17 Ст. Від імені Запорозької Січі колишнім канцеляристом

Івана Мазепи - Петриком (Петром Іваненком) - угоди з

кримським ханом, що передбачали своїм головним за-

вданням «отобрание от Московской власти Малороссий-

ской Украиньї».

Невдача Петрика не зупинила І. Мазепи. Шляхом таємних

комбінацій зі шведським королем Карлом XII та польсь-

ким Станіславом Лещинським йому вдалося заручитися

їхньою підтримкою, що в ході Північної війни давало

Україні шанс уникнути політичної залежності від москов-

ського царя. Усвідомивши надзвичайно важливе значення

такого кроку для долі рідного народу, до цієї політичної

акції підключилися і вчорашні противники Мазепи - за-

порожці на чолі зі своїм кошовим отаманом Костем Горді-

єнком. Проте знову проти українських інтересів спрацю-

вала роз'єднаність українського суспільства, що не дало

тоді змоги вирватися з-під московського панування. У той

же час поразка під Полтавою (див. Полтавська битва

1709) Не ліквідувала дипломатичних зносин українського

козацтва з навколишнім світом. Перебравши після смерті

Мазепи гетьманську булаву, Пилип Орлик, витворивши

першу європейську Конституцію (див. Конституція Пи-

липа Орлика), зумів нав'язати контакти з багатьма країна-

ми. Насамперед йому вдалося організувати союз із крим-

ським ханом і спільний похід в Україну, який мав завер-

шитися її визволенням від московського поневолення. За-

гальновідомо, що цей план через недотримання умов з

боку татарських вояків, що повели себе як грабіжники, за-

знав невдачі. Проте Пилип Орлик і його соратники про-

довжували представляти українське козацтво перед сві-

том, домагаючись перед європейськими монархами, різ-

ними міжнародними форумами звернути увагу на те важ-

ке становище, в якому опинилася Україна, і підтримати її

в обороні суверенних прав.

Після смерті емігрантів мазепинської хвилі ця активність

припинилася. Спроби останнього гетьмана України Кири-

ла Розумовського нав'язати міжнародні відносини успіху

не мали, як не могла вже бути справжнім суб'єктом між-

державних зв'язків і Нова Січ.

Літ.: Сергійчук В. І. Іменем Війська Запорозького: Українське ко-

зацтво в міжнародних відносинах XVI - середини XVII століття. -

К., 1991; Л є п ' я в к о С. Українське козацтво у міжнародних відноси-

нах (1561-1591). - Чернігів, 1999. В. І. Сергійчук

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ КОЗАЧЕ ТОВАРИ-

СТВО, УНКТ - громадська військово-патріотична органі-

зація козаків-націоналістів, яка діяла на еміграції. Була

створена у 1923 в Мюнхені. Ініціатором створення УНКТ і

першим отаманом був І. Полтавець-Остряниця (1923-32).

Головним пріоритетом у діяльності УНКТ було відроджен-

ня Української держави. У своїй діяльності УНКТ вико-

ристовувало традиційні козацькі організаційні форми,

принципи та цінності. Для ідеології УНКТ були харак-

терні певні тоталітарні риси: військова диктатура, прева-

лювання державних інтересів над принципами свободи

слова, приватної власності та персональних свобод.

Головною метою товариства було згуртування «лицарськи-

національного», активного і творчого вояцтва, виховання

свідомих борців за волю України. У 1923-24 УНКТ вида-

вало в Мюнхені свій друкований орган - ілюстрований мі-

сячник «Український козак». Вже в середині 20-х рр.

УНКТ було переназвано в Українське вільне козацтво

(УВК). З 1932 УВК очолював Іван Бірчак-Волошин, у

1942-44 - генерал Михайло Омелянович-Павленко, у

1944-45 - Павло Терещенко. Від створення й до 1945 в ре-

єстрах УВК налічувалося до 10 000 козаків. Після Другої

світової війни УВК продовжило свою діяльність головно в

Німеччині та Австрії - в таборах переміщених осіб. Закін-

чення світової війни, розселення української еміграції з

європейських теренів, а також зменшення популярності

УКРАЇНСЬКІ

чотирьох козацьких полках, якими командував граф

де Вітте, нараховувалося 3 тис. козаків.'ЙоТш-в ході війни

оголосили додатковий набір, то відгукнулися і хворі і

старі, років 50-60, прагнучи таким чином звільнитися від

кріпацтва. Перспектива відновлення козацтва викликала

ентузіазм також у Чернігівській і Полтавській губерніях.

Полки нараховували до 1200 козаків і ділилися на баталь-

йони та ескадрони. Полком командував призначений нача-

льством полковник, для допомоги якому виділяли двох

ад'ютантів, скарбника і «штатного сурмача». При наборі

не звертали особливої уваги на роки чи зріст, брали кож-

ного здорового і здатного до військової служби. Головною

вимогою було вміння їздити на коні. У Полтавській і Чер-

нігівській губерніях було сформовано по 15 полків з

18 тис. козаків кожен, тоді як наказ передбачав лише

4,5 тис. Створення 5-го Полтавського полку було доручено

І. Котляревському, який поставився до цього доручення з

великою відповідальністю. Незважаючи на те, що ко-

зацькі полки формувалися громадами, а не військовими

органами, вони мали все необхідне для військової служби.

Бракувало тільки військової підготовки. Тому було органі-

зовано навчання. За короткий час козаки одержали необ-

хідну для участі у воєнних діях підготовку.

Однак інколи створення українського козацького війська

саботувалося. Деякі польські поміщики Правобережжя, по-

кладаючи певні надії на Наполеона й бажаючи його пере-

моги над Росією, не відпускали селян до війська. Подібні

випадки зустрічалися й на Лівобережжі, де частина україн-

ського панства сподівалася на перемогу Наполеона і не була

в захопленні від створення антифранцузьких підрозділів.

Але здебільшого патріотично налаштоване українське дво-

рянство підтримувало уряд, при цьому чекаючи від нього

відновлення автономії України. Під час формування коза-

цьких полків дійшло до сутички між малоросійським гене-

рал-губернатором Яковом Лобановим-Ростовським і пред-

водителем полтавського дворянства Дмитром Трощинсь-

ким, підтриманим Василем Капністом. Перший хотів на-

дати полкам загальноросійського характеру, а Трощинсь-

кий і Капніст домагалися надання їм козацько-українського

характеру, включно з українськими старшинськими назва-

ми. Справа була нагальна, і уряд задовольнив клопотання

опонентів Лобанова-Ростовського, що зробило козацькі

полки ще принаднішими для українців. На початку війни

козацькі полки охороняли комунікації, вели розвідку, забез-

печували зв'язок. У районі Мозира, Бобруйська і Мінська

вони вперше вступили в бій. Пізніше українські козаки

брали участь у битві під Бородіним, штурмували і здобули

Замостя, проливали кров у «битві народів» під Лейпцигом,

а деякі полки дійшли до Парижа. Подвиги українських ко-

заків неодноразово відзначалися командуванням, зокрема

за героїзм під час Бородінської битви. За роки війни вони

втратили понад 30% особового складу. Але російський ца-

ризм не виконав своїх зобов'язань. Після закінчення воєн-

них дій сформовані на Правобережжі козацькі з'єднання

були перетворені на регулярні уланські полки. Ліквідовано

всі привілеї козаків, набраних на Чернігівщині і Полтав-

щині, а їх самих було повернено в попередній стан. З цього

приводу почався новий конфлікт: новий малоросійський

губернатор М. Рєпнін вимагав збереження козацького ста-

ну, але міністр внутрішніх справ В. Кочубей наполіг на лік-

відації козацтва. Частина козаків, учасників війни з Напо-

ЮВІ СТРІЛЬЦІ 499

леоном, виїхала у 1820-25 на Кубань, де зміцнила сили

тамтешнього козацького війська.

Літ.: Б о р щ а к І. Наполеон і Україна. - Львів, 1937. -С. 108-204; О г -

л о б л и н О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - С. 104; П о -

лонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - К., 1992. -

С. 282. Ф. Г. Турченко

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - перше у 20 ст. вій-

ськове формування українців, яке після тривалої перерви

відновило традиції козацтва. Створення цього формуван-

ня стало логічним продовженням широкого січового руху

на західноукраїнських землях на поч. 20 ст.

У перші дні Першої світової війни Головна Українська

Рада (ГУР), яка координувала всі політичні кроки україн-

ців Австро-Угорщини, прийняла рішення про організацію

військових частин - ядра майбутньої національної армії.