Контрольні питання

1. Що є сферою інноваційної діяльності?

2. Що таке інноваційна діяльність як економічна категорія?

3. Що є об’єктом інноваційної діяльності?

4. В чому полягає основне економічне протиріччя інноваційної діяльності?

5. Хто є суб’єктами інноваційної діяльності?

6. Що таке інноваційна система, яка її стратегічна мета і основна задача?

7. З чого складається інноваційна інфраструктура?

8. Що таке господарчий механізм управління інноваційною діяльністю?

9. Що є сучасний ринок інновацій?

1.4. Державна інноваційна політика

1.4.1. Сутність державної інноваційної політики

Термін «інноваційна політика» вперше прозвучав у доповіді Сhагріе «Технологічні нововведення: управління та умови здійснення», підготовленої міністерством торгівлі США у 1967 р. Проте зміст цього поняття не було чітко визначено, через що у багатьох країнах воно розумілося і називалося по-різному.

Державна інноваційна політика в Україні виникла «на рівному місці» і тільки з набуттям незалежності. Якщо подивитись на еволюцію економічного механізму реалізації науково-технічної та інноваційної політики за останні десятиліття, то можна побачити три етапи його розвитку. Перший (до 1987 р.) характеризувався всеохоплюючою державною регламентацією процесу запровадження досягнень науки і техніки у виробництво, перш за все жорстким нормуванням усіх джерел фінансування й стимулювання досліджень і розробок. Другий етап охоплює 1987—1990 рр. Відносно стабільне бюджетне фінансування і обов'язкові відрахування до спеціальних фондів розвитку виробництва, науки і техніки супроводжувалося спробами переведення закладів науки на госпрозрахункове функціонування. Науково-технічна продукція була оголошена товаром, який можна було продавати за договірними цінами, а основ­ним джерелом науково-технічного розвитку оголошувався при­буток. Третій етап почався у 1991 р. у зв'язку спочатку з поступовим, а потім, з 1992 р., прискореним переходом галузей народного господарства на ринкові принципи і зняттям практично всіляких обмежень на розподіл прибутку в самому під­приємстві.

Ці структурні перетворення відбувалися на фоні несприятливості матеріального виробництва до інновацій та відсутності регуляторів адекватних існуючій економічній ситуації.

Треба зазначити, що структурні перетворення економіки не є пріоритетною задачею народного господарства виключно у період економічних реформ: саме ефективно функціонуюча економіка забезпечує безперервний процес заміни застарілих технологій у виробництві та його управлінні на більш ефективні, що відповідають реаліям сучасності. Інноваційна сфера є стрижнем структурних змін в економіці, і її характеристики визначають швидкість і якість перетворень, що відбуваються у національній економіці.

Найважливішим фактором успішного інноваційного розвитку держави є його забезпечення на законодавчому рівні.

Державна інноваційна політика — це сукупність законодавчих, науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових та інших заходів, пов'язаних із створенням сприятливих умов для інвестиційної діяльності, активізацією інновацій та просуванням нової чи кардинально поліпшеної продукції на ринок.

Інноваційна політика є більш широким поняттям, аніж науково-технічна політика, яка традиційно пов'язана з виборами пріоритетів у науці та техніці. У широкому сенсі інноваційна політика держави охоплює науку, техніку, підприємництво, економіку та управління. Це дуже складний процес, доволі ризиковий, його успішність визначається багатьма чинниками фінансового, технічного, економічного та соціального планів, а результат часто непередбачуваний. Разом із тим економісти багатьох розвинених країн намагаються створити чітко побудовану інноваційну політику, яка могла б швидко реагувати на несподівані зміни ситуації та убезпечувати інноваційні проекти від провалів.

Суть інноваційної політики держави в умовах ринкової економіки полягає в тому, щоб створити сприятливий клімат для інноваційного розвитку, без якого успіх ринкових перетворень неможливий, а без таких перетворень країна приречена на животіння.

Вихід нашої держави в число розвинених неможливий без інвестиційно-інноваційного бума, оновлення основного капіталу на принципово новій, конкурентоспроможній основі. Капіталовкладення без інновацій не мають сенсу, адже навіщо відновлювати застаріле обладнання, на якому неможливо створювати новітню продукцію, а застаріла не має попиту.

Не можна здійснити й оновлення виробничого апарату з допомогою старих підходів, коли, як було сказано вище, науково-технічна і інвестиційна політики проводились централізовано і головним чином за рахунок бюджетних джерел і фондів міністерств, а підприємства були прохачами та користувачами державних коштів на замовлення. Зараз стало можливим роздержавлення, формування інвестиційного і інноваційного ринків. Тому по­трібні нові підходи до інвестиційно-інноваційної політики та механізми її реалізації, форми впливу держави на ті процеси, що відбуваються в усіх сферах життя.

Згідно зі Законом України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» (24 березня 1992 р.) основними засобами державної підтримки даної сфери мають бути:

національні державні та міждержавні науково-технічні програми;

державне замовлення в науково-технічній сфері;

державна науково-технічна експертиза;

бюджетне фінансування науково-технічної діяльності;

патентно-ліцензійна діяльність;

сертифікація продукції у науково-технічній сфері;

формування науково-технічних кадрів;

створення системи науково-технічної інформації.