3.3. Людина і суспільство у філософській думці епохи відродження

Періодизація епохи відродження

Відродження (фр. Ренесанс) охоплює ХІУ-ХУІ ст., хоча перші ознаки нового історичного періоду почали виявлятися в деяких містах Північної Італії наприкінці ХІІ-ХІИ ст. (Проторенесанс).

Орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучними з античними цінностями, через це епоха й отримала назву Відродження (йдеться про відродження античної гармонії).

У філософському аспекті доба Ренесансу поділяється на:

Гуманістичний період (XIV — середина XV ст.), позначений підвищеною увагою до людини та розробкою на цьому підґрунті нового світобачення — антропоцентрично- го, чи то пак гуманістичного. Найвидатніші діячі цього періо­ду — Данте Аліґ'єрі, Джузеппе Петрарка, Лоренцо да Валла.

Неоплатонічний період (серединаXV — XVI ст.), ха­рактерний намаганнями відродити вчення давньогрецького мислителя Платона. Цей період позначений містицизмом; уславлені діячі — Микола Кузанський, Піко дела Мірандола, Теофраст Парацельс.

Натурфілософський період (кінець XVI ст.), що характеризувався зміщенням центру філософської ува­ги до натурфілософії (філософії природи). Найвідоміші вчені й мислителі цього часу — Микола Копернік, Ґалілео Ґалілей, Джордано Бруно.

Антропоцентризм

Основним принципом філософської дум­ки епохи Відродження був антропоцентризм (від грецького антропос — людина), сутність якого полягала в утвердженні певних поглядів:

• Людина Відродження більше не вважається пасивним «образом і подобою Божою», а постає як повноцінна, богорів­на істота, причому з Богом її зрівнюють розум і свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати не­скінченну кількість можливостей для творчої самореалізації.

Утім, свобода волі співіснує з Божественним Провидінням, наполягав італійський гуманіст Лоренцо Валла. На його думку, саме воно пропонує той арсенал аль­тернативних можливостей, між якими людина здійснює вибір Панування Бога у Л. Валли виявлялося необхідним як гарантія додержання основних цінностей людського співжиття. Позиція Л. Валли була цілковито виправданою з огляду на культурні реалії тієї епохи. Її однаковою мірою сповнювали прояви як величі людського духу, так і його найницших порухів і пристрастей.

• Метою життя людини проголошується титанізм — творча універсальність, володіння багатьма різновидами творчої діяльності. За чудову ілюстрацію цього принципу може слугувати зокрема життя Леонардо да Вінчі, який був водночас художником, автором знаменитої картини «Джо- конда», інженером, його творчий геній передбачив багато відкриттів майбутнього (танк, парашут, гелікоптер), універ­сальним ученим.

Антропоцентричний світогляд сприяв розвитку гуманіз­му, послідовники якого визнавали за людиною як осо­бистістю найвищу цінність — її право на свободу, всебічний розвиток творчих здібностей і щастя не в загробному світі, а вже у земному житті.

Гуманісти цього періоду становили дуже нечисленну творчу еліту, до якої входили .представники різних соціальних груп. Вони звеличували людину як творця світу культури, визнаючи, що творча діяльність наближує її до Бога. Гуманісти гостро критикува­ли схоластичну філософію, наполягали на необхідності ви­ходу за межі «схоластичної науки», прагнули не до формаль­ного, а до життєвого, гуманістичного знання. Багато гу­маністів залишили після себе роботи з історії та літератури.

Гуманісти дійшли висновку, що для реалізації гуманістичного ідеалу Утопія

необхідними є суспільні перетворення. Саме в період Відродження розвивається літературний жанр утопії. Спочатку це була назва роману англійського гуманіста і державного діяча (лорда-канцлера) Томаса Мора (1478-1535). Ідеальне суспільство, на думку остан­нього, має бути побудоване на таких принципах:

• в економічній сфері — відмові від приватної власності, запровадженні загальної трудової повинності і централізо­ваного розподілу виробленої продукції;

• у політичній сфері — на демократичних засадах вибор­ності всіх посадових осіб;

• у соціальній сфері — на заміні станового устрою, що ви­значав цінність людини за її походженням, таку ієрархією, де б місце людини визначалося мірою її освіченості та сус­пільної значущості виконуваних обов'язків;

• у сфері культури — на створенні загальнообов'язкової системи освіти та виховання, державної підтримки розвит­ку наук.

Цей соціально-політичний ідеал містить як ті елементи, що згодом були реалізовані і нині успішно функціонують у багатьох сучасних країнах, так і ті, які наразі не витрима­ли перевірки часом. Однак очевидно, що суспільний устрій, який пропонували утопії епохи Відродження, був набагато досконалішим за той лад, який реально існував у ті часи в державах Західної Європи.

Італійський політичний діяч Ніколло Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Державець» розглянув шляхи реалізації утопічного суспільного ідеалу. Макіавеллі вважав, що для цього треба виокремити особливу сферу людської діяльності — політику. Політику, на його думку, визначає не Бог і не мораль, а закони життя та психологія людини (інтерес, прагнення до збагачення тощо). І саме Макіавеллі запропонував політикам керуватися принципом «мета виправдовує засоби».