1.3. Вища школа – найважливіший чинник розвитку суспільства і держави

У сучасному світі значення вищої освіти як найважливішого чинника формування нової якості не тільки економіки, а й суспільства в цілому постійно зростає. Тому питання підтримки розвитку освіти і науки є глибоко соціальним й належить до пріоритетних завдань суспільного розвитку, що безпосередньо пов’язане з системою національних інтересів, підвищенням якості життя людей та національної безпеки. При цьому вища школа не повинна віддзеркалювати суспільні та економічні негаразди, а має бути інструментом для їх усунення, вікном у майбутнє.

1.4. Історичні витоки вищої освіти в Україні

Освіта України-Русі формувалась у часи, коли процеси феодалізації попри всю специфіку проявів мали спільні для Заходу та Сходу Європи особливості, що свідчать про подібність культурного й суспільного розвою як на землях Франції, Німеччини, так і Київської Русі. Християнство, проникнувши в Україну з Візантії та християнського Сходу, а також із Західної Європи, йшло зі своїми символами, цінностями. Християнство сприяло розвиткові власне києво-руської культури, освіти, філософії.

Достовірних писемних пам’яток про школу в ІХ–Х ст. майже не збереглося, тому й досі дискутується питання, яка школа була на християнських засадах: у ній навчали лише грамоті чи були й вищі школи? Досить чітку позицію з цього питання мав М. Грушевський: «Виходячи з обставин тодішнього життя, ми приходимо до переконання, що в давній Русі мусили існувати школи церковні при кафедрах і приватні – по більших містах. Тільки не треба собі зараз прикладати до них мірку сучасних шкіл – шукати директорів, учительських колегій, класів і т.ін. Могли бути і не бути школи з більшим числом учителів, з докладніше диференційованою наукою; але школи – як колективне научання учеників – мусіли бути…». Щодо вищої освіти (вивчення іноземних мов та набуття риторичного та поетичного стилю), тривалий час точиться дискусія. Церковний історик Є. Голубинський свого часу висловив категоричну думку, що в Київській Русі існувала лише проста грамотність. Це заперечив М. Грушевський, аналізуючи «Послання» Климента Смолятича до пресвітера Фоми. Люди, на котрих, як на взірець, вказував Климент, – це ті, які пройшли Курс вищої візантійської освіти, тобто опанування богословсько-філософських дисциплін (богослов’я, філософії, риторики, співів та, безперечно, іноземних мов) здобували в ІХ ст. в осередку Київської писемної школи – Софійському соборі, пізніше – в Печерському чи Видубицькому монастирі, Чернігові, Переяславі, в інших осередках писемності при єпископіях і монастирях.

Різні відомості дають підстави вважати, що в Київській Русі зважали на вироблений у Європі досвід і створювали школи за греко-візантійськими чи західноєвропейськими зразками. Монастирські школи існували для навчання ченців, проте відкривались і для дітей переважно з аристократичних родин та духовенства, які не мали наміру висвячуватися в духовні особи, а просто хотіли здобути освіту. Монастирська школа ставила перед собою передусім релігійні цілі, зосереджуючи увагу на вшануванні Бога та тлумаченні Святого Письма. Крім того, дітей вчили співів, молитов, правил поведінки, обмежень, легенд і переказів монастиря тощо. Із запровадженням християнства про освіту почала дбати і держава, і церква. Так було і в Західній Європі, і в Україні-Русі. Історія шкільної освіти в Україні починається від часів Володимира Великого. Літопис пише, що за князювання Володимира Святославовича в Києві вже існувала державна школа, в якій діти «нарочитой чади постигали учение книжное», тобто дітей найближчого оточення князя готували до державної служби.

Школу для освіченого духовенства Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді, донька Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андрієвому монастирі в Києві школу для дівчат. Школа діяла і при Десятинній церкві. Вже після смерті Ярослава школи заснувалися при єпископських осередках для підготовки духівництва. Тут учили читати, писати, церковного співу та основ віри й моралі, необхідних для священика. Для місцевої людності у церквах, при парафіях відкривали школи початкової освіти, які не мали ні окремих будинків, ні обладнання. Крім державних та церковних шкіл існувало приватне навчання, відоме зі слів літописця Нестора.

Чіткої і повної інформації про зміст давньоруської шкільної освіти не маємо. Відомо, що першим ступенем навчання було читання. Другий ступінь освіти охоплював письмо і лічбу. І третій, найвищий, ступінь освіти передбачав курс вищої візантійської освіти. За термінологією літопису, у Києві її називали «книжнє навчання», тобто не проста грамотність, а опанування богословсько-філософських дисциплін: богослов’я, філософії, риторики, співів, та, безперечно, іноземних мов.

Після втрати державності традиційна освіта в Україні-Русі поступово занепадає, їй перешкоджають розвиватися, натомість посилюється роль католицьких навчальних закладів та латинських шкіл.