6.2. Філософська культура давньої русі

Джерела

Найдавніші збережені пам'ятки писем­ності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки українського народу, датуються кінцем X — серединою XI ст. На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана «Промова фі­лософа» і включена до складу «Повісті временних літ», де лаконічно відтворюється відповідно до християнського віро­вчення історія створення світу. У середині XI ст. створюєть­ся «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» (1073 та 1076 рр.) та низка інших пам'яток, що насичені глибинним філософським змістом.

Істотне значення для розвою тогочасної філософської думки мало запровадження на Русі християнства. Завдяки цьому Київська Русь одержала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Але києворуська філософська культура не сприйняла притаманне західноєвропейській філософії протиставлення «божественного» і «земного», тілесного і духовного як занадто категоричне. Властиво, уся проблематика києворуського філософування тісно пов'язана з намаганням прилаштувати християнське віровчення про єдиного Бога, норми християнської моралі до практичної потреби ведення правильного способу життя задля поря­тунку своєї душі.

Світ земний розуміється не як осеред­дя «зла», «гріха», що протистоїть ідеаль­ному, творящому й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з'єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам'яткам давньоукраїнської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й до­сконалості його Творця.

Зосереджуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мисли­телі не заперечують і значення чуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з божест­венною істиною. У зв'язку з цим особлива увага приділяєть­ся органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до Божої істини. Таким органом вважалося серце. Якщо міс­це людини у світі розумілося як своєрідна точка перетину між світом благодаті, світла й безоднею темряви, то в самій людині центром зіткнення і взаємодії сил, що протистоять одна одній, вважається серце. Воно мало відігравати роль ланки, що зводить воєдино розум, чуття й волю людини. У численних пам'ятках києворуської писемності повторюється біблійний заклик вірувати «всім серцем своїм, і всією душею своєю» (Втор. 30:10; Мт. 22:37; Лк. 10: 27 тощо).

Часто-густо у пам'ятках давньоукраїн­ської культури «кріпость» тіла і «кра­са» тілесна розглядаються як свідчення і «душевної» досконалості людини. «Праведність» спосо­бу життя забезпечувала не стільки додержання складного культу з усіма його молитвами, таїнствами, постами, свя­тами, благодійницькою діяльністю, скільки наслідування звичайних норм співжиття. Особливо наочно цю позицію висловив великий київський князь Володимир Мономах (1113-1125) у «Повчанні» своїм дітям: «Старих шануй, як отця, а молодих — як братів... У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться... На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покла­дайтеся на воєвод... Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню... Лжі бережися, і п'янства і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло... А куди підете і де станете, — напойте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом... Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті» ²¹.

Натомість києворуська культура не шанувала людську індивідуальність. Неформальна, не обмежена нормативни­ми настановами поведінка не притаманна середньовічному суспільству. Вона не становить для цього суспільства по­зитивної цінності і, якщо й не засуджується, то принаймні ігнорується ним. Кожна людина повинна була діяти згідно з канонізованим, наперед визначеним, навіть у дрібних де­талях, сценарієм: селянин — працювати на землі, воїни — боронити від ворогів, священик — молитися.

Відповідно до цих уявлень основними чеснотами вважа­лися «честь і слава». Для воїна «чесною», високоморальною була мужня і хоробра поведінка в бою. Не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з-поміж інших головних персонажів «Слова о полку Ігоревім» князів Ігоря та Всево­лода, вважається «буйство». Одночасно, за словами «Повісті минулих літ», під 993 роком «перейняв славу» простий се­лянин, який у двобою здолав печенізького витязя, чим від­вернув кочівницький напад на Русь, себто зробив значно більше, ніж просто дотримався селянської «чесності».