216 Козаки городові - козацтво

зображенням козака-бандуриста. Його малювали на дверях

і стінах хат, на скринях, кахлях і посуді. Це була найулюбле-

ніша картина - одна із форм образотворчого фольклору, що

відбивала світогляд народу; своєрідне уособлення козацт-

ва. Була поширена по всій Україні, особливо на Полтав-

щині, Чернігівщині, Харківщині, рідше на Правобережжі.

Образ козака-бандуриста остаточно сформувався напри-

кінці 18 ст.: молоде обличчя, широко відкриті очі, довгі

вуса й оселедець, багатий одяг. Промовисті аксесуари -

бойовий кінь біля списа, зелений дуб, козацька зброя,

шапка, люлька, пляшка і чарка - доповнюють образ. Піді-

бгавши ноги «по-турецьки», козак Мамай самотньо си-

дить серед степу, сумовито занурений у свої думки, і грає

на бандурі, викликаючи асоціації з народними думами.

Під зображенням часто розміщений віршований текст (пе-

реважно гумористичного забарвлення), що походить з мо-

нологу козака, героя вертепної комедії (з різними допов-

неннями). Створюючи не завжди подібний словесний об-

раз, текст контрастно відтінює образ пластичний.

Народні маляри зображують козака Мамая в статичній

позі, з бандурою (хоч бойове життя козака проходило в

битвах), зброя відкладена, і стоїть кінь. Козак Мамай ви-

ступає як мирний страж своєї землі, мужній, зосередже-

ний і водночас мрійливо-задумливий. Висока міра уза-

гальнення переводить образ на рівень символу, що збері-

гає історичну пам'ять народу й утверджує народні ідеали.

Причини такого потрактування образу вбачаються в тому,

що він сформувався в часи, коли козацька вольниця віді-

йшла в минуле.

В цих народних творах відчувається дух барокової епохи.

Мова їх виражальних засобів проста і лаконічна. Плавні

заокруглені лінії окреслюють спокійно-елегійні постаті, в

одязі домінує червоний колір, гармонійно поєднаний з від-

тінками чорного, вохристого, зеленого. Спрощені узагаль-

нені риси і форми надають композиціям монументаль-

ності, а колірна насиченість, декоративність містять при-

ховану патетику образу.

Віддаляючись у часі, зображення все більше відходить від

первинних зразків, але традиційна поза головного персона-

жа залишається незмінною (її виводять із східної іконо-

графії, підмічаючи таємничу подібність «мамаїв» до зразків

мистецтва скіфських часів і давніших - аж до індоарійської

прадавньої спільноти). Схема картини вже не змінюється, а

лише доповнюється побічними сюжетами чи персонажами,

що свідчить про давність однофігурної композиції. Із середи-

ни 18 ст. під впливом гайдамаччини у композицію вводяться

інші персонажі, подані здебільшого дрібним планом; текст

зникає, а козакові надають ім'я «Мамай», яке переходить на

копії старих «козаків-бандуристів» і закріплюється за всіма

варіантами (Мамай, за однією з версій, - історичне прізвище

гайдамацького ватажка). Головна постать мало пов'язана з

другорядними, що представляють різні сцени з гайдамацько-

го життя (п'ють горілку, танцюють, б'ються, стріляють із

мушкетів, варять юшку і т. д.).

У свідомості народу ватажки і учасники Коліївщини були

героями, оборонцями від гнобителів і месниками. Існує

зображення Максима Залізняка в образі козака Мамая в

традиційній позі, з бандурою (Флейшер. Максим Заліз-

няк, 1858, Державний музей етнографії, С.-Петербург).

Початком 19 ст. датують картину, де поряд з козаком си-

дить гротескно зображений панок у міському костюмі і

частує його горілкою; на іншій біля козака з бандурою

танцюють дівчата.

В українському образотворчому мистецтві до середини

19 ст., фактично, лише народна картина «К. М.» зберігала

ідеальний образ степового лицаря, залишалась носієм

історичної пам'яті. Кобзарі та маляри несли в народ істо-

рію України.

Літ.: Білецький П. Козак Мамай - українська народна картина. -

Львів, 1960; Л и ш а Р. Сторони Всесвіту // Образотворче мистецтво. -

1996. - № 1. - С. 40-4 1. І.М. Ласка

КОЗАКИ ГОРОДОВІ - див. Городові козаки.

КОЗАКИ НАДВІРНІ - див. Надвірні козаки.

КОЗАЦТВО - з кінця 15 ст. збірна назва козаків в Укра-

їні та в порубіжних державах. Слово «козак» на письмі

вперше вжито в «Початковій історії монголів» під 1240 у

значенні людини самітної, не зв'язаної ні з домівкою, ні з

сім'єю. У словнику половецької мови (1303) це слово

трактувалося як «страж, конвоїр». Такі козаки займалися

охоронною службою в прикордонних місцевостях, охоро-

няли купецькі каравани або й самі займалися степовим

розбоєм. З'явившись у пратюркській мові, слово «козак» в

українського народу набуло значення особисто вільної,

мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних

властей, захисника України і оборонця православної віри.

Перші документальні згадки про українських козаків на-

лежать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський

(середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина

Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає:

польське військо могло успішно просуватися в поділь-

ських степах лише тому, що провідниками його були там-

тешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями. Крим-

ський хан Менглі-Гірей у своєму листі до великого князя

литовського 1492 скаржився, що кияни і черкасці розбили

під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель, і у

відповідь на це князь обіцяв «потрусити отих козаків». У

грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона

від 1499 київському воєводі про правила регламентації

торгівлі читаємо: «Коториє козаки з верху Дніпра і с на-

ших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей и што

там здобудут, с того со всего десятое мают давати».

Колискою українського К. стали землі, які відігравали

роль буфера між Кримським ханством та володіннями

польських і литовських володарів. Ці землі перебували

поза будь-яким політичним контролем і не мали постійно-

го населення. Природні багатства цього, краю вабили до

себе людей. Втікачі та уходники осідали й заводили госпо-

дарство на незаселених землях Поділля й Південної Київ-

щини, які вражали сучасників своїми природними багат-

ствами. Але життя в цьому благодатному краї проходило

на межі смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення

татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед

господарству. Тому уходники воліли займатися тими вида-

ми господарства, які не так страждали від татарських на-

падів, насамперед скотарством, мисливством, рибальст-

вом і бортництвом. Вони заводили свої зимівники і слобо-

ди на Південному Бузі, Синюсі, Росі, Тясмині, а також на

лівому березі Дніпра - вздовж Трубежа, Сули, Псла.

козацтво 217

Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на україн-

ському пограниччі - від середньої течії Дніпра майже до

Дністра. На поч. 16 ст. К. розселилося по староствах Київ-

ському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Біло-

церківському, Вінницькому, Хмільницькому та ін. Багата

здобич, вільне життя мали особливу привабливість. Для

тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво ставало

способом існування. «Козакування» перетворювалося на

їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Однак тут на випадок татарських наїздів доводилося зав-

жди бути напоготові. Умови прикордоння витворювали

своєрідний тип людини, коли в одній особі поєднувався

воїн і трудівник. Тож із плином часу «ватаги» промислови-

ків набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до

місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й

самі починали громити їхні улуси.

Склався своєрідний козацький побут. Частково він увібрав

у себе елементи побуту сусіднього тюркського етносу - у

назвах, побуті, звичаях.

Деякі магнати та великокнязівські урядники порубіжних

земель знайшли спільну мову з козаками й використовува-

ли їх у боротьбі зі степовиками, а то й для з'ясування сто-

сунків між собою. Тому офіційні власті вважали їх ватаж-

ками козацького люду. При замках-фортецях (у Каневі,

Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Вінниці, Хмільнику,

Брацлаві, Барі та ін.) формувалося К., організатором яко-

го були місцеві старости (урядники). Гучної слави своїми

подвигами, здійсненими на чолі козацьких загонів, набули

намісник канівський і черкаський О. Дашкевич, хмільни-

цький староста П. Лянцкоронський, барський староста

Б. Претвич, Б. Ружинський, староста канівський і черка-

ський Д. Вишневецький. Далі К. очолюють народні ватаж-

ки незнатного походження. Імена перших із них мало ві-

домі. У 70-80-х рр. з'являється цілий ряд козацьких ва-

тажків: Яків Шах, Іван Підкова, Матвій Самоватий, Кос-

тянтин Лакуста, Корній Перевальський, Федір Кишевич,

Якуб Осовський, Андрій Рогачковський, Войтех Чано-

вицький, Лук'ян Чорнинський.

Розширення козацьких промислів супроводжувалося по-

явою на уходах сторожових постів та укріплених «город-

ків». Створювалася ціла система козацьких укріплених

осередків - засік. У процесі боротьби степових «уходни-

ків» із татарськими нападами десь у середині 16 ст. вини-

кає Запорозька Січ, яка стає військовим і організаційним

центром українського К., його символом і найвищою

інстанцією. Січ виконувала функцію акумуляції та збере-

ження козацьких традицій і моральних цінностей. Невід'-

ємними рисами запорозького лицаря стали військова доб-

лесть, шляхетність і готовність до самопожертви заради

товариства. Січовому братству був притаманний своєрід-

ний аскетизм; він проявлявся насамперед у готовності до

смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостеріга-

чів, а також у спартанській здатності зносити страждання,

у байдужості до побутового комфорту. Серед найважливі-

ших традицій запорожців були також високий статус сво-

боди, побратимство, пошуки лицарської слави і здобичі,

культ Покрови Пресвятої Богородиці.

Як окрема соціальна верства зі своїм окремим устроєм,

організацією, звичаями К. сформувалося лише в 16 ст.

Українське К. виробило власну громадську організацію,

яка найповніше відповідала національному характерові

українців і потребам часу. Найвища влада належала раді

козацькій (колу). Рада вирішувала найголовніші питання

внутрішнього життя, обирала старшого {гетьмана) і

старшину. Старшому (гетьману) надавалася вся повнота

влади, що поєднувалося з високою відповідальністю.

К. формувалося з представників різних соціальних станів:

міщан, бояр, шляхти, селянства. В середині 16 ст. числен-

ний прошарок ненобілітованих дрібних рицарів - боярст-

ва - і слуг відчув на собі весь удар правових реформ, по-

в'язаних із ревізією прав на шляхетство. Під загрозою пе-

ретворитися у державних або феодально залежних селян

вони масово покозачилися. Відштовхнуте польською вла-

дою дрібне рицарство Придніпров'я перейшло в К. і стало

його організаційним ядром. Покозачившись, придніпров-

ське боярство внесло в К. новий суспільний зміст і вже під

новим іменем стало вимагати визнання своїх прав.

У часи соціальних заворушень існувала також тенденція

до масового покозачення селянства, і починаючи з кінця