5.5. Підготовка до публічного виступу

Під час навчання студентам доводиться готуватися до публічних виступів на семінарських і практичних заняттях, доповідей на наукових конференціях та семінарах.

Як правило, доповіді та виступи оцінюються за такими основними критеріями:

актуальність змісту, глибина і повнота аналізу фактів, явищ, проблем, що належать до обговорюваних питань;

інформаційна насиченість, новизна, оригінальність викладення питань;

адресність, дохідливість виступу;

структурна організованість, логічність, граматична правильність і стилістична виразність мови;

переконливість аргументації, практична значущість і теоретичне обґрунтування пропозицій та висновків.

Бажано, щоб тема доповіді була актуальною й цікавила слухачів, а її дослідження містило власні спостереження студента.

Підготовка доповіді або виступу має охоплювати такі основні етапи:

пошук та опрацювання матеріалів. Необхідна література може бути рекомендована студенту викладачем, а також відібрана інформаційним пошуком за вибраною темою. Особливості проведення інформаційного пошуку та опрацювання літератури викладені вище;

визначення основної ідеї та мети виступу;

визначення структури і стилю виступу (що, в якій послідовності потрібно викладати, в який спосіб: інформативно, проблемно, критично тощо).

Структура доповіді може бути такою: оголошення теми (постановка питання); пояснення, обґрунтування актуальності вибраної проблеми і виклад основних положень та фактів; узагальнення, висновки, постановчі питання, пропозиції чи рекомендації.

Стиль викладу матеріалу багато в чому зумовлений темою і метою виступу. Виступи на семінарському чи практичному заняттях, конференції мають певні відмінності та особливості. Проте доповідач може визначити, яким буде його виступ: інформаційним, роз’яснювальним, науково аргументованим, критичним тощо;

оформлення матеріалу у вигляді розгорнутого тексту або тез (залежно від ступеня знання теми, володіння питанням, готовності полемізувати за ними).

Повний, детальний текст доповіді чи виступу пишуть, як правило, в особливо відповідальних випадках, готуючись до участі в дебатах принципового характеру, коли є потреба й необхідність дослівного оприлюднення тексту. Якщо ж такої потреби немає, готують розгорнуті тези викладу матеріалу, які містять основні думки, цифри, цитати.

Досвідчені доповідачі, які мають добру пам’ять і досконало володіють матеріалом, обмежуються простим планом виступу чи тезами. Проте варто завжди мати під рукою нотатки, які за потреби можна прочитати дослівно із посиланням на джерело.

5.6. Публічний виступ

Найважливіші чинники, що визначають успіх публічного виступу, такі: володіння матеріалом, володіння самим собою, володіння аудиторією, вміння говорити.

Володіння матеріалом означає глибоке осмислення доповідачем ідеї й усіх елементів структури доповіді (фактів, пояснень, обґрунтувань, зв’язків між окремими елементами, висновків). Головне, потрібно дотримуватися принципу «не говори того, чого не знаєш, і знай те, про що говориш».

Володіння самим собою передбачає:

1) спокійне, впевнене, ділове викладання матеріалів доповіді, демонстрування своїх знань. Практично кожна людина хвилюється перед виступом. Частина студентів відчуває деяку нерішучість і навіть певною мірою страх. У цьому разі слід свідомо налаштувати себе на виступ, зосередитися, повторюючи подумки: «Я спокійний, впевнений у собі, адже я добре знаю, про що говорити і як треба сказати, щоб мене зрозуміли і відповідно сприйняли». У кожного можуть бути власні слова для самонавіювання, певного заспокоєння. Безпосередньо перед виступом потрібно на дві – три хвилини розслабитися і лише тоді, коли вже майже треба починати виступ, слід внутрішньо підштовхнути себе, мобілізувати, дати самому собі подумки команду: «Вперед»;

2) стриманість, навіть деяку офіційність у поведінці;

3) раціональне використання жестів. Жестикуляція – засіб візуального підкріплення сказаного. Проте стереотипні жести небагато додають до сприйняття промови, так само, як і жести, що не відповідають меті, – вони не підсилюють, а навпаки, погіршують враження від сказаного. Жести мають доповнювати зміст виголошуваного тексту.

Володіння аудиторією зумовлює:

1) врахування рівня підготовленості слухачів, їх ставлення до обговорюваних питань;

2) налагодження контакту з аудиторією: доповідачеві спочатку потрібно вибрати очима два – три обличчя слухачів, які налаштувалися уважно його слухати; слід намагатися з перших слів виступу налагодити з ними потрібний контакт і підтримувати його якомога довше. Вираз обличчя студентів, їхня міміка є зворотним зв’язком, реакцією на слова доповідача, вони сигналізують про ступінь уваги;

3) викладення доповіді чи виступ у дискусії своїми словами. Це дає змогу краще підтримувати контакт з аудиторією, робити невеликі паузи.

Іноді, якщо потрібно дослівно відтворити певний текст або частину тексту, його зачитують з окремого аркуша, а за потреби називають джерело й автора. Логіка тут проста – друкованому джерелу інформації часто довіряють більше, ніж довільно висловленому слову. В такому випадку доповідач каже: «Цитуємо», а після закінчення дослівно наведеного тексту зазначає: «Кінець цитати»;

4) вміле використання особливостей власного голосу, його тембру, сили звуку, темпу мови. Не можна говорити монотонно, не виокремлюючи голосом основного. Темп мови залежить насамперед від складності інформації, що подається, і навіть від аудиторії. Якщо інформація складна, мало відома аудиторії чи зовсім нова, варто час від часу робити невеликі паузи, які дають змогу доповідачеві подумати про те, що треба сказати в наступний момент;

5) повага до слухачів. Слухачі легко уловлюють і відчувають нещирість, зверхність, позерство, театральну гру на публіку тощо. Однак не можна й надмірно догоджати аудиторії, самопринижуватися перед нею, безпричинно піддаватися її настроям, поведінці;

6) користуватися наочними засобами (плакати, таблиці, схеми, діаграми, діапозитиви тощо) для підсилення і доповнення того, про що мовиться, з метою кращого розуміння та засвоєння аудиторією сказаного.

Користуючись ілюстративним матеріалом, бажано не втрачати зорового, мовного та візуального контактів з аудиторією, тобто не повертатися до неї спиною, довго не коментувати окремі графіки, схеми тощо.

До наочних ілюстративних матеріалів належать і цифри, які набагато переконливіші, ніж, скажімо, слова «більше», «багато», «менше», «дуже мало» або «дуже багато». Користуватися цифрами треба також уміло. По-перше, надмірна кількість цифр швидко стомлює слухачів, знижує їх інтерес до обговорюваного питання та до доповідача. По-друге, не можна у виступі використовувати таблиці з цифрами, бо вони, як правило, сприймаються лише тоді, коли слухачі мають можливість тримати їх у руках. По-третє, слід користуватися цифрами абсолютними, округленими, а не дробовими. По-четверте, цифри найкраще сприймають у порівнянні, а не подані самі по собі;

7) правильне реагування на можливі репліки слухачів. Не завжди треба реагувати на репліки чи запитання відразу, а понад усе – демонструвати, що вас застали зненацька, що ви злякані.

На складні репліки і гострі питання треба відповідати ґрунтовно і спокійно після виступу, не вдаючись до занадто докладних тирад. Якщо ви не готові до відповіді на якесь запитання – зізнайтеся в цьому. Це викликає більшу повагу в слухачів, ніж невдалі, невмілі відповіді, а понад усе – нісенітниці.

Буває так, що репліка чи питання не стосуються безпосередньо теми або взагалі далекі від проблеми, що розглядається. У цьому разі на них можна зовсім не відповідати, зазначивши, що це предмет іншої розмови.

Вміння говорити, чітко, зрозуміло, дохідливо викладати думку тісно пов’язане з культурою мови та мовним етикетом.

Культура мови – це здатність і вміння використовувати оптимальні та ефективні для конкретної ситуації мовні засоби.

Найважливіша властивість усної мови – простий, доступний, чіткий виклад матеріалу, без надмірної дидактичності, натиску тощо. При цьому важливо стежити за правильністю мови, її відповідністю загальновизнаним мовним нормам. Слід дотримуватися мовних норм практики слововживання і вимови. Мова має бути чіткою, точною, виразною, а за потреби – емоційною.

Добре говорить той, хто чітко мислить і досконало володіє технікою мови. Техніка мови має такі основні складові: дихання, інтонація, дикція, правильна вимова.

Дихання. Існують різноманітні способи навчання правильному і корисному для здоров’я диханню, користуванню голосом, виробленню гарної дикції. За звичайних життєвих обставин фізіологічне дихання просте: вдих, видих, пауза. Для мовлення, особливо для монологу, такого дихання замало: тут потрібні більша кількість повітря, дихальний запас і різні проміжки між паузами. Зазвичай ми дихаємо носом, але під час говоріння такого дихання недостатньо, тим більше, що звуки утворюються саме тоді, коли людина видихає. Тому слід дихати ритмічно, глибоко й спокійно. Перед тим як сказати перше слово, треба кілька разів спокійно вдихнути. Доцільно будувати не досить довгі речення, щоб не виникала потреба робити вдих у середині речення і не губився зміст.

Інтонація. Відомо, що в українській мові є десять розділових знаків: крапка, крапка з комою, кома, двокрапка, дужки, знак запитання, знак оклику, тире, три крапки, лапки.

Крапка означає закінчення думки і закінчення речення. Інтонаційно на крапці голос сильно понижується.

Крапка з комою означає паузу поєднання, а тому інтонаційно голос на ній понижується лише частково, оскільки думка не завершена.

Двокрапка: голос на ній залишається практично на тій самій ноті, оскільки двокрапка означає єднальну логічну паузу.

Дужки: слова, взяті в дужки, вимовляють у дещо прискореному темпі, а відтак, і голос на цих словах понижують (те саме стосується лапок).

Знак запитання передають за допомогою підвищення голосу на ударному слові питального речення.

Знак оклику позначається сильним підвищенням голосу з різким його падінням.

Три крапки означають щось недомовлене, невисловлене, а тому голос на них не піднімається і не опускається, а ніби тане, зависає у повітрі.

Тире потребує певного підвищення голосу, оскільки цей знак ставлять з метою пояснити те, що стоїть перед ним.

Дикція. Мова має бути чіткою і виразною, а за потреби – емоційною. Якщо ви говорите мляво, байдуже, невиразно – вам мало хто вірить.

Правильна вимова. Система правил про єдину загальноприйняту літературну вимову вивчається у розділі науки про мову, під назвою «орфоепія» (гр. orthos – правильний і ероs – мовлення). Предметом вивчення орфоепії є звукові особливості мовлення, правильна вимова звуків мовлення, звукосполучень, окремих слів та їх форм.

Практичне значення орфоепії винятково важливе для студента, оскільки дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення. Вивчення правильної вимови спрямоване на подолання помилок, серед яких виділяються насамперед фонетичні та фонологічні.

Мовний етикет – це система ритуалів і відповідних словесних формул, які людина вживає з метою встановлення контакту з іншими людьми, підтримання приємної, доброзичливої атмосфери у спілкуванні.

Мовний етикет – це також правила звертання до людини, вітання, знайомства і прощання, вибачення, висловлювання вдячності, схвалення тощо.