Зони розвитку й

існування

2

4

Зони

виживання й вимирання 1

Рис. 1.4. Траєкторія переходу суспільства в зону розвитку

В умовах відкритої ринкової конкуренції при існуючій витратній технології зростання реальних доходів і рівня життя населення має певні економічні й екологічні границі, обумовлені співвідношеннями між ростом обсягу виробництва товарів і відтворенням використаних для їхнього виробництва природних і інших ресурсів, між товарною й грошовою масою, фондами нагромадження й споживання й ін.

Високі природо-, матеріало-, фондо,- енерго- і трудомісткість більшості вітчизняних товарів при низьких споживчих властивостях ( якостях ) і конкурентоспроможності не забезпечують їхню реалізацію в необхідних обсягах для підтримки економічної стійкості підприємств. Крім того, висока питома вага матеріалізованої праці у вартості товарів не дозволяє гідно оплачувати витрати живої праці й одержувати підприємствам необхідний для їхнього розвитку прибуток.

Відсутність достатніх засобів для розвитку змушує підприємства консервувати застарілі технології, що також не сприяє позитивному розв’язанню розглянутого протиріччя, а лише збільшує його.

Демографічний фактор ( старіння й скорочення чисельності працездатного населення ) і безробіття через діючу систему прямих і непрямих податків, у тому числі на рішення соціальних завдань, підсилюють економічний прес на трудящих і суб'єкти господарювання.

Вищевикладене дозволяє затверджувати, що екстенсивний шлях розвитку вітчизняної економіки себе вичерпав. Єдиний шлях розв’язання розглянутого протиріччя - це зниження суспільно необхідних витрат всіх видів ресурсів у сферах виробництва й споживання товарів і послуг, зростання у вартості товарів частки інтелектуальної, наукомісткої складової. Зниження складових суспільно необхідних витрат означає для підприємств зростання прибутку, для суспільства - зміцнення економічної безпеки, курсу національної валюти, зниження інфляції й вартості споживчого кошика з рівня 3 (див. рис. 1.4) до рівня 4. Це дозволяє підвищити реальні доходи й вивести групи соціально незахищеного населення із зон вимирання й виживання в зони існування й розвитку.

Раніше на рис. 1.2 були представлені теоретично можливі траєкторії виходу суспільства в зону стійкого існування й розвитку. У сучасний відносинах між суспільством, його економікою й природою найбільш реальної може бути траєкторія 2, представлена на рис. 1.5.

При переході на дану траєкторію суспільство одержить додатковий ефект у вигляді економії витрат на усунення збитку, наносимого природі в результаті вилучення ресурсів, їхнього відновлення (заміни), а також витрат що утворюються в процесі їхньої переробки, виробництві, споживанні товарів, утилізації відходів, викидів, скидів і ліквідації негативних соціальних наслідків.

Зона екологічних 1 катастроф

Зона екологічних

криз

2

Зона стійкого розвитку

Рис.1.5. Траєкторія виходу в зону стійкого розвитку

Перехід на траєкторію стійкого розвитку можливий тільки при зміні технологічного базису суспільства й, відповідно, соціально-економічних відносин, форм і методів організації суспільної праці. Основою цих змін є досягнення науки й техніки. Тому єдиним компонентом розглянутої системи, здатним забезпечити перехід на нову траєкторію розвитку у жорстких обмеженнях навколишнього середовища, є наука й освіта.

Сформувавшись у ході розвитку промислового виробництва в особливу галузь інтелектуальної праці, наука стала самостійною продуктивною силою, а наукові знання - теоретичною основою матеріального виробництва. Кожний новий етап у розвитку матеріально-технічної бази суспільства формував новий технологічний уклад, збільшував можливості суспільства задовольняти свої потреби. У зв'язку із цим у всіх економічно розвинених країнах особлива увага приділяється фундаментальним і пошуковим дослідженням. Саме обсяг наукових знань про властивості й закони розвитку матеріального світу й суспільства є в цей час ресурсом пріоритетного стратегічного значення, теоретико-методологічною основою пошуку нових варіантів розвитку суспільства й переходу його на траєкторію стійкого розвитку в постіндустріальному періоді. Стратегічний напрямок розвитку економічного компонента системи повинне передбачати таку модернізацію й реструктуризацію сфери матеріального виробництва, які дозволять створити екологічно чисті процеси, нові природоохоронні ресурсосберегаючі і ресурсоутворюючі технології.

Рішення цього завдання полягає в пошуку економічних і організаційно-правових механізмів, що забезпечують стійкий баланс між виробництвом необхідної кількості споживчих товарів і послуг з наявністю природних і штучно створюваних ресурсів, використання яких може не тільки підтримувати існування, але й розвиток суспільства.

Основу постіндустріальної цивілізації формує науково-технологічна, організаційно-економічна й соціально-екологічна революція, що базується на глобальній інформатизації, комп'ютеризації, міжнародному праві й співробітництві. Саме вони відбивають сутність постіндустріальної ери, створюють базу нового технологічного укладу. При цьому зміниться цінність використовуваних ресурсів. Ріст продуктивності праці буде супроводжуватися зниженням матеріальної складової національного продукту, перевагу одержить інтелектуальний капітал. Частка національного доходу в структурі ВВП збільшиться, а в структурі самого національного доходу зросте частина, одержувана від інтелектуальної діяльності. Еволюціонують і всі інститути суспільства. Зміняться стереотипи, менталітет, соціально-економічні відносини до навколишнього середовища.

Перехід на нову траєкторію розвитку суспільства можливий тільки на основі науково-технічного прогресу, що забезпечує зміну технологічного укладу суспільного виробництва. Додати прискорення цьому процесу й підвищити ефективність суспільного виробництва здатна тільки інноваційна діяльність, що формує, організує й просуває науковий потенціал в усі сфери життєдіяльності людини.

Світовий досвід і теорія глобальних трансформацій переконливо доводять, що рішення проблеми адаптації суспільства до нових умов розвитку неможливе без ефективного використання інтелектуального, наукового потенціалу. У міру його нагромадження, використання й поширення зміняться взаємини між виробниками інноваційних продуктів і їх споживачами: акцент уже переноситься з конкуренції готових товарів на стадію відбору наукових ідей, розробок і між їхніми творцями, здатними задовольнити зростаючі потреби суспільства й окремих громадян. Сформується ринок інтелектуальної, інноваційної власності (продукції). Тим самим будуть створені передумови запобігання значних втрат природних ресурсів, живої й упредметненої праці на стадіях виробництва й споживання менш якісних товарів, банкрутства їхніх виробників, підвищиться ефективність суспільного виробництва.

Використовуваний у науково-виробничо-споживчому циклі інтелектуальний ресурс, історично зростаючи, перетворить зміст суспільної праці й змінить структуру суспільного виробництва.

Сформується також нове мислення, що базується на принципі мінімальної достатності в споживанні матеріальних благ, дбайливому відношенні, збереженні й розвитку природного середовища. Гуманізація суспільних відносин також буде сприяти духовному й загальнокультурному розвитку суспільства.

Величезна роль у збереженні, розвитку й поширенні духовних і інтелектуальних цінностей належить системі освіти. Виховання духовності, прихильності загальнолюдським цінностям є основою конструктивного використання інтелектуального потенціалу в інтересах людини й суспільства, важливими факторами забезпечення погодженого розвитку системи " економіка-політика-наука й освіта".

Активізація процесів одержання нових знань про суспільство й природу, їхнє поширення й практичне використання відкриють шлях до скоординованого розвитку суспільства на основі нової системи цінностей у порівнянні із цінностями необмеженого споживання.

Поєднуючи компоненти системи, наука й освіта формують особливу сферу, що забезпечує стійкий розвиток суспільства із властивими їй специфічними внутрішньосистемними відносинами - сферу інноваційної діяльності. Її стратегічним напрямком є революційне перетворення продуктивних сил і виробничих, соціально-економічних і організаційно-правових відносин на основі досягнень НТП. Саме інноваційна діяльність здатна найбільше повно реалізувати основний економічний закон товарного виробництва - закон економії часу у всіх його проявах.

Відмова від централізованих методів керування, що мали місце в Україні на початку перебудови, й спрощене уявлення про можливості ринкового механізму, що ще тільки формувався, прискорити НТП привели до зниження активності в сфері інноваційної діяльності. У цей час реалізація інноваційних проектів, що мають стратегічне значення для розвитку економіки країни, не під силу окремим, навіть великим підприємствам. Як показує історичний досвід, серйозні структурні й економічні перетворення на основі досягненнь науки й техніки здійснювалися саме завдяки реалізації державних програм і проектів. Сьогодні в боротьбі за першість у виробництві інтелектуальних продуктів економічно розвинені країни (США, Японія й інші) використовують як ринкові механізми, так і централізоване регулювання. Програми, у яких відсутня стратегія пріоритетного інноваційного розвитку науково-технічного й виробничого потенціалу, не забезпечена єдність процесу розробки, освоєння виробництва й використання інновацій, показали свою безперспективність.

Перехід до постіндустріальної інформаційної стадії розвитку, що збігся в Україні з перебудовою взаємозв'язків всіх компонентів системи суспільного виробництва, вимагає проведення інноваційних перетворень продуктивних сил і характеру соціально-економічних відносин з урахуванням парадигми XXI століття.

Роботи вітчизняних і закордонних учених, присвячені цій проблемі, мають велике наукове й практичне значення. Однак на кожному новому витку розвитку суспільного виробництва об'єктивно виникають її нові аспекти. Їхнє рішення вимагає переосмислення раніше устояних уявлень, понять, концепцій, додаткового вивчення й розробок теоретико-методологічного характеру, пошуку нових механізмів і методів їхнього вирішення. Особливу актуальність такі дослідження мають у перехідний період, коли колишні форми й методи застарівають, а нові ще не визріли, коли реформується суспільна свідомість і ще не визначений напрямок вектора розвитку суспільства, а застосування досвіду інших країн без його теоретичного осмислення й адаптації до нових умов істотно утруднено.

Розвиток демократичних основ керування соціально-економічними процесами в суспільстві, розширення прав територіальних органів керування в рішенні соціальних і господарських питань, надання економічної свободи господарюючим суб'єктам, сполучення елементів ринкового й централізованого керування й регулювання настійно вимагають застосування системного, комплексного підходу в дослідженні проблеми в нових умовах господарювання. Її рішення можливо тільки при активізації державної інноваційної політики, створенні економічного й організаційно-правового механізму регулювання інноваційною діяльностю, що поєднує інтереси суб'єктів всіх рівнів керування, адекватного новій парадигмі розвитку суспільства. Тому пошук шляхів рішення даної проблеми має велике теоретичне значення.

Необхідно також мати на увазі, що проблема активізації інноваційної діяльності в Україні має ряд специфічних особливостей, аспектів, обумовлених взаємозалежністю компонентів системи, а саме:

політико-економічний - входження у світове економічне співтовариство у якості рівноправного члену можливо тільки на основі розробки й реалізації програми інноваційного розвитку економіки;

соціально-економічний - пов'язаний з мобілізацією людського фактора, необхідністю забезпечення росту матеріального й культурного рівня життя народу;

еколого-економічний - визначається необхідністю усунення протиріч між можливостями природного середовища й потребами економічного розвитку на основі досягнень НТП;

організаційно-правовий - передбачає інституціональне, нормативно-правове забезпечення інноваційної діяльності;

культурно-освітній - розвиток творчих здатностей особистості, виховання дбайливого відношення до навколишнього середовища, раціонального використання природних багатств, впровадження нових дисциплін інноваційного, у тому числі еколого-економічного змісту, на всіх рівнях навчання, підготовки й підвищення кваліфікації кадрів;

економічний - створення відповідних механізмів, що забезпечують узгодження тенденцій розвитку компонентів системи й інтересів суб'єктів інноваційної діяльності при переході на траєкторію стійкого розвитку.

При визначенні стратегії розвитку інноваційної діяльності є корисним досвід закордонних країн, зокрема США, Японії, Німеччини, Китаю й ін. Аналіз їх досвіду свідчить про наявність загальних основ у здійсненні інноваційної діяльності. Як основні умови можна відзначити наступні.

По-перше, це демонополізація права володіння й керування власністю, що обумовлює розвиток наукових, технологічних, інформаційних (тобто інноваційних) форм. Вони забезпечують розвиток "середнього класу" суспільства, а також соціальну й політичну його захищеність. Цьому сприяє соціальна спрямованість економічних реформ, удосконалювання системи професійної підготовки фахівців для середнього й малого бізнесу, створення нових робочих місць.

З метою оцінки інтелектуальних складових у наукомістких виробництвах розвинених країн світового співтовариства уведене поняття гудвіла. Цей показник у наукомістких виробництвах, як правило, вище вартості матеріальних активів, що беруть участь в обороті капіталу.

По-друге, комплексний характер проведених економічних перспективних реформ, спрямованих на рішення таких завдань, як інформатизація (з урахуванням інновацій в області обчислювальної техніки, програмного забезпечення й телекомунікацій), реорганізація складних виробничих і трудомістких процесів на основі впровадження автоматизованих систем і комплексів з метою зниження матеріало-, енерго- і трудозатрат, підвищення конкурентоспроможності продукції випускається, ріст ефективності використання природних ресурсів, поліпшення якості навколишнього природного середовища, екологічної чистоти й безпеки промислових, сільськогосподарських і інших підприємств і сфер господарської діяльності.

По-третє, баланс у розвитку й взаємодії міждержавних, загальнодержавних і регіональних економічних систем з врахуванням їх природних, національних, демографічних і інших особливостей, а також зовнішньоекономічних інтересів і зобов'язань. Забезпечується це економічними й правовими методами ( митне, податкове, фінансове, правове й ін. регулювання).

По-четверте, гармонізація у взаємодії суспільства й природи на основі раціонального використання її ресурсів.

Поряд з економічними методами й стимулами одержали розвиток морально-етичні норми.

Основним інструментом механізму формування стартових умов для проведення реформ на початковій стадії є інноваційна діяльність.

Таким чином, з огляду на сучасний стан економіки України, тенденції трансформації суспільства й навколишнього середовища, розглянуті положення концепції їх подальшого погодженого, стійкого розвитку, дослідження проблеми активізації інноваційної діяльності як складної багаторівневої системи є об'єктивно необхідним і актуальним. Особливої уваги заслуговують розробка економічних і організаційно-правових форм, методів і механізмів прискорення інноваційних процесів, що забезпечують єдність і ефективність науково-виробничо-споживчого циклу в його взаємозв'язку із природним і соціальним середовищем.