7.2. «Філософія підозри» (ф. Ніцше, 3. Фройд)

Звичайна річ, що новий вигдяд філософії склався не відразу. Величезну роль у переході від класичної до су­часної західноєвропейської філософії відіграли мислителі

• ст. Серед них виділяють творчість К. Маркса, Ф. Ніцше, 3. Фройда. Цих мислителів зазвичай об'єднують під назвою «філософи підозри» — за те, що вони спромоглися піддати, сумніву основоположні постулати філософії Нового часу²⁵.

Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900) першочер­гове значення мало не абстрактне надіндивідуальне буття, а саме життя — як потік невловних для розуму миттєвостей Існування. Звідси походить назва його філософіської систе­ми — «філософія життя».

Замолоду Ніцше дуже захоплювався глибоким і пе­симістичним ученням видатного мислителя Артура Шопенгауера (1786-1861). Це вчення про сліпе панування ірраціональної світової волі, про вроджену порочність лю­дини. З роками, коли Ніцше сформувався як самостійний філософ, він багато в чому заперечив Шопенгауера, але ба­гато хто вважає, що насправді Ніцше так і залишився учнем Шопенгауера, хай і надзвичайно талановитим.

Ф. Ніцше закінчив своє життя у психіатричній лікарні: його розум потьмарився після апоплексичного удару. Дехто й досі вважає його пророком фашизму — це був улюблений філософ Адольфа Гітлера. Але Ніцше тільки висловив певні тенденції в духовному житті Європи, які через кілька деся­тиліть стали очевидними для всіх. Але від другої половини ХХ ст. у західному світі розпочалися процеси відродження духовності та релігійності. На цьому тлі виник навіть ви­слів: «Ніцше помер. Бог».

Найвідоміші твори Фрідріха Ніцше — «По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Антихрист», «Генеалогія моралі».

Ніцше стверджував, що сучасна йому єв­ропейська цивілізація перебуває у ситуа-

«Смерть Бога»

ції «смерті Бога». Люди дедалі менше орієнтуються на цін­ності, проголошені християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро й краса. «Убив­цею Бога» стала сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує церкву й не забуває прина­гідно молитися, а в житті майже завжди поводиться амо­рально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край такому лицемірству. Для цього потрібна переоцінка цінностей. Дане радикальне гас­ло у Ф. Ніцше означало, що настав час не часткових пере­творень, а радикальних сумнівів у «цінності» тих вищих «цінностей» (Істина, Добро, Краса), які складали духовний підмурівок європейської цивілізації.

Генеалогія моралі

Дороговказом на цьому шляху мала стати генеалогія моралі — дослідження витоків європейських моральних критеріїв.

Генеалогія моралі, розроблена Ф. Ніцше, привела його самого до вражаючих висновків. Виявляється, у дохрис­тиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній аристократії як військово - політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блажен­ними» проголошуються ниці та вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «рево­люцію рабів у моралі». Здобувши привілейоване становище, колишні раби вжили усіх заходів, аби позбутися «моралі панів» і офіційно накинути всім власні рабські цінності. Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як по­вернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, ко­лись спотвореної християнством.

Місце цінностей християнства мають посісти цінності життя. Найвищою цінністю тут, певна річ, стає саме жит­тя. Найбільше поціновується фізична сила та сила волі, тобто ті якості, які сприяють виживанню та повноцінному облаштуванню в житті.

Природно, що носії цінностей життя ма­ють запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей зі слабким духом. Ці володарі уособлюватимуть новий тип людини — Надлюдину. Ф. Ніцше писав про взаємовідносини між звичайною люди­ною та Надлюдиною: «Всі істоти досі створювали щось вище для себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скорі­ше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину? Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим са­мим має бути людина для Надлюдини — посміховищем або не­стерпним соромом» ²⁶. Варто пам'ятати, що «над людськість», за Ніцше, слід розуміти не як наділеність надприродними можливостями, а як здатність піднестися над обставинами власно­го життя. Перш ніж перемогти інших, треба навчитися перема­гати себе. Приклад Надлюдини для Ф, Ніцше вимальовується и його творі «Так казав Заратустра». Це образ канатоходця: для глядачів він — усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує. Таким чином, Ф. Ніцше здійснив справжній переворот у європейському світогляді: на місце Бога він ставить людину. Ніцше хотів створити елітарну філософію, він зневажав популярність, але тим не менш його роботи створили вели­чезний ажіотаж у європейській культурі. За підрахунками дослідників, саме він став автором, якого найчастіше цитували у XX ст. Ніцше наслідували, його обожнювали й ненавиділи. Про нього сперечалися: хто він — філософ, поет чи... божевільний? Як лікар-психіатр Зіґмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і мето ди лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розро­бив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

3. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка досі вважала ся цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться далеко не перше місце.

Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виділяються три елементи:

• Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки;

• Я — її свідомий рівень;

• над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежу­ють або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Латинськими відповідниками цих термінів є іd (Воно), еgо (Я), suрег-еgо (над-Я). На думку 3. Фройда, щодо Воно Я подібне на вершника, що намагається впоратися з конем, сила якого набагато більша за його власну.

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник роз­винув учення про два протилежні потяги — до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Тана- тос — до руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механіз­мом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщуються» — виявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричиняючи реальні психологічні проблеми.

Під час читання популярних лекцій зі своєї психологічної філософії 3. Фройд проілюстрував механізм функціонування людської психіки таким прикладом. Він порівняв процес витіснення із видаленням з аудиторії (свідомого) слухача (бажання), який заважає присутнім чути лектора. Залишив­шись за дверима (несвідоме), той, звичайно, намагатиметь­ся повернутися. Здійманий ним галас заважатиме слухачам доти, поки не буде домовлено про повернення порушника спокою до лекційної зали в обмін на його обіцянку поводи­тися пристойніше²⁷.

На думку Фройда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

• сублімація — перенесення негативної енергії нереалі­зованого бажання на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей ме­ханізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, ./Іеонардо да Вінчі, який у дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці Джоконди;

• психоаналіз. ГІід час психоаналітичного сеансу па­цієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психоаналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього по­тягу з суспільної точки зори, себто зирег-е&о (над-Я).

Свої погляди 3. Фройд з успіхом застосовував для пояс­нення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу він розглядав релігію.

Його послідовники — фройдисти і неофройдисти: К. Ґ. Юнґ, А. Адлер, О. Ранк, В. Райх, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, Г. Маркузе — вносили істотні корективи у тео­рію свого вчителя.

Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) розробив учення про ко­лективне несвідоме, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуальне несвідоме. У колективному несвідомому зберігаються архетипи — першообрази, які склалися ще и архаїчний період становлення людської культури.

Еріх Фромм (1900-1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними чинниками, пропонував методи "соціальної терапії" для оздоровлення суспільства.

Як у самого 3. Фройда, так і в його послідовників, спос­терігається тенденція до психологізації людської сутності і відповідне трактування співвідношення психологічного та соціального.

Може здатися, що Фройд пробачив людству більше гріхів, аніж усі релігії разом узяті за всю їх історію. Однак сам 3. Фройд справедливо вважав свою діяльність ошляхет- ненням людства: «Там, де було Воно, мусить постати Я».

Основні роботи 3. Фройда — «Тлумачення сновидінь», «Лекції з психоаналізу», «Тотем і табу», «Я і Воно».