1.2. Освіта – основа розвитку особистості. Співвідношення основних категорій: вища освіта, навчання, виховання і розвиток особистості студента

Освіта – сукупність або рівень (ступінь) знань, здобутих у процесі навчання. Під освітою також можна розуміти систему закладів та установ, що надають освітні послуги.

Розрізняють такі рівні освіти: базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; вища освіта.

Вища освіта – рівень освіти, який здобуває особа у вищому навчальному закладі (ВНЗ) у результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Вища освіта охоплює три основні рівні: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

Неповна вища освіта відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню молодшого спеціаліста, базова – бакалавр, повна – спеціаліста або магістра.

Навчання студента – цілеспрямована, заздалегідь спроектована дидактична^* взаємодія, в процесі якої здійснюються освіта, виховання й розвиток студента, засвоюються окремі сторони соціального досвіду, зокрема досвіду професійної діяльності й наукового пізнання. Воно характеризується спільною діяльністю викладача й студента, метою якого є розвиток особистості студента, засвоєння знань, формування умінь і навичок, тобто основи конкретної професійної діяльності майбутнього фахівця. Діяльність викладача і студента є взаємозалежними.

Виховання – цілеспрямований, систематичний і планомірний процес взаємовпливу на людину та взаємодії з нею з метою формування в неї певних особистісних якостей.

Виховний процес у ВНЗ спрямований на розвиток у кожного студента загальнолюдських цінностей, ствердження самоорганізації та особистої

відповідальності, формування таких моральних якостей, як совість, патріотизм, людяність, почуття власної гідності, творча ініціатива.

Розвиток особистості студента – процес формування особистості майбутнього фахівця як результат його професійного навчання і виховання. Це якісні зміни в структурі особистості студента, насамперед у його самосвідомості, професійному самовизначенні й самоствердженні.

Професійна самосвідомість студента – усвідомлення студентом себе як майбутнього фахівця, здатність адекватно оцінювати рівень сформованості професійно важливих якостей, свої досягнення, невдачі й помилки в професійній діяльності. Це психологічний показник успішності професійного розвитку його особистості, формування відповідального ставлення до майбутньої роботи.

_____________________

* Дидактика – частина педагогіки, теорія освіти й навчання, що обґрунтовує і розкриває зміст освіти, методи та організаційні форми навчання, дидактичний – навчальний.

Професійне самовизначення студента – процес і результат прийняття студентом рішення про вибір майбутньої трудової діяльності: ким стати, до якої соціальної професійної групи належати, де та з ким працювати.

Професійне самоствердження студента – потреба й прагнення відповідати професійним вимогам і суб’єктивному професійному ідеалу, реалізувати свої можливості та досягти певних результатів у навчально-професійній діяльності, отримати соціальне визнання.

Людина взаємодіє з дійсністю на різних рівнях. Особливості цієї взаємодії зафіксовані в поняттях «особистість» та «індивідуальність».

Поняття «особистість» характеризує людину як суспільну істоту. Це стійка система соціально значущих якостей людини, сформованих у спільній діяльності та спілкуванні з іншими людьми, тобто в результаті залучення до різних спільностей (сім’я, школа, університет, трудовий колектив тощо). Таким чином, особистість – це соціальна якість людини, яка не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості називають соціалізацією особистості.

Поняття «індивідуальність» визначається своєрідністю природного і соціального, психіки і особистості людини, яке проявляється в особливостях темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, якостей пізнавальних і емоційно-вольових процесів.

Таким чином, поняття «особистість» тісно пов’язане з поняттям «індивідуальність», але не тотожне йому.

Суттєвими характеристиками особистості є:

стійкість, яка полягає в послідовності та передбачуваності поведінки особистості, закономірностей її вчинків;

цілісність, зумовлена існуванням стійкого зв’язку і тісною взаємодією всіх сторін особистості;

активність, яка проявляється у бажанні особистості постійно розширяти сферу своєї діяльності, не лише пристосовуючись до ситуації, а і перетворюючи її.

Введення поняття «особистість» дає змогу характеризувати людину як суспільний індивідуум, суб’єкт і об’єкт соціальних відносин.

Найважливішим чинником і умовою формування особистості є її діяльність.

Діяльність – форма активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якого є доцільна зміна і перетворення світу на основі освоєння та розвитку існуючої в певних конкретно-історичних умовах культури. Діяльність неможлива без людської активності та доцільності.

Діяльність містить внутрішню (психічну) та зовнішню (фізичну) компоненти. При цьому в різних видах діяльності їх співвідношення змінюються, але головна роль завжди належить внутрішній компоненті, вмінню діяти «в розумі».

Структурними елементами діяльності є мета, мотив, дія. Розрізняють такі види діяльності людини:

навчання – це діяльність людини, в якій наперед і свідомо ставлять мету, заздалегідь визначають зміст, форми і методи навчальної діяльності, що мають найкраще забезпечити засвоєння тими, хто вчиться, знань, умінь і навичок, формування здібностей;

праця – діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних цінностей. Праця – це вирішальна умова формування особистості, її розумових і моральних якостей, фізичної сили, витривалості тощо;

гра – це діяльність в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення і засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій.

Будь-який вид діяльності людини неможливий без спілкування людей.

Спілкування – це процес встановлення контактів між людьми, діяльність, яка полягає в обміні інформацією між ними. Кожен вид діяльності не може реалізуватися без обміну інформацією. В результаті спілкування виробляється єдина стратегія взаємодії, сприйняття і розуміння один одного.

Освіта відіграє головну роль у розвитку особистості, проте вона визначає лише тенденції щодо її розвитку, який може здійснюватися за різними напрямами: інституційним і самоосвіти. Інституційна освіта є цілеспрямованою і системною, а самоосвіта – довільною, стохастичною. Науку про інституційну освіту називають педагогікою.

Отримання інституційної освіти забезпечується через навчальний (навчально-виховний) процес, який охоплює дві взаємопов’язані складові – навчання і виховання. І навчання, і виховання спрямовані на розвиток людини. Навчання допомагає здобути певні знання і набути досвіду в науковій і предметній сферах, а виховання – в соціальній.