3.5.1. Інтелектуальна власність як об’єкт цивільного права

Серед об'єктів цивільних прав, тобто тих матеріальних і духовних благ, із приводу яких суб'єкти цивільного права вступають між собою в правові відносини, знаходяться результати інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні права на них. Одночасно законодавець використовує для їхнього позначення таке збірне поняття, як інтелектуальна власність. В узагальненому виді зміст даного поняття включає виключне право (інтелектуальну власність) громадянина чи юридичної особи на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, виконаних робіт чи послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування і т.п.).

Однак незалежно від того, у якій конкретній формі це буде зроблено, уже зараз у вітчизняній юриспруденції, так само як і в закордонній юридичній науці, намітилися два основних підходи до розглянутого поняття. Одні учені вітають законодавче закріплення даного поняття і не вбачають у використанні законодавцем терміна "інтелектуальна власність" яких-небудь елементів ненаукового підходу.

На думку інших учених даний термін є споконвічно неточним і ненауковим, у зв'язку з чим він може застосовуватися лише в політичних актах, але ніяк не в правових нормах, що мають практичну спрямованість.

Слід зазначити, що дана суперечка іде своїми коренями ще з кінця XІ століття. Уже тоді поняття інтелектуальної власності і його складові - літературна (художня) і промислова власність - які широко використовувалися в законодавстві багатьох країн світу й у найважливіших міжнародних конвенціях, зазнавали різкої критики з боку ряду відомих учених. Однак перш ніж звернутися до аналізу доводів, що приводяться звичайно прихильниками і супротивниками розглянутого поняття, то вони мало змінилися за минуле сторіччя, доцільно коротенько освітити генезис поняття "інтелектуальна власність".

Походження самого терміна "інтелектуальна власність" звичайно зв'язується з французьким законодавством кінця XVІІІ століття, що багато в чому є справедливим. Дійсно, традиція проприетарного підходу до авторського і патентного права не тільки народилася у Франції, але і спиралася у своїй основі на теорію природного права, що одержала своє найбільш послідовний розвиток саме в працях французьких філософів-просвітителів (Вольтер, Дідро, Гольбах, Гельвецій, Руссо).

Так, у вступній частині французького патентного закону від 7 січня 1791 р. говорилося, що "усяка нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця". Логічним наслідком такого підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять літературної і промислової власності. Справедливості заради потрібно, однак, відзначити, що ще раніш ідея про авторське право як "самого священного вида власності" була втілена в законах деяких штатів США. Так, у законі штату Массачусетс від 17 березня 1789р. указувалося, що "немає власності, що належить людині більш, ніж та, котра є результатом її розумової праці".Аналогічні конструкції були закріплені також у законодавстві Саксонії, Пруссії, Данії, Норвегії і ряду інших країн.

Батьківщиною перших авторського і патентного законів у їхньому сучасному змісті по праву вважається Англія. Саме тут ще в 1623 р. при королі Якові Стюарті був прийнятий "Статут про монополії", яким проголошувалося виняткове і незалежне від волі короля право кожного, хто створить і застосує технічне нововведення, монопольно користуватися протягом 14 років вигодами і перевагами, що доставляються таким нововведенням. У 1710 р. в Англії з'являється і перший авторський закон, відомий за назвою "Статут королеви Ганни", яким автору надавалося виключне право на публікацію твору протягом 14 років з моменту його створення з можливістю продовження цього терміну ще на 14 років при житті автора. Слідом за Англією патентні й авторські закони були прийняті в ряді інших європейських країн і в США.

Оцінюючи значення цих перших законів, слід зазначити, що основною їхньою метою було огородження інтересів видавців і промисловців. Як правило, саме вони, а не автори і винахідники виносили на ринок результати творчої праці і тому мали потребу в монополії на їхню реалізацію.

Підхід до авторського і патентного права як до власності одержав найбільше поширення в XІХ столітті. Авторські і патентні закони більшості європейських країн у тому чи в іншому ступені дорівнювали права творців творчих досягнень до права власності, а іноді і прямо відносили їх до рухомого майна. У 1883 р. була прийнята Паризька конвенція по охороні промислової власності, що продовжує залишатися найважливішою міжнародною угодою в області охорони промислових прав. Традиція проприетарного підходу до авторського і патентного права досить сильна і в даний час. Термін "інтелектуальна власність" широко використовується в законодавстві, у науковій літературі й у практиці багатьох країн. У 1967 р. у Стокгольмі була підписана Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), відповідно до якої об'єктами охорони є права, що відносяться до конкретних результатів творчої діяльності у виробничій, науковій і художній областях.

Однак, як уже відзначалося, незважаючи на своє поширення, поняття інтелектуальної власності практично відразу ж з моменту своєї появи зазнало критики з боку багатьох учених. Супротивники даного поняття звичайно вказували і продовжують підкреслювати в даний час, що не можна ототожнювати правовий режим матеріальних речей і нематеріальних об'єктів, якими є по своїй суті авторські добутки і різні технічні нововведення; що на відміну від права власності, що у принципі безстрокове і не підлягає яким-небудь територіальним обмеженням, права авторів, винахідників і їхніх правонаступників споконвічно обмежені в часі й у просторі; що авторські і патентні права захищаються за допомогою здійснення інших правових засобів у порівнянні з тими, котрі застосовуються для захисту права власності; що право на творчий результат нерозривно зв'язано з особистістю його творця і т.д. Реагуючи на ці взагалі ж справедливі зауваження, прихильники теорії інтелектуальної власності стали підкреслювати, що мова в даному випадку йде про власність особливого роду, що вимагає спеціального регулювання у виді її нематеріального характеру, через те, що об'єктами права власності власників патентів, суб'єктів авторського права і товарних знаків є невловимі і безтілесні речі.

Своє логічне завершення подібний підхід знайшов у теорії інтелектуальних прав, відповідно до якої права авторів, винахідників, патентовласників і т.і. повинні бути визнані правами особливого роду, що знаходяться поза класичного розподілу цивільних прав на речові, обов'язкові й особисті. Теорія особливих інтелектуальних прав, багато прихильників якої узагалі виступають проти використання терміна "інтелектуальна власність", є в наші дні однієї з найбільш розповсюджених.

У цьому зв'язку цікаво простежити за тим, як мінялося відношення до поняття інтелектуальної власності у вітчизняному законодавстві й у юридичній науці. Російське законодавство XІХ століття прямо відносило права авторів, винахідників, власників фабричних малюнків і моделей і т.і. до права власності. Зокрема , зміст прав авторів розкривався в примітці до ст. 420 т. X ч. 1 Зводу законів Російської Імперії, що давала загальну характеристику права власності. Спроби підвести права на творчі досягнення під речове право починалися також при складанні проектів Цивільного Укладення і спеціальних законів про охорону прав на творчі результати, що розроблялися в Росії наприкінці XІХ - початку XX століть . Однак уже тоді такий підхід був відкинутий, тому що більшість учених висловлювалася за використання в законодавстві більш точного терміна "виключні права" Поняття літературної і промислової власності практично перестали застосовуватися для позначення авторських, винахідницьких і патентних прав, а якщо і використовувалися, то в основному як об'єкт для критики. Відношення до поняття інтелектуальної власності в радянський період розвитку законодавства було однозначно негативним. Крім посилань на його неточність, більшість авторів підкреслювали ще і буржуазну, експлуататорську сутність даного поняття. Єдине виключення в цьому плані складали норми авторського права, що були зосереджені в спеціальному законі.

Уперше після тривалої перерви термін "інтелектуальна власність" з'явився в Законі СРСР "Про власність у СРСР" від 6 березня 1990р. У ст. 2 даного закону, присвяченої законодавству про власність, було зазначено, що "відносини по створенню і використанню винаходів, відкриттів, досягнень науки, літератури, мистецтва й інших об'єктів інтелектуальної власності регулюються спеціальним законодавством Союзу СРСР, союзних і автономних республік". Прийнятий незабаром Закон "Про власність" додатково роз'ясняв, що "об'єктами інтелектуальної власності є досягнення науки, літератури, мистецтва й інших видів творчої діяльності в сфері виробництва, у тому числі відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, програми для ЕОМ, бази даних, експертні системи, ноу-хау, торгові секрети, товарні знаки, фірмові найменування і знаки обслуговування". Залишаючи осторонь питання про доречність розміщення даної норми в Законі про власність і коректність переліку названих у ній об'єктів правової охорони, відзначимо лише, що із самого початку і союзне, і українське законодавство виходили з того, що інтелектуальна власність на результати творчої діяльності й інші прирівняні до них об'єкти, з одного боку, і власність на майно, з іншого боку, є хоча і близькими, але різними правовими інститутами.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 травня 1991 р. хоча і включали у свій склад два спеціальних розділа, присвячені авторському праву і праву на винахід і інші результати творчості, використовувані у виробництві, поняттям інтелектуальної власності не оперували.

Однак до часу введення в дію Основ цивільного законодавства поняття інтелектуальної власності вже міцно ввійшло в юридичний оборот, тобто широко використовувалося в різних підзаконних актах і в публікаціях на юридичні теми. Правда, із прийнятих законів про охорону результатів інтелектуальної діяльності, про власність на досягнутий результат, та й то в умовному, збірному змісті, говорилося лише в одному з них, а саме в Патентному законі: «інтелектуальна власність охороняється законом».

Характеризуючи поняття інтелектуальної власності, не можна залишити без уваги і питання про те, що вкладається в нього найважливішими міжнародними угодами.

Найбільш повним образом поняття інтелектуальної власності розкривається в пункті VІІІ ст. 2 Конвенції, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, від 14 липня 1967р. У ній указується, що інтелектуальна власність включає права, що відносяться до: літературним, художнім і наукових досягнень; виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійним передачам; винаходів у всіх областях людської діяльності; наукових відкриттів; промислових зразків; товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменуваннь і комерційних позначень; захисту проти несумлінної конкуренції; а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

У названій конвенції, термін "інтелектуальна власність" використовується в збірному змісті, позначаючи собою усі права на результати творчої діяльності і деякі прирівняні до них об'єкти. Перелік конкретних видів виключних прав, що міститься в конвенції носить зразковий характер і може бути легко доповнений іншими результатами інтелектуальної діяльності. Очевидним є і та обставина, що на членів ВОІВ не накладається зобов'язання забезпечити у своїх країнах охорону всіх перерахованих у конвенції прав, вони самі визначають коло охоронюваних об'єктів інтелектуальної власності. Нарешті, навіть при занадто сильному бажанні в приведеному вище визначенні важко доглянути який-небудь зв'язок (крім чисто термінологічної подібності) поняття інтелектуальної власності і права власності в його традиційному змісті.

Підводячи підсумок сказаному, можна відзначити, що сучасні міжнародні угоди розуміють під інтелектуальною власністю сукупність виключних прав як особистого, так і майнового характеру на результати інтелектуальної і, у першу чергу, творчої діяльності, а також на деякі інші прирівняні до них об'єкти, конкретний перелік яких установлюється законодавством відповідної країни з обліком прийнятих міжнародних зобов'язань. В даний час термін "інтелектуальна власність" лише в історичному плані зв'язаний з теорією інтелектуальної власності кінця XVІІІ - початку XІ століть і не таїть у собі ніякої реальної небезпеки в частині введення в оману щодо юридичної природи тих прав, для позначення яких він звичайно використовується. Тому для його застосування й у законодавстві, і в юридичній літературі немає ніяких серйозних протипоказань.