16.4.1771 Із Запорозької Січі вирушила команда із 1000 ко-

заків на 19 човнах; очолив її полковник піхотної команди

Я. Сідловський. Проминувши Кінбурн і Очаків, 16.4.1771

запорозька флотилія прибула на Дунай, де й розпочала бо-

йові дії. Козаки ліквідовували сторожові бекети противни-

ка, аванпости та берегові укріплення. Під Тульчею відбувся

жорстокий бій з турецькою ескадрою. Козацька флотилія

захопила у противника чотири галери, кілька бакчебасів,

напівбакчебасів, інші військові трофеї та полонених. Фло-

тилія щоденно робила роз'їзди по Дунаю, вступала в пере-

стрілку з ворогом і здійснювала десантні операції по зни-

щенню аванпостів противника. Були проведені операції під

містами Гірсове, Девно, Чорноводи та інші. Наприкінці

серпня вели успішні бойові дії на воді та знищували ворожі

берегові пости в пониззі Дунаю. 20.8 під Браїловом (тепер

Бреїла, Румунія) розбили турецьку ескадру, відбили кілька

військових галер, багато інших допоміжних суден та 26 гар-

мат. Крім того, козацька флотилія забезпечила Генеральний

штаб російської армії вичерпним щоденником, який точно

характеризував становище на театрі воєнних дій.

У наступні роки запорозькі човнові команди під команду-

ванням полковників Мандра, Дуплича і Гука також дола-

ли цей маршрут і приходили на Дунай. Запорозькі фло-

тилії, знищуючи турецькі кораблі, переривали постачання

й зв'язок турецьких військ. Козаки висаджували десанти і

знищували ворожі бекети, батареї, населені пункти, брали

участь у штурмі турецьких фортець. Дії Д. в. ф. були над-

звичайно ефективними, а мужність і героїзм запорожців

неодноразово відзначалися російським командуванням.

Але козаки зазнали значних втрат: понад 200 чоловік за-

гинуло і кілька суден потонуло під час шторму. Загинули

полковники Сідловський і Дуплич, курінні отамани; тіль-

ки під Силістрією та Ватровкою полковник Мандро втра-

тив 120 козаків. Після укладення в 1774 миру з Туреччи-

ною російський головнокомандувач М. Каменський нака-

зав козакам повернутись на Січ. Уряд виношував плани

ліквідації Січі та низового козацтва, незважаючи на їхній

величезний внесок у перемогу.

Літ.: Лазаревский А. М. Запорожская реляция о победе над туре-

цким флотом в Днепровских гирлах // Киевская старина. - 1884. - Кн. 9;

Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша

Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 496-509; Сокульсь-

к и й А. Л. Морські походи запорожців. - Дніпропетровськ, 1995.

А. Л. Сокульський

ДУНАЙСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО, Новоросійське

козацьке військо (1828-69) - іррегулярне козацьке військо,

створене на початку російсько-турецької війни 1828-29 із

усть-дунайських козаків та задунайців, які повернулися в

межі Росії до 1828, а також волонтерів із балканських кра-

їн. Після закінчення війни у 1829 Д. к. в. було поселене в

Акерманському повіті. Російський уряд змушений був ви-

знати, що боєздатне козацьке формування спроможне вирі-

шувати ті злободенні завдання, які постали перед Російсь-

кою імперією в південному регіоні, а саме: зміцнити охоро-

ну кордонів, поповнити російську армію боєздатними

ДЮран 143

Основу господарства війська становило землеробство і тва-

ринництво. Однак рівень розвитку господарства дунайсь-

ких козаків був низьким і ледве забезпечував прожитковий

мінімум. На території Д. к. в. було розвинене млинарство.

В межах військових земель велася періодична і стаціонар-

на торгівля, однак остання не набула значного поширення.

Проіснувавши 40 років на півдні України, Д. к. в., згідно з

поясненнями урядовців, було скасоване через нездатність

повноцінно виконувати військові обов'язки.

Літ.: Бачинський А. Д., Бачинська О. А. Козацтво на півдні

України. 1775-1869. - Одеса, 1995; Бачинська О. Дунайське коза-

цьке військо. - Одеса, 1998. Л. М. Маленко

ДЮРАН (18 ст.) - французький дипломат, посол при ро-

сійському уряді в Петербурзі. Йому приписують авторство

анонімного твору «Фальшивий Петро III, або Життя й

пригоди бунтівника Омеляна Пугачова» (Лондон, 1775). У

цьому творі є цікаві місця про Україну, про зруйнування

Запорозької Січі й катування непокірних козаків москови-

тами. «Коли Україна стала поневолена Росією, багато не-

щасних її мешканців емігрували... і заприсягнися непри-

миренно ненавидіти все, що було російським», - пише Д.

На особливу увагу заслуговують ті сторінки книжки Д., де

розповідається про московську колонізацію Запорожжя.

В. А. Чабаненко

• Козацькі поселення

© Міста

о Інші населені пункти

підрозділами легкої кінноти, згуртувати населення. З ме-

тою збільшення кількості служилого козацтва в 30-х рр.

19 ст. до війська були приєднані інші категорії населення: з

1832 до складу козацького формування стали включати

дворянських дітей та синів обер-офіцерів із Херсонської

губернії та Бессарабії; протягом 1832-36 склад війська по-

повнили відставні нижні чини належної поведінки, селяни-

переселенці з Курської губернії; в 1839 до Д. к. в. приєдна-

но кочових та осілих циган Бессарабії.

Офіційне визначення статусу козацького формування відбу-

лося в 1844. Дунайське іррегулярне військо зрівнювалося в

правах та обов'язках з іншими козацькими формуваннями

Російської держави. На нього поширювалася встановлена в

Російській імперії система підпорядкованості державній

владі. Безпосереднє керівництво військом здійснювало вій-

ськове правління на чолі з кошовим отаманом. Служиле ко-

зацтво Д. к. в. складало два шестисотенні кінні полки.

Вони несли внутрішню і прикордонну службу на території

Херсонської губернії та Бессарабії, тримали залоги в Одесі,

Ізмаїлі та Акермані. В 1854 на території війська був створе-

ний третій кінний полк, який проіснував до закінчення

Кримської війни 1853-56. У 1856 у зв'язку із втратою Росі-

єю придунайської частини Бессарабії Д. к. в. було перейме-

новане в Новоросійське і мало нести прикордонну службу

на лінії Болград - Татарбунари й далі по чорноморському

ДУНАЙСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО (1828-1858 рр.)

МОЛДОВА

у збережжю.

ЗАБІЛИ - одна з найвизначніших козацьких династій.

Протягом всієї історії Гетьманщини представники цієї

династії обіймали посаду сотника Борзнянської сотні Ні-

жинського полку лише з однією 10-річною перервою.

Всього ж відомо сімнадцять 3. Найважливіші представни-

ки: Петро 3. - сотник борзнянський (1652-61), генераль-

ний суддя (1663-69), генеральний обозний (1669-85); Та-

рас 3. - сотник борзнянський (1669-72); Степан Петрович

3. - сотник борзнянський (1674-77), генеральний хорун-

жий (1678-82), полковник ніжинський (1687-94); Василь

3. - сотник Борзнянської сотні (1680), генеральний хорун-

жий (1687); Михайло 3. - сотник Борзнянської сотні

(1680-і рр., 1725), осавул Ніжинського полку (1696-1708),

писар того самого полку (1708-10); Юрій Тарасович 3. -

сотник Борзнянської сотні (1690), хорунжий Ніжинського

полку (2-а пол. 1690-х рр.); Тарас 3. - сотник Борзнянської

сотні (1690-1709, 1713); Михайло Тарасович 3. - сотник

Борзнянської сотні (1710-27); Пантелеймон Михайлович

3. - сотник Борзнянської сотні (1729-57) та ін.

Літ.: Максимович М. Обозрение городових полков и сотен, бьів-

ших на Украине со времени Б. Хмельницкого // Собр. соч. - Т. 1. -

К., 1876. - С. 655-747; Лазаревский А. Описание старой Мало-

россии: В 3-хт. -К., 1888-1902; Модзалевский В. Малороссийс-

кий родословник: В 4-х т. - К., 1908-1914; Слабченко М. Малорус-

ский полк в административном отношении. - Одесса, 1909;

Окиншевич Л. Значне військове товариство на Україні-Гетьман-

щині ХУІІ-ХУШ ст. - Мюнхен, 1948; О а ] є с к у О. ТЬе Созяаск

асітіпізїгаїіоп огЧНе Неіїпапаїе. - СатЬгіс1§е, 1978. - Уоі. 1, 2.

Р І. Шиян

ЗАБУЗЬКИЙ Семен (17 ст.) - козацький старшина про-

польської орієнтації. 1649 король призначив 3. на посаду

гетьмана Війська Запорозького замість Б. Хмельницького.

Не визнаний січовиками і після Зборівського договору

1649 змушений був перейти до поляків; відтоді доля його

невідома.

ЗАГІРНЯ Марія (Грінченко Марія Миколаївна; 1863-

1928) - українська письменниця, перекладач, лексикограф,

етнограф, педагог. Народилася у місті Богодухові на Харкі-

вщині, дружина Б. Грінченка. Закінчила Богодухівську про-

гімназію (1881). Авторка багатьох поезій, книг оповідань

«Під землею» (1897), «Чередник та дівчата» (1898), читан-

ки «Наша рідна мова» (1918) й цілої низки науково-популя-

рних брошур, серед яких виділяється історичний твір про

козаччину «Гетьман Петро Сагайдачний».

В. А. Чабаненко

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло Архипович (нар. 1924) - укра-

їнський письменник, лауреат Державної премії УРСР

імені Т. Г. Шевченка (1974), Державної премії СРСР

(1980). Родом із с. Солошиного, тепер Кобеляцького р-ну

Полтавської обл. Закінчив Дніпропетровський ун-т

(1951). Учасник Великої Вітчизняної війни. Очолював

Спілку письменників України (1979-86), Комітет з Дер-

жавних премій Української

РСР (1979-87). Автор більш

як двох десятків романів, се-

ред яких чи не найпопуляр-

ніші - історичні: «Роксола-

на» (1980; безпосередньо

Запорожжю присвячені

розділи «Байда», «Дніпро»

та ін.), «Я, Богдан (Сповідь у

славі)» (1983; у центрі уваги

автора - Визвольна війна

ії. А. Загребельний

українського народу середи-

ни 17 ст., героїчне і драма-

тичне життя найвидатнішо-

го гетьмана України - Б. Хмельницького). 3. належить та-

кож цикл публіцистичних статей, досліджень і есе з

історії Української держави, її культури і мови. Твори 3.

перекладені 23 мовами світу.

Літ.: Шаховський С. Романи Павла Загребельного. - К., 1974;

Д о н ч и к В. Істина - особистість: Проза Павла Загребельного. -

К., 1984; Шпиталь А. Історична проза Павла Загребельного. -

К., 1986. П. П. Ребро

ЗАГРЕБИ - козацьке печиво; пшеничні коржі, що пекли-

ся в мечеті або на кабиці й загрібалися (звідси й назва) в

жар або в гарячий попіл. Вважалися ласощами й тому по-

давалися здебільшого до святкового столу чи гостям.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ - осередок козацької вольниці за

Дунаєм, дев'ята і остання Січ українського козацтва. її

основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х рр.