6.2. Умови навчання, їх класифікація

Процес навчання не може здійснитися, якщо не створені умови, що забезпечують його ефективне здійснення. Умови навчання – сумарна характеристика фізичного і психологічного середовища, в якому відбувається навчальна діяльність. Серед умов навчання можна виокремити зовнішні та внутрішні.

Зовнішні умови навчання охоплюють різноманітні особливості середовища: матеріально-технічне забезпечення, соціальне оточення, вплив викладача та навчальної інформації, яку він пропонує, розмір стипендії чи плати за навчання, громадське навантаження та ін.

Внутрішні умови навчання передбачають природну схильність і потяги того, хто навчається, рівень розвитку його пізнавальних здібностей, а також усю сукупність психічних проявів людини, які виникають під впливом зовнішніх чинників.

Важливим завданням викладача є забезпечення взаємозв’язку зовнішніх і внутрішніх умов навчання. Зовнішні умови не повинні суперечити внутрішнім, вони мають будуватися з урахуванням потреб студентів. Водночас зовнішні умови мають сприяти утворенню необхідних внутрішніх умов навчання: формування готовності студентів до навчання, належного ставлення до нього і пізнавальних здібностей.

Умови навчання також поділяють на організаційні, матеріальні та психологічні.

Організаційні умови охоплюють часові межі та режим навчання, організаційну структуру навчального процесу, його просторову організацію (розташування учасників у просторі навчальної аудиторії тощо). Організаційні умови визначаються не лише вимогами самого процесу навчання (навчальний план, розклад), а й загальногігієнічними вимогами, фізіологічними особливостями і потребами тих, хто навчається (зміна різних видів діяльності, режим харчування, періоди найвищої працездатності, неприпустимість перевантаження студентів тощо).

Матеріальні умови полягають у забезпеченні навчального процесу засобами навчання: технічна забезпеченість, наявність наочних засобів, наочно-методичних матеріалів викладача, посібників і розробок для організації самостійної роботи студентів тощо.

Психологічні умови пов’язані з комунікативним забезпеченням навчального процесу і визначаються здатністю викладача управляти спілкуванням, а також організовувати комунікативну взаємодію і стосунки в групі, що забезпечують сприятливий психологічний клімат для навчання.

6.3. Самовиховання студентів у процесі навчання

Ефективна організація навчальної творчої діяльності студентів, особливо їх самостійної роботи, неможлива без самовиховання.

Самовиховання – це свідома планомірна, систематична діяльність людини, спрямована на вдосконалення самої себе, на вироблення у собі позитивних і подолання негативних якостей та звичок, удосконалення своїх моральних, естетичних і фізичних якостей, сильної волі та характеру.

До основних методів самовиховання належать: самопізнання, самовладання і самостимулювання.

Самопізнання. Самовиховання починається з самопізнання, тобто дослідження, пізнання, оцінювання самого себе з метою самовдосконалення.

Пізнання себе можна досягти за допомогою таких методів: словесного зворотного зв’язку; порівняння; самоспостереження та самотестування. Кожен з методів має свої переваги і недоліки. Тому для ефективного самопізнання бажано не віддавати перевагу жодному з них, а використовувати їх у комплексі.

При самооцінюванні студент ставить перед собою такі запитання: «Яких знань мені не вистачає для того, щоб успішно вчитися, бути більш ерудованим?», «Які риси характеру заважають мені вирішувати повсякденні завдання?», «Що передусім потрібно зробити (розвинути, змінити, закріпити), щоб моя поведінка сприяла успіхові частіше?» тощо.

Треба бути максимально об’єктивним, самокритичним, вимогливим не лише до інших, а й до самого себе. І насамперед йдеться про самооб’єктивність, оскільки нерідко студенти переоцінюють або недооцінюють свої якості, здібності та можливості.

Самокритичність, як правило, пов’язана із самооб’єктивністю; студент ніби вивіряє себе за іншими студентами, придивляється до їхніх кращих якостей.

Вимогливість має певні межі й не повинна доходити до аскетизму. Потрібно бути вимогливим у реальних межах, не завищуючи планку стосовно самого себе.

Самовладання охоплює самопереконання, самопримушування і самонавіювання.

Суть самопереконання полягає в тому, що студент сам із собою дискутує, висуває докази «за» і «проти», зіставляє їх, щоб знайти істину. Переконати себе – означає довести самому собі правильність здійсненого вчинку, своє ставлення до вчинку іншої людини чи зробити правильний вибір дій у навчальній та інших видах діяльності.

Самопереконання застосовують тоді, коли потрібно закріпити свої позиції, не втратити впевненість у собі.

Самопримушування можна розглядати як різновид самопереконання, коли особа змушує себе щось робити з огляду на негативні результати відсутності цих дій. Сила самопримушування полягає в її єдності з самопереконанням і самокритикою.

Метод самопримушування застосовують у процесі розвитку позитивних якостей і подолання негативних рис характеру. Студентам часто доводиться примушувати себе вчинити так, як потрібно, а не так, як хотілося б у цей момент. По суті, це ситуація внутрішньоособистого конфлікту, боротьби двох мотивів – «хочу» і «треба».

Самопримушування завжди пов’язане з вольовими зусиллями щодо подолання повсякденних труднощів, які неодмінно виникають під час навчання. Долаючи втому, всілякі зваби, а часом і лінощі, студент розвиває у собі витримку, врівноваженість, наполегливість у досягненні мети.

Метод самонавіювання передбачає психічний вплив на самого себе повторенням словесних формул чи викликанням яскравих уявлень без критичного до них ставлення. У самонавіюванні слово в основному адресується емоційній сфері. Можна навіювати собі: «Я не боюся спілкування з незнайомими людьми» або «Я можу без надмірних зусиль підготувати домашнє завдання» тощо. Треба лише частіше повторювати собі такі «заклинання», особливо у стані розслаблення, спокою, і врешті-решт мета буде досягнута.

Як метод самовиховання самонавіювання можна застосовувати для поліпшення пам’яті, подолання невпевненості в своїх силах, а також тоді, коли студент відчуває зовнішні чи внутрішні труднощі, необхідність подолання яких викликає страх і паралізує волю.

Самонавіювання можна використовувати також для виправлення деяких негативних рис характеру (дратівливість, запальність, брутальність щодо колег тощо).

Самостимулювання. Метод самостимулювання реалізується у таких формах: самонаказ, самосхвалення, самозаохочення, самопокарання.

Самонаказ – внутрішня команда до дії, обов’язкова до виконання. Без цього методу дуже часто не можна обійтися. Наприклад уранці слід сказати собі: «Піднімаюсь!» – і … підвестися з ліжка! Наступного ранку зробити це буде значно легше.

Самосхвалення – таке собі «погладжування» самого себе. Якщо немає кому сказати студентові приємне слово, то нехай він сам і скаже його собі.

У деяких випадках для закріплення позитивного емоційного стану можна «нагородити» себе приємною прогулянкою, цукеркою, відвідуванням кінотеатру чи дискотеки. Таке самозаохочення породжує задоволення від досягнення певного успіху.

Іноді, коли негативний результат певних дій є наслідком лінощів, варто застосувати і самопокарання. Не тільки ж виправдовувати себе у разі невдачі!

Процес самовиховання передбачає також вироблення позитивних звичок, тобто навичок, які стають необхідністю (приміром, обов’язкові щоденні фізична зарядка вранці та читання газет і журналів, здатність долати фізичні та моральні навантаження). Звички надають поведінці стійкого характеру, бо людина, яка звикла завжди діяти відповідно до своїх знань і переконань, перетворює правильні дії та вчинки на риси характеру.

Усі розглянуті методи самовиховання можна віднести до двох груп: методи примусового та непримусового керування собою. Розрізнити ці групи методів можна за простою схемою. Примусові методи керування можна об’єднати під гаслом: «Якщо не буду поводитися як належить, мені буде погано», непримусові – «Якщо буду поводитися як належить, мені буде добре». На перший погляд різниця невелика. Проте одна й та сама дія, одна й та сама поведінка можуть бути породжені різними і досить часто зовсім протилежними мотивами. Можна працювати під страхом покарання за невиконане завдання, а можна – для отримання задоволення від самого процесу. Ефективність діяльності в другому випадку буде значно вищою.

Отже, для досягнення бажаного результату треба переконати себе в необхідності певних дій. Навіть тоді, коли без «примусових» методів самовпливу не обійтися, застосовувати їх треба так, щоб зусилля були на межі приємного.