6.2.2. Розвиток літературного процесу

Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки і альманахи «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.

Н овій українській поезії були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В.Чумака («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Е. Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

На творчості українських літераторів 1917-1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Тяжіли до нього поет, театрознавець, перекладач (1871-1940). Творчість Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він один з перших започаткував в українській ліриці тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії; в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність. Вороний був одним з засновників Національного зразкового театру (1917), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919). Цей видатний діяч української культури був двічі репресований, у 1934 та 1938 рр.

Тенденції європейського модернізму (символізм та футуризм) помітні також у творчості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Терещенка, В. Кобилянського та ін., які групувалися навколо видавництва «Молода муза» у Львові (1906-1909).

П родовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий необароковий стиль у формі символізму. На відміну від російського, український символізм попри програмований песимізм і містику виявляє «поетичний єретизм», переборюючі відчуття безнадії та відчаю (творчість Д. Загула, М. Бажана).

Найвидатніша постать тогочасної Української поезії П. Тичина (1891-1967) під тиском політичної диктатури зайняв примиренську позицію і був канонізований як оспівувач соціалістичних перетворень.

О собливе місце належить неформальній літературній київській групі «неокласиків» (прагнення до строгої форми, гармонійна завершеність вірша, наслідування класичних зразків). Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткультури», проти профанації літератури, проти заперечення класичної культурної спадщини.

І дейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров (1890-1937) – видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Володів п’ятнадцятьма мовами, блискучий перекладач, знав досконало культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики.

Найвидатнішою постаттю в групі неокласиків був М.Рильський (1895-1964): збірка «Під осінніми зорями» (1918), «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» (20-ті роки).

Поезія М. Рильського на відміну від П.Тичини побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й перекладами з західноєвропейської літератури.

У 1932 році після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» Рильський змушений був «перебудуватися», і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна».

До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хмара (1899-1939), П. Филипович (1912-1937), О. Бургард (псевдонім Юрій Клеін, 1891-1947). Доля їх склалася трагічно. Хист кожного так і не розкрився до кінця.

У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об’єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс», куди входили талановиті літератори В.Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Е. Плужник, Д. Фальківський.

Микола Хвильовий

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий (1893-1933). Він поділяв принцип «неокласиків». Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». Хвильовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Наголошував на тому, що тільки професіоналізмом можна піднести культуру, літературу на європейський та світовий рівень. Ідеї Хвильового (романтизм національного відродження) поділяло чимало діячів культури України – В. Елан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко (частково).

Офіційна критика оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де він чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження.

Неприховані політичні акценти містить роман Хвильового «Вальдшнепи», а твори «Санітарна зона», «Фрагменти», «Редактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.