2. Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури вивела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних прагнень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і складним, суперечливим був розвиток науки в Україні, що починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо негативно відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих здобутків.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 1870—90-х рр.: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

З начне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформений період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а також впливом ідей західноєвропейських шкіл.

Драгоманов Михайло Петрович

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М. П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю «без землі». Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, «а й відібрала ту, яка у них була».

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже стала на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє розвиткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з’являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов’язував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості революційних виступів, повстань, «без яких інколи не можна обійтись», про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки «Громада».

Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Маркса й Енгельса, був противником марксистської теорії класової боротьби, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їх основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв’язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотомного «Архива Юго-Западной России» — капітального зібрання історичних документів і літературних пам’яток Правобережної і Західної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863—1892 рр. 15-томні «Акты Южной и Западной Руси». Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал «Киевская старина», заснований 1882 р. у Києві. Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями.

Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки.

Микола Костомаров

Своєю плідною діяльністю виділявся М. І. Костомаров. З-під його пера з’являються все нові й нові праці — «Богдан Хмельницький», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Руїна», «Мазепа», «Павло Полуботок» та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О. М. Лазаревського (1834—1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях «Малороссийские посполитые крестьяне» (1648—1783), «Описание старой Малороссии», «Люди старой Малороссии» та ін. Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав В. С. Іконников (1841—-1923), автор фундаментального «Опыта русской историографии». Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В. Б. Антонович (1834—-1908). Серед них — «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1500—1798», «Дослідження про козацтво за актами 1500—1648», «Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії».

З 80-х рр. дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрямку О. Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці «История украинского народа», «Конные суды в Левобережной Украине», «Турбаевская катастрофа», «Дворянское землевладение в Южной Руси», «Очерки истории Правобережной Украины» та ін.

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І. Я. Франко, С. Л. Подолинський, П. А. Грабовський та ін. Їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

П олітика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Ємський акт 1876 р., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький (1837—1911) — «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін.