1.9. Вища освіта в Україні у хх ст.

Один із найскладніших періодів в історії української освіти (1917–1920) увібрав у себе стільки подій і явищ, що їх вистачило б на кілька епох: зміни державних організацій (УНР, Українська держава (Гетьманат), Директорія); зміни в організації народного шкільництва і загальноосвітніх установ; воєнні події та неодноразова окупація ворожими військами української території і столиці – Києва; паралельне існування кількох урядів тощо.

Події 1917 р. змінили не тільки соціальну будову, й і поставили на порядок денний завдання створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Програмним документом стала декларація генерального секретаріату від 26 червня 1917 р., в якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної школи і підготовку для неї кадрів. До осені 1917 р. було відкрито 53 українські гімназії, наприкінці 1918 – 828; 5 жовтня – Київський народний університет; у 1918 р. – Науково-педагогічну академію. За видання підручників взялося «Товариство шкільної освіти».

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського запроваджується централізація освітньої справи (замість широкого самоврядування). Поновлюються шкільні округи, скасовуються відділи освіти національних меншин та ради освіти, заохочуються приватні навчальні заклади. Початкова ланка – україномовна.

Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 р. університет Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами України. У цьому самому році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет в Катеринославі ( нині Дніпропетровськ). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Таврійській філії Київського університету, а через півроку за повної підтримки і допомоги Київського університету урочисто відкривається Таврійський університет. Поновлення діяльності Київського, Харківського, Новоросійського університетів, відкриття нових університетів у Катеринославі і Сімферополі мали величезне значення для розвитку суспільства, культури, освіти.

В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота з відкриття й інших університетів у Полтаві, Чернігові та Ніжині. Почали діяти Київський український народний університет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам’янці-Подільському. У середині 1918 р. починається інтенсивна діяльність з будівництва системи вищої педагогічної освіти.

Для ширшого залучення трудящих країни до вищої освіти в 1919 р. зокрема у Києві, Харкові, Катеринославі, було відкрито підготовчі курси, у 1921 р. – створено робітничі факультети.

Отже, у 1917–1920 рр. було розроблено головні принципи єдиної національно-демократичної школи: вільна, єдина, безкоштовна, обов’язкова, світська, трудова, сумісна, автономна, національна, заснована на засадах українознавства.

У 20-ті – на початку 30-х років в Україні, з одного боку, відбувався процес інтенсивної реорганізації Київського, Харківського й Одеського університетів, відчував на собі величезний вплив з боку українських університетів Сімферопольський університет, а з іншого боку, через важке економічне становище було скасовано низку вищих навчальних закладів.

У 1919 р. було введено «Тимчасове положення … про керування вищими навчальними закладами», відповідно до якого всі ВНЗ мали звести роботу до трьох напрямів: наукового, науково-навчального і просвітницького. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складаються з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувались, а їхні функції виконували комісари вузів, призначені Наркомпросом, які мали надзвичайні повноваження. Загальнодержавні питання передавалися на обговорення й ухвалення рішення Наркомпросу. Таким чином, «Тимчасове положення …» було основним документом, що започаткував централізовану систему управління вищою школою, зокрема університетською освітою.

Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя і давали своїм вихованцям обґрунтовані теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками. На думку керівників просвітництва, університети практично не готували фахівців визначеного профілю. Винятком були студенти медичного і юридичного факультетів. Особливої критики зазнавала система підготовки фахівців на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, які закінчували саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.

Нова концепція практицизму і професіоналізму була відображена у рішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920), що передбачала створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. Це положення поширювалося і на університети: замість філологічного і природничого факультетів потрібно було створити педагогічний з різноманітними спеціалізаціями. Це було відтворенням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, яке пов’язане з появою на початку ХХ ст. педагогічних факультетів у деяких американських університетах. Необхідність створення педагогічних факультетів в університетах диктувалася потребами народної освіти, підвищення якості підготовки вчителів. Передбачалося, що в процесі реорганізації університетів буде визначено профіль випускників, розроблено нові навчальні плани і програми, введено суспільні дисципліни, підготовлено нові професорсько-педагогічні кадри.

Проте реформа в українських університетах пішла по іншому шляху. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат просвітництва став на позиції ліквідації самих університетів. У 1920 р. в Україні було ліквідовано університети в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та Сімферополі. Почався етап утвердження військово-комуністичного стилю керування вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні та юридичні інститути й тимчасові вищі педагогічні курси, створені на основі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти фізико-математичних факультетів, які проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріального-технічних інститутів.

У 1921 р. в УРСР на основі старих університетів було створено інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський. У 1930 р. на основі відповідних факультетів інститутів народної освіти створено інститути фахової освіти, що випускали викладачів для технікумів та шкіл ФЗ, на основі факультетів соціального виховання – інститути соціального виховання, що готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, позашкільних робітників та ін. Невдовзі інститути соціального виховання було перетворено на педагогічні інститути.

Великою подією в розвитку системи вищої освіти стало відновлення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. За короткий термін університети стали науковими і освітніми центрами України. До функціонуючих факультетів добавлялися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що стало позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Отже, тільки до початку 1939 р. склалася визначена вітчизняна система університетської педагогічної освіти. Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи увійшли Львівський і Чернівецький університети.

До початку 1938/1939 навчального року в УСРС нараховувалося 129 вищих навчальних закладів.

У 1938 р. було затверджено однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх полягала в тому, що вони відтворювали ознаки університетської освіти, що спирається на широку науково-теоретичну базу. Остаточно було визначено структуру навчального плану: загальнотеоретичну підготовку, загальну спеціальну підготовку і на останніх курсах – підготовку за конкретних фахом. У планах передбачалися курси на вибір. Розвитку наукових досліджень сприяло введення нової системи вчених ступенів і звань та порядку присудження їх.

Слід зазначити, що інститути народної освіти почали розвиватись як українські вищі навчальні заклади, що готували педагогічні кадри для органів освіти України.

Напередодні Великої Вітчизняної війни склалася університетська система в Україні, що охоплювала шість класичних університетів – Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

У роки Великої Вітчизняної війни у зв’язку з окупацією України державні вищі навчальні заклади були евакуйовані в східні райони СРСР. Тільки наприкінці 1943 р. евакуйовані українські університети й інститути почали повертатись у рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України на ній діяло 154 вищих навчальних заклади.

У повоєнний період в університетах виникла суттєва потреба в укрупненні фахів, розширенні профілів спеціалістів. Було переглянуто навчальні плани і програми вищих навчальних закладів. Відбулось укрупнення низки вищих навчальних закладів. У великих вузах якість підготовки спеціалістів була кращою, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, раціональне використання матеріально-технічної бази вузів, професорських кадрів. У результаті укрупнення вузів з 1950 по 1960 рр. кількість їх в Україні скоротилася з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис. осіб. Здійснювалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалась їх структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів. Було організовано нові навчальні заклади на периферії.

У 1955–1957 рр. нові заочні та вечірні відділення і факультети організовано при 26 вищих навчальних закладах.

Зміни в географічному розташуванні ВНЗ сприяли більш повному охопленню вищою освітою мешканців усіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх спеціалістів. Проте головними вузівськими центрами в Україні все ж залишилися Харків, Київ, Одеса і Львів.

Народному господарству країни постійно були потрібні спеціалісти нових профілів. Щоб задовольнити ці потреби, при інститутах відкриваються нові відділення, факультети, кафедри. Особлива увага приділялася підготовці інженерів таких фахів, як приладобудування, електромашинобудування, автоматика і телемеханіка, діелектрика і напівпровідники, промислова електроніка, конструювання і виробництво радіоапаратури, автоматизація промислових процесів, виробництво збірних залізобетонних виробів і конструкцій для будівництва, проектування телевізійної апаратури, технологія виробництва штучного волокна, хутра і шкіри та ін.

У другій половині 50-х років ХХ ст. відбуваються певні зміни в університетській освіті. Переглядаються навчальні плани і програми для студентів педагогічних фахів університетів у бік збільшення кількості годин на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Відновлення університетської педагогічної освіти значною мірою торкнулося практичної підготовки студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш ніж утричі.

На початку 60-х років ХХ ст. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення на університети педагогічних інститутів: Донецький, Сімферопольський. Головними завданнями вищих навчальних закладів цього періоду є підготовка висококваліфікованих спеціалістів, які мають глибокі теоретичні знання і практичні навички. Вища школа постійно вдосконалює якість підготовки спеціалістів з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їхнього розвитку.

У 1960–1970 рр. основна увага при плануванні підготовки кадрів приділялася тим напрямам вищої освіти, що забезпечували науково-технічний прогрес в усіх галузях народного господарства, подальше зростання культури і добробуту суспільства. Почали готувати кадри з багатьох нових спеціальностей, зокрема з обчислювальних робіт, обслуговування приладів точної механіки, електроакустики і звукової техніки, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, теплофізики, кібернетики, технології полімерних матеріалів.

З метою фахової адаптації випускників з 1962 р. було введено річне стажування молодих спеціалістів на підприємствах народного господарства. Всебічне зміцнення зв’язків вузів з виробництвом в усіх напрямах (виробнича практика і стажування, організація філій профілюючих кафедр на виробництві, лабораторій, навчально-науково-виробничих об’єднань та ін.) і на цій основі поліпшення фахової підготовки спеціалістів було основним завданням вищої школи. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не лише збільшенням обсягу і розширенням тематики науково-дослідної роботи, а й зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.

За час з 1960 по 1980 рр. було реорганізовано багато вузів, відкрито нові. У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі університетів – 9, технічних вузів – 50, сільськогосподарських вузів – 17, вузів з економіки і права – 10, педінститутів – 30, вузів з охорони здоров’я – 15, з фізкультури та спорту – 3, культури і мистецтва – 12. До мережі вищих навчальних закладів входять також 25 філій вузів України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 спільних факультетів.

Після здобуття незалежності (1991) у суверенній Україні почала формуватися власна політика в галузі вищої освіти. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, корінне відновлення утримання, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни.