Козацтво як явище історії та культури
Історія українського козацтва є однією із найяскравіших та героїчних сторінок минулого нашого прадавнього народу. Саме українське козацтво стало ініціатором і рушійною силою національно-визвольних змагань за відновлення державності в Україні. Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 рр.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу.
Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України. Козацька культура — унікальне і неповторне явище.
В ійськова рада на Січі.
Діорама в Музеї історії запорозького козачества, остров
Хортиця
Її феномен має барокове забарвлення. «Химерний» стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища, своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. У химерній бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря.
4.2.1. Культура козацької доби (1648-1781рр.)
Культура козацької держави була багатогранною і самобутньою, і увійшла як складова частика в духовне життя сучасної української нації.
Запорізьке козацтво, очолюване П. Сагайдачним, у 1620 р. вступило до Київського братства та протистояло колоніальній політиці Польщі. Воно сприяло висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення для відновлення авторитету української православної церкви. Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства,була тісно пов’язана з життям та діяльністю заснованої при ньому школи. Гетьман П. Сагайдачний став опікуном школи, допомагав їй матеріально.
Запорожці й навалі постійно опікувались з діяльністю Київської братської школи. На початку 30-х років XVII ст., коли склалася несприятлива ситуація, що загрожувала існуванню школи, отаман Війська Запорізького Іван Петражицький звернувся з листом до Київського митрополита Петра Могили, який заснував школу в Києво-Печерській лаврі на противагу братській, з проханням об’єднати ці дві школи, щоб не вносити розкол в український національно-релігійний рух.
Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно проявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. У ХУІІІ ст. тут функціонували церковнопарафіяльна спеціальна школа співу і три виші школи, де викладали вихованці Києво-Могилянської академії.
У 1724 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 13 років готувала писарів військових канцелярій для всієї України. У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу. Вона знаходилась спочатку в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орілі), а в 1770 р. була перенесена на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для православних церков України.
Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл — важливий етап в історії освіти на Україні. Знаменним було те, що навчання в усіх школах велося українською мовою.
Порівняно високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. тут діяло 566 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступного. Це було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України даного історичного періоду.
У багатогранному та змістовному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу і танцям.
Високого рівня досягла військова музика, в якім особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом а ударними інструментами використовували як сигнали у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів, гостей.
Загони запорізьких козаків, що «рушали у похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів. У духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи — героїчну, драматизовано і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активно дійового характеру завдяки кобзарям, які часто були не лише виконавцями, але й творцями. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини і літописцями.
П
опулярністю
в козацькому середовищі користувалися
танці. Найбільш улюбленим з них був
гопак. Його виконували тільки чоловіки.
(Свідчення зв’язку танцю Гопак із бойовими мистецтвами є доведена схожість великої кількості його елементів із бойовими рухами. Так, візантійський історик IX ст. Лев Діакон у «Хроніках», описуючи походи князя Святослава, називав волхвів дітьми сатани, котрі навчалися мистецтва воювати за допомогою танців. Згодом мандрівника із Франції, що випадково потрапив у Запорізьку Січ, здивував такий факт: козаки весь день тренувалися під власний спів, при цьому їхні рухи були дуже схожі на танцювальні.
У Музеї історичних коштовностей України зберігаються відлиті із золота фігурки танцюючих чоловіків: вузькі чоботи, широкі шаровари, вишиванки, довгі вуса. Усі вони дуже нагадують козаків. Дана скульптурна група датується VI століттям).
У січовій музичній школі,були створені спеціальні групи виконавців – лицедіїв, які ставили народні лялькові видовища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль відводилась козаку-запорожцю.
У духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотримувались християнської православної віри. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій Раді за участю всіх запорожців. Від релігійних громад також обирали і священиків. Кіш вимагав від священиків виголошувати проповіді українською мовою, богослужіння у церквах велось щоденно.
Активний розвиток церков у Запорізькій Січі пов’язаний з останньою, так званою Новою Січчю (1734— 1775 рр.). Наприкінці існування Запорізької Січі в межах «Волостей Війська Запорізького» у 33 поселеннях та урочищах налічувалось 44 церкві і 13 каплиць. Про шанобливе ставлення запорожців до православної віри свідчить внутрішнє оздоблення храмів. В усій Російській імперії на той час не було багатшого храму, ніж остання січова церква. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони, написані кращими візантійськими та українськими художникам, горіли золотом. Своєю розкішшю вражали й інші церковні атрибути: великі срібні напрестольні свічники, срібні позолочені хрести з різьбою, срібні лампади, 50 срібних позолочених корон, вироби з бурштину, старовинні рукописні книги.