О. О. Потебня

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не «застигає» як готовий результат).

О. О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Ємський указ про заборону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував «інтелігентних» представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби «залучає» перші до культури та цивілізації. Потебня відстоює «право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток».

У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М. Ф. Сумцов, П. П. Чубинський, М. П. Драгоманов та ін.

Розвиток юридичних наук в Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М. Ф. Владимирський-Вуданов (історія російського, українського, литовського і польського права), О. Ф. Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В. А. Незабитковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х рр. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула назву «філософії серця», її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону». Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича та інших, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.

Розвиток науки був викликаний розвитком капіталізму. Науковими центрами стали університети й наукові товариства Харкова, Києва, Одеси та інших міст, що проводили дослідження й видавали праці з різних галузей науки. Найбільш відомими вченими були: М. Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії. І. Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом М. Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. О. Ляпунов — професор Харківського університету. Працював у галузі механіки, математичного аналізу, теорії диференціальних рівнянь, теорії ймовірності і т. п. О. Єфименко — історик, етнограф, перша жінка — доктор історичних наук, автор праць «Історія українського народу», «Нариси історії Правобережної України» та ін.