166 Запорозьке козацтво

на себе захист православного населення від татарських

набігів, території козацьких уходів починають заселятися

постійним населенням. Успіхи запорожців у боротьбі з та-

тарською агресією у 2-й пол. 16 - на поч. 17 ст., зростання

престижу Війська Запорозького як захисника українського

народу посилили притік населення на південь та освоєння

незаселених степів. У результаті в степовому порубіжжі

поруч із сезонними формами проживання поширюються

різні форми постійної осілості.

Напередодні ліквідації Запорозької Січі (1775) на території

Запорожжя існувало понад 150 сіл. Тут проживало понад

200 Тис. Осіб обох статей. У період Нової Січі більшість на-

селення Запорожжя становило вже не козацьке воїнство, а

так зване поспольство - селяни, ремісники, промисловці,

наймити, які не належали до козацьких куренів.

Основна маса запорожців проживала за межами Січі: на

уходах, у зимівниках, хуторах, селах та містечках Запоро-

зьких Вольностей. На Січі вони збиралися, як правило, в

разі важливих оказій: на великі свята, до яких приурочу-

вали ради, під час підготовки бойового походу чи після

його завершення. Боєздатні мобілізовані до військової

служби козаки утворювали січове товариство. Тільки вони

мали право брати участь у січових радах, обирати старши-

ну, вирішувати політичні питання. Решта населення Запо-

рожжя мала сплачувати податки й виконувати повинності

на користь січового козацтва.

Володіння запорозьких козаків прийнято називати Воль-

ностями Війська Запорозького Низового або Запорозьки-

ми Вольностями. їх межі в різний час і за різних обставин

змінювалися, але в основних рисах залишалися стабіль-

ними. У цілому землі 3. к. займали велику площу степової

України - близько 80 555 тис. км2. Запорозькі козаки час-

то виходили за межі своїх Вольностей, вважаючи границі

своїх володінь значно ширшими за вказані в трактатах і

постановах.

Козацька громада виробила своєрідні звичаї й закони, при-

стосовані до суворих умов постійної війни. Січові козаки не

були зв'язані ні майновими інтересами, ні сімейними кло-

потами. Вони мали дбати тільки про січове товариство і

про оборону рідного краю. Великої сили додавала запорож-

цям традиція побратимства. Щоб зовсім розстатися з ван-

тажем «цивільного» минулого, запорожці користувалися на

Січі не старими прізвищами, а прізвиськами. Кожен міг ві-

льно покинути Січ, як вільно і прийшов до неї, але в тако-

му разі він втрачав право участі у військових радах.

3. К. Підпорядковувалося лише своїй старшині, яку обирало

зі свого середовища. На чолі 3. к. стояв кошовий отаман з

військовою старшиною (кошовими суддею, кошовим писа-

рем, осавулами, військовим обозним). Вони складали Запо-

розький Кіш - центр січової адміністрації. Безпосереднє

керівництво Запорозькими Вольностями та управління сі-

човим господарством Кіш здійснював через паланкову

старшину та похідну старшину і військових служителів

(військовий пушкар, військовий довбиш, військовий тов-

мач, військовий кантаржій, військовий шафар). Обраний

козаками кошовий отаман мав над січовим товариством

необмежену владу протягом усього терміну своїх повнова-

жень. Але у зносинах із сусідніми державами він не міг ді-

яти без відома всього товариства. На Січі існував звичай

усі листи розпечатувати і зачитувати привселюдно, на раді.

Запорозька козацька громада поділялася на курені. Курінь

був основною адміністративно-господарською та військо-

во-організаційною одиницею Запорозької Січі.

Військове мистецтво 3. к. поєднувало європейський війсь-

ковий досвід з найбільш ефективними тактичними прийо-

мами східного військового мистецтва. Військо, яке вистав-

ляло Запорожжя, ніколи не було особливо великим. У бі-

льшості походів запорожців виступало 3-5 тисяч. Небага-

то було таких походів, коли Військо йшло у похід у складі