6.2.4.Образотворче мистецтво та архітектура

В образотворчому мистецтві 20-х рр. пожвавився новаторський пошук. Поштовх надала Українська Академія Мистецтв (1917). Першим ректором Академії був видатний художник-графік Г. Нарбут (1886-1920). Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Він створив 15 своєрідних композицій до «Української абетки» (1917), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків УНР, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерна витончена техніка, бездоганний художній смак.

Г. Нарбут.

Аркуш «Б» з альбому «Українська абетка». 1917

Біля витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880-1930), О. Екстер (1882-1949), В. Єрмілов (1894-1967) та інші.

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869-1941). Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898).

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об’єднання Сучасних митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895-1964). Працював у галузі театральної декорації. Створив 150 портретів українських діячів культури (Семенка, Усенка, Остапа Вишні та ін.).

В ідомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Монастирський, О. Сорохтей).

М. Самокиш. В’їзд б. Хмельницького до Києва

В образотворчому мистецтві плідно працювали представники традиційного напряму: майстер батального жанру М. Самокиш («В’їзд Б. Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким»), М. Бурачек («Дніпро і кручі»), Г. Світлицький («Місячна ніч»).

Представниками нового мистецького напряму – кубофутуризму – були О.  Богомазов, К. Малевич, О. Екстер, А. Петрицький. Художник О. Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення – вже у 1913-1914 рр. створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких можна помітити подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»). Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості: кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де збереглася близькість до таємничих стихій життя. Тут не було прямих стилізацій, проте була ясна, ритмічна мова кольорів, які звучали дзвінко, локально, були наділені силою.

Яскравою художньою особистістю був К. Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, на його переконання, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах К. Малевича зникло уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» - всі напрямки були рівноправними, як у Всесвіті, де не було земного тяжіння.

К . Малевич.

«Лісоруб»

Багато хто з цих художників у 20-х роках також плідно працював у театрально-декораційному живописі (сценографії). Їм подобалося відтворювати атмосферу певної історичної епохи. Вони то писали сцени життя як театралізованої вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панувала не повсякденність, а реальність вищого ґатунку. Блискуче виявив себе у сценографії талант сподвижниці О. Богомазова – О. Екстер. Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких показала протистояння трагічних нерозв’язаних суперечностей, античне відчуття неможливості упорядкування світу, трепет перед нескінченним хаосом пристрастей і ворогуючих сил.

Театральні декорації, 1930 рік

Протистояння у її картинах підкреслено кольором: горизонтальна система - червона, вертикальні арки – чорні, із золотим контуром. Ніяких відтінків, переходів, жодна з тем не була другорядною. Великої емоційної сили її творам надає часте поєднання чорного і червоного – традиційне для української кольорової гами, яке, за В. Кандинським, означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.

Мав пряме відношення до сценографії і художник А. Петрицький. Він виконав вражаючі за образністю і безпомилковим відчуттям епохи театральні декорації для курбасівського «Молодого театру», для Музичної драми. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився А. Петрицький і картинами, а головне – портретами діячів української культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, політичних діячів. Ця портретна галерея української інтелігенції позначена артистизмом, динамічною напруженістю героїв, гострою забарвленістю образу. У всіх портретах – обов’язковий метафорично-асоціативний ключ до образу.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882-1937), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (іконописних) і світових традицій малярства (розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру у Харкові (1933-1935). У цих розписах багато плакатності, помітні сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу.

До наших часів залишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, Гвоздик, Іванова, Мизін, Павленко, Седляр). Б ув звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей. Репресований у 1937 році і розстріляний. Більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшло поняття «Школа Бойчука», «бойчукізм».

М. Бойчук. Урожай. 1910-i р.

Школа монументального українського мистецтва М. Бойчука надихалася формами візантійських ікон, релігійного ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих епох. В основі естетики тогочасного монументального живопису була вимога уникнення зайвих деталей, випадкових, нехарактерних ракурсів; схематизація, простота, сила і велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом.

Український живописний авангард, як кожний великий стиль, мав наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство, як схожість у фарбах, у формах з елементами середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також з колоритом київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що переривалися темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту хати-мазанки) вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.

У 30-ті роки в українське образотворче мистецтво прийшли молоді митці, випускники Академії мистецтв та художніх інститутів, особливо популярною була тематична картина. Її героями були сучасники художників.

Н айпомітнішими стали полотна «Переможці Врангеля» Ф. Кричевського, «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка, «Будівництво домни № 3» О. Шовкуненка, «Дорога в колгосп» М. Бурачека та ін. Багато зробили художники України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це графічні твори В. Касіяна («Шевченко на Україні», «Шевченко серед селян»), М. Дерегуса («Катерина» і серія «Дорогами України»). Цикл ілюстрацій до ювілейного видання «Кобзаря» створив І. Їжакевич.

Н а українській скульптурі негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда» спрямована на увічнення образів вождів революції. Наприклад у Всесоюзному конкурсі на пам’ятник Т. Г. Шевченку у Києві 1926 року були відхилені всі 26 проектів українських скульпторів. А пам’ятники Шевченкові у Харкові (1935), Києві та Канові (1939) створив «російський» скульптор М. Манізер (1891-1966).

Памятник Т. Г. Шевченку. Скульптор М.Манизер, Архитектор Е. Левинсон. 1939 г. м. Київ

У галузі архітектури йде пошук втраченого національного стилю творчо переосмислюються традиції народної дерев’яної архітектури і «козацького баро ко». Архітектор Д. Дяченко (1887-1942) – один із засновників українського архітектурного стилю.

Спорудив земську лікарню у м. Лубнах (1914-1915) – теперішня школа-комплекс Української сільськогосподарської Академії (1925-1927). Був незаконно репресований.

А рхітектор Д. Дяченко

факультетів землеробства і механізації, , «професорського корпусу» Української сільськогосподарської Академії м. Лубни

Принцип народної архітектури використовував у своїй творчості В.Троценко (1888-1978) – автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930), Червонозаводського театру у Харкові (1931-1938).