4.5. Типологія за стилями в культурі

Поняття "стиль" використовується в багатьох науках. Ним позначають різні явища людського буття. Наприклад, стиль поведінки, одягу, міжнародних перемовин, стиль в архітектурі, мистецтві тощо. Однак всі перераховані поняття і багато ще інших є похідними від "стиль в культурі". Отже стиль в культурі не означає лише архітектурну споруду чи твір мистецтва. Як зазначає С. Шлемкевич він є продовженням світобачення індивідів, їх відношення до життя, рівня матеріального освоєння світу.

147

Увага) Як приклад, розглянемо зміну стилів з періоду занепаду античної культури. Насамперед, Середні віки. Термін "Середні віки" виникає у Європі у XVcr. у працях Італійських дослідників-гума-ністів і охоплює період від античності до Нового часу. Протягом п'яти століть з часу його виникнення він стає синонімом відсталості, догматизму, некультурності, перерви у поступальному розвитку європейської спільноти. Такими оцінками його спочатку наділила молода буржуазія, що прийшла на зміну середньовічній епосі, а пізніше - соціалісти, які заперечували релігійні засади культури. З точки зору культурології (сутністних засад явища) під середньовічною культурою розуміють культуру епохи зародження та розвитку феодалізму в Європі. її умовно поділяють на три періоди. Раннє середньовіччя (IV-Vlllcr), класичне середньовіччя (ІХ-ХІІст.), пізнє середньовіччя (XIII-XVct). Однак, з середини ХХст. термін "Середні віки" став охоплювати культуру як Західні Європи так і багатьох інших країн світу. В той же час феодальні відносини в багатьох народів сформувалися не в період І V-XVct. (яку Західній Європі). Таку Китаї, Індії-І-Хст, на Близькому Сході -VH-XVIIIct., у слов'ян-VI-XIIct. Якими були передумови формування стилю середньовічної культури, що її об'єднувало з культурою античності? У JVct. могутня Римська імперія розпадається на Західну і Східну. В її східній частині виникає Візантійська держава. Імператор Константин-І у 324-330 роках засновує нову столицю Константинополь (на високих пагорбах Європейського узбережжя Босфору, на місці старовинної Мегарської колонії під назвою Візантій). У своєму розвитку Візантія проходить етапи розпаду рабовласництва і формування феодальних відносин, децентралізації державного життя, посилення відносин з Київською Руссю, феодальної роздробленості та занепаду. В історії культурного розвитку Візантії ми спостерігаємо відмирання старої античності й становлення нової середньвічної культури на засадах християнського віровчення (ОV-VIIct.), культурний спад викликаний аграризаціею міст (кінець VII-поч. ІХ ст.), піднесення культурного життя у візантійських містах у ІХ-Х ст., втрата політичного лідерства в XII-ХIVст. Щоб зрозуміти стиль цього періоду слід зазначити що Візантія стала містком між античністю та західноєвропейським середньовіччям (зберегла назву, титул імператора, ідею світової монархії освітні традиції, правове громадянське суспільство).

148

На залишках могутньої Римської імперії, в її східній частині утворилася держава, що успадкувала попередні традиції, продовжила розвиток культури на засадах іншого суспільно-політичного ладу. В нових умовах антична традиція пов'язана з неоплатонізмом (сполучення вчення стоїків, епікурійців із філософією Платона), тісно переплітається із християнством, яке дає прості і зрозумілі відповіді на усі випадки життя. Вчення Платона доповнюється поняттям про Логос. Божественне, природне і людське стають зрозумілими в поєднанні: Бог - Отець, Бог - Син, Бог щ Дух Святий.

З певним наближенням можна сказати, що з розпадом Римської імперії виникає два світи: світ Візантійської цивілізації та світ Західноєвропейського середньовіччя. Коли в 476 році Західна Римська імперія розпадається, розпочинається процес створення на її території (з германських племен: франки, вестготи, остготи, лангобарди, англосакси) самостійних, недовговічних держав. їх населення змішується із корінним, започатковується процес формування нової культурної аури цього регіону.

Церква цього періоду відкидає світські знання. Вважає їх корисними постільки, поскільки вони допомагають засвоєнню Біблії. Античні автори тлумачаться з позицій теології, з їх вчень вилучається усе, що притирічить релігійному розумінню світу. Зокрема, один із церковних письменників Тертуліан заявляв, що видумані людиною мистецтва с породженням диявола, що істинний християнин повинен ненавидіти філософію як безумство цього світу. Цю думку поділяли і такі відомі автори як Августин Блаженний (354-430), Боецій (480-524), Фома Аквінський (1225-1274). Єпископ Августин був першим, хто спробував розгорнути християнську теологічну систему на основі містичного неоплатонізму, подаючи платонівські ідеї як думки Творця перед творінням.

В процесі подальшого розвитку як Візантії так і Середньовічної Європи християнство стає визначальним системоутворюючим елементом їх культури. Ієрархічна структура розуміння людиною буття найбільш адекватно відповідала ієрархічній структурі самого феодального суспільства. Індивід цього періоду обмежував себе у часі і просторі місцем свого проживання, що в свою чергу і породило культурний стиль цього періоду, який сучасна наука називає романським. Масивні кам'яні споруди з товстими стінами, малими отворами для бійниць, розташовані на скелях, здавалися неприступними. Вони захищали середньовічну

149

спільноту. Найбільш повно це виражено в архітектурних соборах Франції, Італії. Середньовічний лицар теж нагадував замок: шолом з маленькими отворами для очей, облаштунки, вага яких становила більше третини ваги воїна. Все це захищало індивіда як суб'єкта соціальної спільноти, що залишилася в замку. Первинним тут був не замок, а світобачення, в якому світ уявлявся як сукупність першоелементів, як подібність малого великому. Культура романського стилю — це аграрна культура феодальної середньовічної епохи, для якої перехід від політеїстичної системи вірувань до монотеїзму виявився продуктивним у всіх сферах буття.

З ХІІст. у розвитку середньовічного суспільства відбуваються суттєві соціальні зміни. Зміцнюються міста. Вони набувають ознак культурно-політичних центрів. З'являються нові форми адміністративно-господарської діяльності (братства, цехи, общини), органи самоврядування (магістрати). Відбувається перерозподіл багатства. Тепер воно зосереджене у містах, які стають малозалежними від традиційної феодальної системи розподілу матеріальних благ. Зміцнення королівської впади, поступове відокремлення світської держави від церкви формують нову систему цінностей. Виникають приватні нецерковні школи, на основі яких пізніше утворюються університети.

У свідомості середньовічної людини виникає потреба об'єднати, в зрозумілу для себе систему, нові явища і процеси учасником яких вона є сама. Так починає складатися новий стиль середньовічної Європи який отримав назву готичного ("готський"-варварський). Середньовічне суспільство стає більш відкритим. Ізольованість романської споруди змінюється вписаністю готичного храму у навколишнє середовище. Готичний собор ніби виростає із оточуючого середовища. Підтвердження цьому - Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі), Амєнський, Кельнський, Міланський, Реймський, Страсбурзький, Шартрський собори тощо. Особливості світосприйняття і світобачення пізньосередньовічної епохи безпосереднім чином позначилися і на мистецтві цього періоду. Рицарський епос, роман, рицарська поезія, поезія французьких трубадурів і трауверів, лірика німецьких міннезінгерів свідчили про становлення особливого стилю світської культури. Поеми "Пісня про Роланда" (Франція, ХІ-ХІІст.), "Пісня про Нібелунгів" (Німеччина, кінець XII-початок ХІІст.) ввійшли в культурну спадщину світової літератури. В XII-XIIIст. Найбільшого розвитку досягає

150

лицарська лірична поезія. її основною темою є кохання в специфічній лицарській "куртуазній" формі. Вона зорієнтована не на досягнення мети, а на переживання, яке приносить найвищу радість закоханому. В цей період складається міське мистецтво, яке за своєю формою і змістом носить народний характер. Багатоголоса музика, міська драма, реалістична віршована новела на народній мові сприяли формуванню міського населення як особливого соціального прошарку.

Особливості розвитку середньовічної культури у ХІІ-ХІПет. свідчать про великі зміни у світосприйнятті тогочасної спільноти. Тому не можна погодитись із думкою ряду науковців, що готичний стиль відображав лише ідею недосяжної висоти католицької церкви. Адже з розвитком міст готичний стиль стає масовим в світській житловій архітектурі.

З кінця XIII - до початку XVIIct. в Західній Європі сформувався новий культурний стиль—стиль епохи "Відродження". В розкритті його сутністних причин переважає два підходи: культурно-історичний та соціально-економічний. "Епоха Відродження тому так названа, що в особах своїх творців самоусвідомлювала себе періодом певного повернення до первісних джерел духовної культури: звернення не тільки до античної культурної спадщини, але культурної спадщини взагалі, в пошуках подальшого формування нового світогляду, в якому моральна порядність і художня вишуканість поєднувалися б з оптимістичним світобаченням та індивідуальним підходом до кожної людини, утвердженням принципів реалізму, раціоналістичного бачення природи, формування нової системи цінностей" (див. В.А.Греченко, І.В.Чорний, В.А.Кушнерук, В.А.Режко. Історія світової та української культури. -К.: Літера ЛТД 2005.).

Інші дослідники вважають, що "Нова епоха усвідомлювала себе як відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси бере початок і власне назва "Ренесанс", або "Відродження". Але далі автори (див. Лекції з історії світової та вітчизняної культури за ред. Яртися A.B., Шендрика С.М.. Черепанової С.О.) зазначають, що "соціальною базою Відродження було піднесення італійських вільних міст-комун, які завдяки розвою ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включилися у торгівлю між Європою і Сходом.

Увага! Матеріал для поглибленого вивчення Термін "Відродження" (фр. ренесанс) вперше вживаний для розмежування культури середніх

151

віків від культури Нового часу італійським біографом Джорджио Вазарі. Вчені вважають, що епоха Відродження була епохою поширення ідей гуманізму. Гуманний - людяний (в розумінні ХХст.). Саме поняття "гуманізм" з'явилося лише у ХІХст. і стосувалося не природничого напрямку в освіті, пізніше - погляду на Ісуса Христа. З точки зору розуміння терміну "гуманізм" у XX ст. можна погодитись з думкою науковців, що в епоху Відродження відбувалося повернення до гуманності античної Європи. Насамперед, нові суспільно-економічні відносини, що зародилися в італійських містах не могли існувати на підневільній рабський праці. Вільнонаймана робоча сила вимагала до себе гуманного ставлення. В ряді наукових досліджень терміном гуманний об'єднують лише діячів цієї епохи (вчені, політики, художники тощо). Однак, далеко не всі вони були гуманістами. З точки зору культурології, як філософської науки, сутністні причини явища криються у протиріччях, що виникли в період зростання ролі міст, розширення ремесла, потреб у новій робочій силі, уже відносно освіченій і навіть вільній, і системою феодальних відносин. Італійські міста першими започаткували нові відносини як в сфері тогочасного виробництва, так і в сфері відносин між індивідами. В античній культурі були практично усі елементи необхідні новим відносинам. Тому їх відродження було об'єктивною потребою розвитку тогочасного суспільства. Стиль епохи Відродження, що остаточно склався в другій половині XVI ст., пройшов етапи Протовідроджєння (XIII-ХІVст.), раннього Відродження (орієнтовно XVст.), високого (зрілого) Відродження (орієнтовно перша половина XVІст.), пізнього Відродження (друга половина XVI — перша третина XIIст.). Визначальною особливістю всього періоду нової культури була потреба у новій людині. Ще в період протовідроджєння в "Божественній комедії" Дайте Аліг'єрі (1265-1321), показуючи вади земного життя, доводить, що людина може пізнати свої гріхи з тим, щоб їх викорінити. Франческо Петрарка (13 04-1374), аналізуючи рукописи античних авторів (Римська імперія) задається питанням: "Хто ми?". Нові тенденції наступаючої епохи відображені і в творчості Джованні Боккаччо (1313-1375). Найбільш неподнозначним в оцінках виявився його твір "Декамерон", в якому розкривається аморальність та лицемірство авіньйонського папського двору В період раннього Відродження наявний відхід і відмова від середньовічної традиції в мистецтві. Воно набуває рис реалістичної

152

піднесеності, єдності людини і природи. Італійські художник Мазаччо (1401-1428), скульптор Донателло (1386-1466), архітектор Філіппо Брунеллескі (1377-1446) заклали основи стилю Відродження, які в обгрунтованому вигляді були викладені в теоретичних трактатахЛеона-Баттіста Альберті (1404-1472рр.) - вченого, музиканта, архітектора. Його праці ("10-книг про будівництво", "Про статую", "Про живопис") стали хрестоматійними, слугували підручниками в університетах Європи.

Аналізуючи культурний стиль епохи Відродження, сучасні дослідники мало уваги звертають на розвиток науки цього періоду. Однак саме в епоху Відродження були створені передумови до першої наукової революції ХVIIст. Винайдення друкарського станка Йоганом Гутенбергом (1399-1468) сприяло поширенню книгодрукування в багатьох європейських країнах. Друкована книга набуває відносної масовості, а її тираж в кінці XVст. перевищує уже 35 тисяч екземплярів. В цей період розпочинається вивчення таких наук як фізика, механіка, астрономія тощо. Тільки через п'ять століть сучасна наука стверджує, що у багатьох ідеях тогочасних дослідників було раціональне зерно. Зокрема кардинал Микола Кузанський (1401-1462) - математик, астроном, філософ, теолог стверджував, що Бог розчинений у своєму творінні. В термінах ХХІ ст. це звучить, що Творець проявляється у своєму творінні. Цю тезу сьогодні підтримують багато відомих Нобелівських лауреатів в галузі природничих наук. Захоплення магією, алхімією в XV ст. сприяло відкриттю нових матеріалів дослідним шляхом. Зокрема, секрет китайського фарфору відкрили німецькі алхіміки в 1710 році, шукаючи золото.

З певним наближенням можна стверджувати, що досягнення в галузях науки сприяли формуванню високого Відродження, адже в суспільному житті (економіка, політика) спостерігається різкий спад. Епоха і її культурний стиль добігають до свого фінішу, хоч на буденному рівні він ще не усвідомлюється.

Високе Відродження проявляється у великих геогафічних відкриттях (Христофор Колумб, Васко да Гама, Фернан Магеллан), досягненнях медицини (Парацельс, Сервет, Гарвей: інтегративне бачення медичних наук, нові лікарські препарати), в розвитку металургії і гірничо-видобувної справи. Найбільш неоднозначною постаттю цього періоду був Мітель

153

Нострадаліус(1503-1566). Лікар, астролог, француз за походженням, він у 1555р. видав "Центурій" (1200 чотиривіршів розбитих на 12 груп). З точки зору сучасної науки, окремі люди володіють здатністю передбачати майбутнє. Вони його бачать, як правило, в певних образах і видіннях» тлумачення яких не завжди є однозначним. Такими є чотиривірші "Центурій", хоч окремі з них співпали з точністю до прізвищ історичних осіб. Кульмінацією наукових пошуків періоду високого Відродження стала діяльність Миколи Коперника (1473-1543). Його обгрунтування геліоцентричної будови світу сприяло формуванню нової наукової парадигми у XVII ст.

Як зазначено вище, стиль Відродження - це стиль бачення людини і соціуму в цілому. Саме в період високого Відродження формуються утопічні ідеї про справедливу державу. У праці "Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія" англійця Томаса Мора (1478-1535), бачиться суспільство повної рівності громадян, які зайняті освітою та своїм духовним розвитком.

Мистецтво високого Відродження - це мистецтво "Людини активної", "Людини - обов'язку". В співвідношенні аналіз-синтез переважає синтез, як керівництво до перетворення світу. Зокрема, на відміну від Томаса Мора Томмазо Кампанелла (1568-1639) в "Місті Сонця" та Френсіс Бекон (1561-1626) в "Новій Атлантиді" прагнуть швидких реформувань суспільних відносин. На цих засадах творять Леонардо да Вінчі (1452-1519, вважається засновником мистецтва високого Відродження), Рафаель Санті^? (1483—1520), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564).

МАДОННА ЛІТА

ДЖОКОНДА

154

Занепад стилю Відродження і більш як двохсотлітньої його епохи відбувається в період пізнього Відродження. Культурологія цікавиться причинами таких процесів, тим як в межах старого світобачення з'являється нове, а разом із тим формується новий культурний стиль. Занепад вільних міст-комун, загострення соціальних проблем, суттєво звузили соціальну базу стилю Відродження. У художньому житті тогочасної Європи з'являються такі напрямки як маньєризм, пантеїзм, макіавеллізм. Якщо меньєризм вперше ставить питання співвідношення ідеї і матерії, то пантеїзм Джордано Бруно збігається з думкам Миколи Кубанського про "збіг протилежностей". Пікколо Макіавеллі(1469-1527) найближче підійшов до розуміння сутністних причин формування нових суспільних поглядів, вбачаючи в них політичні та соціальні чинники. В усіх трьох течіях як безпосередньо, так і опосередковано, задається питання про причини змін у тогочасних суспільствах, про причини занепаду золотого століття Відродження.

Як зазначалось вище, кінець XVІ-поч.сХVIIсст. започаткував заміну ремесла мануфактурою, а разом із тим заміну всієї системи суспільних відносин на нову, засновану на вільно найманій людській праці. Це був період історичного межового переходу до ідеалів опробуваних епохою Відродження, яка виконала свою історично-культурницьку роль. її підсумок яскраво відобразив іспанський письменник Мігель де Сервантес (1547-1616) у романі "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський". Лицарство ренесансного Дон Кіхота виявилось соціально малозначимим і неможливим у житті. Ці ж мотиви притаманні і творчості Уїльяма Шекспіра (1564-1616). Його твори "Коріолан", "Юлій Цезар", "Гамлет" також пронизані кризою ренесансних ідеалів.

Занепад Відродження став початком нової епохи - епохи Реформації, а отже і нового культурного стилю. Реформація зачепила усі сторони буття тогочасного суспільства. Зміна суспільних відносин - це зміна їх ідейних засад. На початку реформація виникає як суспільно-політичний рух за кардинальну церковну реформу. Нагадаємо, що інквізиція, яка виступала від імені церкви, суттєво гальмувала наукову думку, в якій кровно була зацікавлена новонароджувана буржуазія. Тому формування таких соціально значимих реформаційних течій як лютеранство і кальвінізм (стали основою третього напрямку в християнстві» протестантизм), відбулося досить швидко. Реформація ідейних засад

155

сприяла реформуванню суспільних відносин, які набули форм революції та громадянської війни. Нові суспільні відносини різко стимулюють наукові дослідження, вимагають нових відкриттів у природничих науках, нових механізмів у виробництві. У ХVIIст. створюються офіційні наукові товариства. Зокрема, Лондонське королівське наукове товариство» Паризька природничо-наукова Академія тощо. Світоглядна революція ХVII ст. остаточно руйнує геоцентричну модель Всесвіту. Вчені отримують нові інструменти: зорова труба, мікроскоп, різні механічні пристрої. В цей період творять такі відомі вчені як Ісаак Ньютон (1643-1727), Хрістіан Гюгенс (1629-1695), Йоганн Кеплер (1571-1630), Уїльям Гарвей (1578-1657), Рене Декарт (1596-1650), Роберт Бойль (1627-3691), Блез Паскаль (1623-1662).

Поглиблене розуміння законів природи і місця людини у суспільному бутті суттєвим чином вплинули на розвиток художньої культури Західної Європи. Розвивається література, драматургія (Жан Батіст Поклен, Жан Расін, Пер Кориель), образотворче мистецтво та архітектура (Караваджо, Рубенс, Веласкес, Рембрандт, Рібера, Пуссен, Берніні, Борроміяі), музика (Бах, Гендель).

В усіх художніх напрямках цієї епохи наявний бунтівний дух, об'єктивність у відображенні дійсності і її проблем. Змінюється бачення світу, на зміну стилю ренесансу приходять стилі бароко і класицизм. До сьогодні культурологи не мають єдиної думки щодо сутністних засад цього стилю. Термін "бароко" (від італ. barocco - дивний, вибагливий, химерний) вперше зустрічається в працях швейцарського історика та філософа Буркхардта наприкінці XIX ст. Дослідження першої половини ХХст. виявили цілу низку спільних рис практично у всіх видах мистецтва і буття більшості народів Європи, що дозволило стверджувати про цілісну стильову культурну форму Західноєвропейської соціальної спільноти. Стиль бароко є особливим ще і тому, що він, як вважає багато вчених, став останнім стилем, що інтегрував у собі культурні досягнення попередніх епох. Мотивується це тим, що полівимірний розвиток культури привів до появи у ХХст. низки часто діаметрально протилежних взаємозаперчливих культурних напрямків. Цікаво, що з європейського бароко проросло своєрідне українське бароко, яке в культурній архітектурній спадщині зустрічається на лівобережній і правобережній Україні. Для бароко, як і для тогочасного суспільного життя, притаманні

156

внутрішня суперечливість, наївна простота і складність, пишність, багатство і строгість.

В більшості наукових праць поява класизму датується XVIIст., однак як художньо естетичний напрямок він почав складатися в період пізнього середньовіччя в Італії. В силу особливостей соціально-культурного розвитку Італії він втрачає соціальний фунт і, як цілісна художня система, формується у Франції (XVIIст.) на фундаменті тогочасного французького абсолютизму. Для останнього внутрішній світ людини має бути підпорядкований державним засадам, що повністю відповідало королівській системі влади у Франції. Термін "класицизм" від латинського "сІаБзісиБ" — зразковий. За зразок слугує античне мистецтво. Цікаво, що як мистецький напрям він був теоретично обгрунтований ще в третій чверті XVIIст. Н.Буало в науковому трактаті "Поетичне мистецтво". ХVIIIст. -століття просвітництва. Воно започатковує нові напрямки як рококо, просвітницький реалізм, сентименталізм. Усі вони суттєво корелюють із особливостями суспільно-політичного розвитку народів Європейського континенту і адекватно відображають його проблеми.

Резюме

Жодна теоретична концепція не може охопити всієї сукупності національно-культурних явищ світової спільноти та сутності відносин, які існували в минулому і притаманні сьогоденню. Життя сотень давніх народів, які в первісному суспільстві перебували у формі родових і племінних спільнот, в умовах античності і середньовіччя у формі народностей (різного рівня згуртованості та інтеграції), містить надзвичайно широкий спектр відмінностей, що не завжди дозволяють згрупувати їх навколо якоїсь однієї визначальної ознаки. Тому закономірною є палітра наукових досліджень, шкіл, що по різному описують і визначають основні вектори історичної, регіональної та стильової типології культури. Однак, при всій розбіжності поглядів, що існували І існують з цієї проблеми, з 80~хроків минулого століття, поступово почав складатися усталений, науково обгрунтований погляд на систему підходів до класифікації типології культури.

157

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Опишіть основні теоретичні підходи в поділі культури на різні типи.

2. В чому полягає практична значимість досліджень в галузі типології культури?

3. Чому до сьогодні не існує єдиного погляду на проблему регіональної типологізації культури?

4. Подайте струюуру регіональної типологізації культури.

5. Чому дослдіження регіональної типології культури сталр особливо актуальним в другій половині XX - початку XXI ст.?

6. Які історичні передумови становлення романського та готичного стилів в культурі?

7. Розкрийте особливості світського мистецтва середньовічної Західної Європи.

8. Розкрийте сутністні звязки між стилем в мистецтві і світобаченням індивідів.

9. Чому на зміну середньовічній культурі приходить культура епохи відродження?

10. Стилі бароко і класицизм: їх особливості.

158