторинними, похідними.

К. Маркс стверджував, що суспільство розвивається за­вдяки соціальним революціям. Відносно до прогресу техніки зростає продуктивність праці та рівень кваліфікації тих, хто працює (виробничих сил). Виробничі сили (точніше, самі робітники) починають вимагати від власників засобів виробництва дедалі більшої частки від заробленого. Зреш­тою це призводить до соціальної революції, передусім в економічних відносинах. Оскільки базис визначає надбу­дову, така економічна революція призводить до змін у су­спільному ладі.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виді­ляв три основні історичні типи суспільства: 1) докласове (архаїчне); 2) класове; 3) комуністичне.

Згодом Й. Сталін канонізував цю формаційну теорію у «Короткому курсі історії ВКП(б)». Теорія формацій ста­ла загальноприйнятою в радянській філософії і набула та­кого вигляду: а) первісне суспільство; б) рабовласницьке суспільство; в) феодальне суспільство; г) капіталістичне суспільство; д) комуністичне суспільство та соціалізм як його перший етап. Звичайно, найбільшу увагу завжди при­вертала комуністична формація, яку спрощено розуміли під гаслом «працюй, скільки можеш, отримуй, скільки хочеш». Справжній зміст комунізму розкривається тільки у поєд­нанні із марксівською теорією відчуження, про яку йшлося трохи раніше. Під комунізмом фундатори марксистської - філософії розуміли такий суспільний устрій, за якого на­явність надлишку матеріальних благ дасть людині змогу працювати лише, щоб реалізувати свою внутрішню творчу сутність. Певна річ, що вільна і віддана праця мільйонів людей у сукупності підтримуватиме поступ суспільства її цілому.

Хоча система марксизму мала однобічний характер І приділяла надмірну увагу матеріальному, у видозміненому вигляді погляди К. Маркса на матеріальну і особливо со­ціальну сферу визнаються всіма напрямами сучасної філософської думки. При цьому своєму надзвичайному впливові протягом XX ст. марксизм завдячує тій обставині, що він у нажався філософською основою для офіційної кому­ністичної ідеології Радянського Союзу в 1920-1980 рр.

Найбільшою мірою зацікавлення філософією К. Маркса відобразилося в неомарксизмі. У цій течії йшлося не про нові дослідження пра­ці. К. Маркса і не про оригінальне їх тлумачення. Радше її слід розглядати як теоретичну спробу знайти за допомогою К. Маркса відповіді на деякі пекучі питання сучасності, зокрема, проблему знецінення капіталістичною цивіліза­цією людської духовності. .Найбільшого розмаху неомар- ксистські студії досягли у 1950-1960 рр. в діяльності так звааної Франкфуртської школи (Г. Маркузе, Т. Хоркхаймер, Т. Адорно).

Звернення до марксистської спадщини спостерігається серед пострадянських інтелектуалів. Вони продовжують Іншу традицію — марксознавства Радянського Союзу, спря­мовують свої зусилля на правильне відтворення змісту фі­лософії марксизму, буцімто до невпізнаності спотвореної її марксизмі-ленінізмі. Різницю між цима двома основними способами сприйняття ідей К. Маркса і Ф. Енгельса куль­турою XX ст. можна позначити як марксовикористання та марксоиіукання.