3.4. Витоки української культури. Проблеми культурної ідентичності

У попередньому параграфі українська культурологічна думка розглядалася як de-fakto, поза змістом світобачення. Однак, виникає закономірне питання: чому різні народи бачать себе у світі і ведуть себе по різному, чому їх культури часто різняться діаметрально, чому норми співжиття є такими не схожими по суті? Корені цього явища криються в праісторії соціальних спільнот. Щоб зрозуміти це звернемось до універсального алгоритму: знання минулого — це ключ до розуміння теперішнього і передбачення майбутнього.

Праісторію України варто розглянути з періоду появи Homo-sapiens на її теперішніх теренах. Це пов'язано з тим, що сприятливі кліматичні умови тут сформувалися набагато раніше ніж в північних регіонах європейського континенту. Археологічні розкопки показують, що первісна

106

людина була розселена по всій території нинішньої України з часу старокам'яної доби (палеоліту). В часи пізнього палеоліту людина творила (Мезинська стоянка, виявлена в XIX ст.): знайдені штучно виготовлені кам'яні і костяні предмети (голки з вушками, прикраси). На костяних виробах нанесений орнамент. Таким орнаментом були прикрашені статуетки, фігури, браслети. Тип орнаменту — зигзаг. У ХХст. такий орнамент був виявлений на палеолітичних стоянках у Південній і Середній Європі, районах Уралу. З цього приводу є дві точки зору. За однією — схожість орнаменту пов'язана з прирдніми зигзагами на зрізах бивнів мамонтів. За іншою — має місце єдиний історичний тип першолюдини, яка з'явилася в районі Уральського хребта.

Людина раннього палеоліту була дикою, але вже користувалася примітивними знаряддями для добування їжі. Це був етап переходу від "людини-вмілої" до "людини-розумної", який стався на межі новокам'яної доби. Знаряддя праці цього періоду свідчать про вищий рівень мислення і його кореляцію із оточуючим середовищем. Цьому періоду притаманні великі родини, похоронні ритуали, спонтанні елементи вірувань.

Новокам'яна доба (мезоліт) змінила соціальну структуру первісних людей. Замість великих родин розвивається матріархат, перебування якого зафіксоване практично на усій території України.

Палеоліт і мезоліт — це дві різні епохи: дольодовикова (150-100 тис. років до межі 20-17 тис. Років до Р. Х.) і післяльодовикова (з 10 тис. років до Р. Х.). Територія України в її теперішніх межах була заселена мисливцями дольодовикової Європи, що полювали на мамонтів, степовими мисливцями на бізонів, мисливцями прильодовикових гір, мисливцями на оленів. В добу мезоліту розвивається збиральництво і рибальство, культура зберігання продуктів, консервації та приготування їжі.

Якщо поява "Homo-sapiens" припадає на період 200-150 тис. років до Р. Х. , то формування суспільства "Homo-sapiens" припадає на період 40 тис. р. до Р. Х. Як вважають вчені, причиною формування прадавнього суспільства, розвитку первісного колективного господарства стало створення екзогамних (зовнішньо-шлюбних) общин.

Зародження землеробської культури на території нинішньої України пов'язане з добою неоліту (V—III тис. До Р. Х.). Неоліт прийнято ідентифікувати з появою керамічного посуду. Відтворюючий тип землеробської культури зародився орієнтовно 10 тис. років до Р. Х. на

107

Трипільська культура V-IVmuc, до Р.Х

1 -глиняна статуетка жінки. 2-

зображення бика та жінки. 3-крем'яний

наконечник стріли. 4-глинянамодель

житла. 5-мотика з рогу оленя. 6-16-

глиняний посуд.

Східному Середземномор'ї і поступово проник на територію нинішньої України. Однак остаточна аграризація правобережжя України пов'язана з трипільською культурою.

В кінці XIX ст. в районі села Трипілля археологом В.Хвойкою (1850-1914рр.) була відкрита високорозвинута культура племен, що займали значну територію. Трипільці зводили прямокутні, глинобитні житла, які розташовувались по колу, і були прототипами міської забудови. В них проживало від трьох до десяти тисяч мешканців. Трипільці вели натуральний обмін з такими регіонами як Трансільванія. Балкани, Кавказ. Вони використовували мідь, з неї виготовляли знаряддя праці і прикраси Трипільці знали веретено і верстат, пряли і ткали, вміли обробляти шкіру. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо та садово-городні культури. Особливістю трипільської культури стала її кераміка із складною системою орнаментів, що вкривала жовту поверхню посуду В контексті змісту культурного світобачення слов'янських народів (пояснення світу) трипільська культура займає особливе значення. Вона є межовою між культурою збирання і полювання (мисливським неолітом) і енеолітом (мідно-кам'яний вік, тривав 1.5 тис. років до початку III тисячоліття до Р.Х.) та культурою землеробства, скотарства і ремесла. Трипільська культура стала межовою і в плані переходу до міської системи життя. Ряд авторів називають поселення трипільців протомістами. Однак за рівнем свого розвитку трипільське суспільство було первісним. Воно не може претендувати на прадержавність чи працивілізацію.

108

Увага! Абзац для роздумів. Як в публіцистичній, так і науковій літературі кінця XX - початку XI ст. з'явилися публікації про те що Україна як держава, вперше постала в ранньотрипільській культурі а українська державність нараховує понад сім тисяч років Зверніть увагу на загальноприйняті, науково обгрунтовані три універсальні ознаки першодержавності: наявність міст, писемність, гончарний круг. Археологічні дослідження трипільської культури означених вище складових першодержавності не виявили. Увага! Матеріал ДМПВ. Примітивні засоби виробництва, екстенсивне землеробство привели до занепаду трипільської культури, яка розпадається на п'ять окремих культурних напрямків. Останні не залишили після себе чітких культурних ліній розвитку. Однак, дискусії щодо трипільських коренів у слов'янській культурі продовжуються. Зокрема В.Хвойка ототожнював слов'ян Київської Русі з носіями трипільської культури. З деякими зауваженнями його підтримували такі відомі дослідники української праісторії, як; Щербаківський В., Брайчевський М., Петров В , Пастернак Я. Михайло Грушевський вважав, що трипільська культура вписується в добу індоєвропейської мовної спільноти Однак він прямо не ототожнював трипільців з індоєропейцями Після занепаду трипільської культури на нинішніх теренах України з'являються нові поселенці. Вони вміли обробляти мідь, виплавляли бронзу (бронзовий вік на Україні: 2800-2000рр. До Р.Х.). Археологічні розкопки свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва (діадеми, стилізовані фігурки звірів, тощо). Особливою ознакою культури цього періоду стає заміна шнурового орнаменту на геометрично-фігурний (трикутники, кола, зигзаги).

Новий етап в культурному розвитку народів, шо заселяли територію нинішньої України пов'язаний із залізним віком. Тут переплітаються напрямки двох різних культур: Степового простору та Егейського (перш за все еллінського) напрямку. Першими (описаними в історичних джерелах) племенами, що з'явилися на українських теренах, були кімерійці (1500-700 р. до Р.Х.). Вони виплавляли залізо, володіли мистецтвом виготовлення предметів із кераміки. Жваво вели торгівлю Багато науковців вважають, що їх культура була продовженням Трипільської культури.

В VII ст. до Р.Х. кімерійці витісняються іраномовними племенами скіфів. Останні мали чітко окреслену соціальну структуру: царські скіфи, кочівники, орачі та землероби. Вони володіли мистецтвом торгівлі,' мали

109

Антропоморфні статуї кімерійців

власну міфологію, вірили в потойбічне життя і мали складні поховальні обряди. Дослідження скіфських курганів у Запоріжській та Дніпропетровській областях, особливо Товстої Могили, засвідчили високий рівень культурної о освоєння світу.

Фрагмент зобриження скіфа на Золотій пекторалі з кургану Товста Могила

Зображення скіфів на срібному кубку

Спорідненими та мовою та особливостями освоєння навколишнього світу до скіфів були сармати (савромати), які вели кочовий спосіб життя.

В соціальному плані, це швидше була спілка племен, що не мала міцної централізаваної влади. В силу багатьох історичних обставин сармати перебували на Україні в межах І Vct. до Р.Х. та II ст. після Р.Х.ст. Початок христянської ери (1 ст.) співпав в зміцненням сарматського племені аланів, яке пізніше розбили гуни. Впродовж перших двох століть християнської віри через територію України проходили десятки різних кочових племен.

Пізніше (III-VII ст.) на нинішній території України виникають і зникають доволі великі державні утворення (готи, гуни, авари, хозари, тощо).

Як зазначалось вище, на формування української культури великий вплив справило еллінське начало. На початку першого тисячоліття

110

Р.Х. Греція починає освоювати північне Причорномор'я, закладає постійні колонії (VII-IVct. до Р.Х.). Міста Тіра, Ольвія, Херсонес, Теодозія, Пантікапея, Фанагорія, Танаїс стали окремими культурно-політичними одиницями. З одного боку вони зберігали зв'язок з грецьким світом, а з іншого - поширювали свою культуру на великих територіях лівобережної України. Ці міста відвідують визначні історики того часу і описують племена, що населяли Україну. Багато вчених вважають, що грецьке начало позначилось на ментальності української нації. Формування таких складових ментальності, як: свобода, демократія, індивідуалізм, особиста культура, швидше всього, відбувалося під впливом грецької культури.

Золота чаша з Крижовліна.

(Одеська обл., контакти з Мікенською Грецією)

В колективнй монографії "Етнічна історія давньої України" підготовленою вченими Інституту археології НАН України наголошується, що "Результатом проживання на одній території, часом через смужного, різних за походженням та історичною долею племен стали складні етногенетичні процеси, які призвели, в кінцевому результаті до витворення нових етнокультурних груп. Однією з найчисельніших серед них була слов'янська". Історики античності вперше подають слов'ян під назвою венедів (І ст. нової ери). Як зазначає доктор історичних наук Д.Н.Козак "Назва "венеди" збереглася за слов'янами і у III—IV ст." (Поділ венедів на слов'ян, антів та венедів зазаначає Страбон відбувся у VI ст.). Венедський період в історї давніх слов'ян Д.Н.Козак повязує із зубрицькою, пізньозарубинецькою та черняхівською культурами. Однак, проблема походження слов'ян не розв'язана до сьогодні. Київський літописець Нестор виводив їх з Подунав'я. За висновками Л.Нідерле, ядром праслов'янських територій була Волинь. В дослідженнях А.Л.Шахматова слов'яни прийшли із Прибалтики.

На сьогодні існує декілька концепцій (автохтонна, міграційна, тощо) та дисциплінарних підходів (археологічний, лінгвістичний, тощо)

111

походження слов'ян. В цитованій вище монографії зазначено, що "формування слов'янського етносу мало поетапний характер і відбуваюся протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етнокультурними групами: балтами на півночі, іраномовними племенами на півдні, германцями на заході, франкійцями на південному заході".

Зрозуміло, що багатополярною є думка науковців щодо етногенезу українців, адже останні як слов'яни з'явилися не раніше появи слов'ян взагалі. Найбільш обгрунтованими є чотири концепції походження українців, а саме: пізньосередньовічна, киеворуська, ранньослов'янська трипільсько-арійська. Якщо праслов'яни вийшли на соціальну арену в першому столітті нашого часу, а слов'яни як організована особлива соціальнаспільнота в п'ятому столітті, то українці з'явилися на історичній арені не раніше середини першого тисячоліття. Як справедливо зазначає Л.Л.Залізняк, ми "маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку", і далі продовжує: "Ранньослов'янська концепція походження українців найбільш переконлива. Головним аргументом на її користь є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини першого тисячоліття до нашого часу".

Головним завданням культурології як науки є не стільки відповісти на питання, що було, скільки на питання чому саме так було? Чому індивіди і цілі народи ідентифікують себе по різному і по різному ведуть себе в доленосні періоди людської історії? Визначивши якими є засади української культури - європейські, євроазійські чи азійськи, - можна окреслити найбільш безболісний шлях у майбутнє як українського народу, так і всіх інших народів світу. В світлі сучасних досліджень як гуманітарних, так і природничих наук, все більш стає зрозумілим, що витоки цього складного явища криються як у сучасній історії, так і праісторії. Як зазначас професор С.Павлюк, "концепція етногенези за своею теоретичною специфікою мала б відповісти на багато невивчених питань буття давніх людських спільнот, а особливо про народи сучасні зокрема про їх тяглість життєдіяльності, якомога точніше відтворити стали прикмети їх виділення і поміж інших спільнот - культурою мовою етнічною психологією тощо". Культурологія як філософська наука в стані відповісти на питання, що "субстантивація в етногенезі поняття "буття"

112

мае своєю метою осмислення засад єдності, цілісності та органічності етнонаціональних спільнот на основі розмаїття форм їх існування" (Степико М. Буття нації: витоки, сучасність, перспективи. - К.,1998)

Особливості індивідуального і колективного самоусвідомлення українського народу можна прослідкувати з часів трипільського періоду (на рівні матеріальної культури), а гносеологічні корені цього складного явища можна спробувати виділити з періоду писемної історії українців. Однак і тут не все гаразд. Писемні джерела - це перш за все суб'єктивний погляд на події, часто політично заангажований.

Пам'ятки культури слов'янської доби, що збереглися до наших днів є малочисельними, а в ряді випадків і спірними. Це насамперед: пісні, міфи, легенди тощо. Найбільш ймовірано, що значна частина пам'яток давнього періоду загинула після хрещення Київської Русі. Крім відомих історичних джерел ("Повість временнихліт", "Слово о полку Ігоревім", "Густинський літопис") українські вчені активно посилаються (з початку ХХІст.) на Велесову книгу.

Увага! ДМПВ. Велесова книга присвяченеа богу багатства і мудрості давніх слов'ян і могла бути написана Новгородським літописцем не пізніше ІХст. (частина науковців вважає її підробкою). Історія книги є не менш таємничою і загадковою ніж її зміст. Під час громадянської війни (1919р.) її знайшов Ф.А.Ізенбек (офіцер білої армії) біля Харкова в маєтку князів Куракіних (станція Великий Бурлук). Пізніше Велесова книга опинилася в Брюселі і в 1924 році з нею випадково ознайомився письменник Ю.П Миролюбов, який протягом 15 років розшифровував давні записи (було опрацьовано 75 відсотків тексту). Однак, в 1943 році після смерті Ф.Ізенбека (помер в окупованому німцями Брюселі) його архів з оргіналом Велесової книги загадково зник. На сьогодні збереглися лише нотатки Ю.Миролюбова і фотографія однієї дощечки Велесова книга описує праісторію слов'ян, міграцію індоєвропейських племен із семиріччя (сім річок, що впадають в озеро Балхаш). Якщо факти і подіїї викладені у Велесовій книзі достовірні, то у давніх слов'ян існувала трійця Сварог- Перун -Велес, на ній була побудована тогочасна космогонічна міфологія про походження богів (теогонія) та людей (антропогонія) Вепесова книга написана азбукою, в основі якої був грецький алфавіт, тому закономірним може бути припущення, що Кирило (приблизно 827-869р.ж.) і Мефодій (приблизно 815-885р.ж) не творили з нуля, а реформували уже існуючу азбуку. Зміст Велесової книги

113

підтверджує думку вчених про те, що давні слов'яни мали свою вузликову систему письма (знаки не записуються, а зав'язуються у вузлики і намотуються, книга -клубок).

Зрозуміло, що особливості поведінки, ставлення до сусідів, світобачення праукраїнців можна простежити за писемними джерелами інших народів. Однак, в них також багато протиріч. Так в "Стратегіконі" (візантійський твір) скачано, що склавенти і анти звикли до свободи, не дають себе підкорити. Приймаючи послів аварського хана, вождь антів сказав, що ми звикли до того, щоб володіти над землею інших, записав письменник Менандер. Цьому заперечують візантійськи письменники зазначаючи, що анти не люблять чинити зла.

В сучасній культурології найбільш спірним і складним залишається питання виділення системи певних ознак, що характеризують ту чи іншу культуру, рівень її самостійності і самобутності, право на самозбереження. Така система ознак дозволяє порівняти різні культури, іншими словами, провести їх ідентифкацію. Ідентифікація є визначальним поняттям теоретичного аналізу культурної ідентичності. Слід зазначити, що дослідження культурної ідентичності українськими вченими розпочалося в кінці XX- початку ХХІст. Опубліковані наукові праці швидше носять політично-прикладний характер. В них зафіксовані лише концептуальні засади досліджень. Генеза і діалектика явища розкриті недостатньо.

Історія питання сягає попереднього століття, коли типологізуючи людські потреби, американський філософ Еріх Фромм (праця "Мати чи бути") виділяє серед багатьох потреб потребу усвідомлення себе елементом людського роду (останній, як відомо, виникає ще в праісторії людського суспільства). Таке самоусвідомлення відбувається в певному культурному полі, яке дає йому можливість ототожнити себе з певним культурним зразком.

Отже, правомірно виділяти індивідуальну та спільнотну форми ідентичності. Відомо, що людські спільноти пройшли такі етапи, як: рід, племя, народність, нація. Якщо рід - це безпосередні зв'язки індивідів об'єднаних по материнській чи батьківській лініях (едногамні, кровноспоріднені зв'язки), то плем'я будується на територіально-екзогамній основі. На етапі народності родові зв'язки повністю занепадають і їх місце займають економічні, політичні та культурні відносини. Вінцем цього процесу стає поява націй, для яких, на ранній стадії, виступає

114

територіально-мовна та економічна єдність, а пізніше-стійка національна самосвідомість (менталітет, система цінностей тощо). "Національна ідентичність повсюди править за опору невпинного руху...", зазначає англійський соціолог Ентоні Д.Сміт. Історичні форми індивідуальної ідентичності є малодослідженими і політично заанґажованими. Індивідуальна самоідентифікація не є стабільною в часі і просторі, сприймається в залежності від особливостей розвитку людських спільнот. Такі її форми як патріот, патріот-космополіт, космополіт, націоналіст, інтернаціоналіст тощо, - не відображають всю повноту явища і вимагають наукових досліджень з врахуванням сучасних світових процесів. Увага! Матеріал Д.М.П.В. Щодо форм індивідуальної та спільнотної ідентичності, то на сьогодні сфорувалося дві теоретичні моделі їх вивчення: природнича і гуманітарна. Вони по різному дають означення основної ланки процесу - етносу. За природничою концепцією етнос - категорія природи, а не соціально-економічного розвитку. Це колектив людей, що виникає природним чином, в основі якого лежить оригінальний стереотип поведінки Це сукупність індивідів, що існує як певна енергетична система. Остання протиставляє себе усім іншим колективам на основі відчуття компліментарності. У джерел цього напрямку був Л.Гумільов. Його ідеї сьогодні корелюють із духовно-енергетичним підходом до визначення культури. За його переконанням поведінка індивідів продиктована просторово-часовими особливостями географічної зони, в яку потрапили соціальні спільноти. В таких зонах виникає ефект пасіонарного вибуху, енергію якого отримують люди, що різко підвищує їх фізичну і духовну активність. В гуманітарній концепції етнос визначається як стійка група індивідів, що історично склалася і має ряд відмінних від інших групових ознак.

Процес культурної ідентифікації індивідами свого буття с багаторівневим. Кожний із індивідів, ідентифікуючи себе в полівимірному полі культури, свідомо чи підсвідомо синтезує усі складові цього поля, переходить від етапу співставлення себе із іншими людьми до співставлення з соціальними утвореннями. Зрозуміло, що така багатовекторність проблеми сприяла появі цілої низки визначень поняття ідентифікації. Найбільш вживаними на сьогодні є трактування означеного поняття як механізму міжособистнісного сприймання, як спосіб розуміння іншої людини шляхом уподібнення її собі. В бгатьох наукових публікаціях

115

ідентифікація подається як визначальна складова самосвідомості, що дає відповідь кожному "Хто Він". Значний внесок у розвиток цього поняття робила соціологія. Особливо плідним виявився погляд на поняття ідентифікації як форму стосунків, що виникає в спільній діяльності (A.B.Петровський).

Викладені вище теоретичні міркування, покладені на соціально-політичну та економічну метрику сучасного українського суспільства, не дають однозначної відповіді для формування прогностичних програм розвитку. Не випадково, в лекції "Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала", Ліна Костенко зазначає, що "Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства.....якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер. що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям".

Проблема культурної самоідентифікації українського суспільства сьогодні є більш гострою, ніж в будь-які періоди визвольних змагань.

Сучасна епоха- епоха формування інформаційного суспільства з явними тенденціями глобалізації та космополітизації, теоріями "Модерної нації", "Етнічної нації"", "Політичної нації" тощо. Українська культура мала сили, щоб зберегтися в системі "Єдиний радянський народ", бо цьому був супротив внутрішніх самоідентифікаційних чинників. Наскільки міцною є поверхня шару самоідентифікації перед такими звабливими поняттями, як: "Єдина об'єднана Європа", "Примат світових цінностей над національними" тощо, покаже час. Як зазначає проф. С. Павлюк "Індеферентна до національних інтересів позиція владних чинників держави спровокувала негативні тенденції, які стали особливо прикметними у сфері національної самоідентифікації, як основи впевненості чи невпевненості у суспільному розвиток.

Негативні процеси, що нівелюють підвалини самоідентифікації багатьох європейських націй, викликані формуванням інформаційного суспільства відзначають вчені багатьох розвинутих країн світу. Цікавою з цього приводу є робота С.Хантінгтона "Зіткнення иівілізацій".

Систематизуючи конлікти, вчений вказує на те, що спочатку це були конфлікти між правителями. Після Французької революції - конфлікти між націями. Революwsя в Російській імперії (1917р.) поклала початок

116

конфлікту ідеологій. Кінець ХХст. започаткував жорстку взаємодію між цінностями Заходу та іншими цивілізаціями.

Якщо врахувати, що багато вчених вважають ХХІ ст. - століттям заміни національної ідентичності на культурну, то новий вік може стати віком конфлікту цивілізацій. Сьогодні важко однозначно ідентифікувати конфлікт між Сполученими Штатами Америки і Іраком, назріваючий конфлікт між Заходом і Іраном тощо.

Конфлікт між цивілізаціями с найскладнішим і непередбачуваним. Він, як правило, зачіпає самоідентифікацію певного народу, спрямований в кінцевому рахунку на силове (не обов'язково військове) нав'язування своїх цінностей без реального бажання народів жити за цими цінностями. Автор вважає, що такий конфлікт вперше був започаткований введенням радянських військ в Афганістан. Це була спроба військовим шляхом нав'язати цінності радянського способу життя народу, який віками жив за своїми законами.

Резюме

Формування української культурологічної думки відбувалося в складних соціально-економічних і політичних умовах. Гноблений український соціум не міг відкрито поставити таке соціальне замовлення і одного боку, а з іншого - культура поневолювачів в особі своїх дослідників боялася вільнодумства української інтелігенції. Однак, в кінці XIX - на початку XX cm кількість українських наукових досліджень ч проблем культури та їх наукова новизна досягни європейського рівня, що дас право твердити про формування української культурологічної думки. Остання, враховуючи досягнення європейських вчених XVIII - XIX ст., розширила межі наукових уявлень про

117

культурний розвиток народів світу, суттєво доповнила його слов'янським елементом. Українська наука поступово стає суб'єктом світової науки з цього складного питання.