7.5. Ситуація постмодерну у філософії

Концепція та проект Модерну (бук­вально з латини — «сучасність») бере свій початок у філософії Просвітництва. Модерн означав для європейців необхідність докласти свідомих цілеспря­мованих зусиль задля прискорення розвитку науки і техні­ки, зростання матеріального виробництва, вдосконалення образу людини. Щоб стати «сучасним», суспільству необ­хідно було відповідати тим ідеалам, які підказував людині розум. Цілями модерного суспільства було загальне подо­лання бідності, вдосконалення медицини, освіти, соціаль­ної сфери, звільнення від надмірних форм державного при­мусу й експлуатації людини людиною.

Понад два сторіччя в європейській цивілізації здій­снювалася доволі послідовна реалізація проекту Модерну. Суспільство зрозуміло: концепція Модерну багато в чому є обмеженою, хибує на ідеалізацію раціонального начала, на сліпу віру у прогрес. Трагічна історія XX ст. показала всю однобічність таких уявлень. Унаслідок цього в останній чверті XX ст. світ опиняється в ситуації Постмодерну. Ви­ходить, що Постмодерн — це Модерн, зреалізований зовсім не так, як уявлялось.

Відлік Постмодерну починається з мо­менту появи і розповсюдження амери­канської контркультури, філософського постсгруктуралізму, впровадження нових" форм мас-медіа. Статус філософського поняття постмодернізм здобуває у 80-ті рр. XX ст. перш за все завдяки ідеям французького мислителя Жана-Франсуа Ліотара (1924-1998). Найвідоміші представники цього напряму — французькі мислителі Жак Дерріда (1930-2004), Ж. Бодріяр, американський до­слідник Р. Рорті.

Філософи-постмодерністи досить своєрідно трактують сучасну соціокультурну ситуацію в західному світі і на під­ставі цього аналізу роблять досить несподівані висновки щодо ролі та місця філософії в культурі.

Вони вважають, що в добу модерну людина надміру пок­ладалася на науково-технічний прогрес (НТП). Це зрештою призвело до того, що процес вийшов з-під раціонального контролю. Науково-технічний розвиток триває, але лю­дина більше не в змозі встигнути за його досягненнями; у міру прогресу наше життя не стільки полегшується, скільки ускладнюється. Тому науково-технічний прогрес більше не є ідеалом епохи.

На їхню думку, звільнившись від ідеалу науково-технічного прогресу, людина знаходить собі інший орієнтир: практику індивідуальної свободи. Людина Постмодерну відмовляється сповідувати усталені цінності, вона виступає за необмеженість творчої самореалізації в усіх можливих сферах. Наприкінці XIX ст. Ф. Ніцше проголосив смерть Бога — наприкінці XX ст. лю­дина сама вирішила стати для себе Богом. Людина Постмо­дерну більше не вірить в абстрактні ідеали добра, істини, досконалості: надто вже вони недосяжні, це їх дискредитує. Сьогодні кожна людина встановлює для себе свої власні цінності й сама їх сповідає. Вона наважується брати на свої рамена весь тягар відповідальності за ті цінності, ідеали, норми, згідно з якими живе. Проблема полягає в тому, що не завжди людина спроможна цей тягар нести.

Філософи-постмодерністи наголошу­ють на ігровому характері життя і куль­тури. Індивідуальні цінності всіх людей надто численні і надто відносні, щоб можна було проголо­шувати їх серйозно. Серйозність у Постмодерні — поганий тон. Людина постмодерну втілює в життя свої проекти у формі гри, при цьому процес виявляється значно цікавішим і важливішим за кінцевий результат.

Наочною ілюстрацією типової ситуації постмодерну є нескінченне перемикання телевізійних каналів за допомо­гою пульта дистанційного управління:

• картинки калейдоскопічно змінюються перед нашими очима;

• ми знаємо, що це всього-на-всього гра, тобто все це — «не насправді»;

• ми вільні в перемиканні каналів, але все одно не поба­чимо того, що шукаємо.

Філософія, на думку постмодерністів,

Деконструкція

довела свою неспроможність як єдина світоглядно-теоретич­на і жанрова система. Притаманним класичній філософській традиції спробам створити всеохопну філософську систему протиставляється деконструкція наявного філософського здобутку, що розуміється як розклад його на певні смислові блоки та їх нове сполучення у нестандартних комбінаціях.

Метою пізнавальної діяльності проголошується не здо­буття абсолютного достовірного знання про світ, а визначення умов, можливостей і меж застосування тих чи інших значень. Відбувається розпад суб'єкта як центру системи уявлень. Як наслідок на місце категорії «суб'єктивність» при­ходять «потоки свідомості», «імперсональні швидкості».

Процес філософування стає утвердженням культурних значень, які запроваджує той, хто філософує. Той, хто філо­софує, визначає і жанрові межі (вони, до речі, можуть бути досить умовними), в яких здійснює своє «дослідження».. Постмодерн руйнує межі між видами, родами, формами культурної діяльності. В еклектичній єдності постають на­ука і мистецтво, філософія і релігія.