1882-1906 Рр. – у Києві почав виходити журнал “Киевская старина”, організований громадівцями.

70- 80 рр. ХІХ ст. – радикалізація студентської молоді, виникнення молодих громад.

1891-1893 р. – “братство тарасівців” – перший самостійницький гурток у Наддніпрянській Україні. Склад: київські і харківські студенти (В. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський), які зібралися на могилі Шевченка у Каневі та заприсяглися боротися за Україну. Найбільший розмах діяльності – у Харкові. Розгромлене поліцією. Але студентські гуртки продовжували діяти (у Києві під керівництвом В. Доманицького, Харкові – Д. Антонович, Полтава – С. Петлюра). 1898 р. – всеукраїнський з’їзд студентських громад. 1899 р. – у Києві створена студентська спілка “Молода Україна”.

1897 Р. – на нелегальному з’їзді всіх громад створено Загальноукраїнську безпартійну організацію (зубо) на чолі з в. Антоновичем та о. Кониським.

Загальноросійський суспільно-політичний рух на Наддніпрянщині. Революціонери-різночинці (народники) виступали за здійснення соціальної революції, але не цікавилися національними прагненнями українців, навіть вважали їх шкідливими з погляду інтересів революції. 1872 р. – гурток молоді у Києві – “чайковці”, у 1873 р. – у Одесі. 1873 р. – У Києві – “Київська комуна” – займалася пропагандою серед робітників, політичні диспути, підготовка до радикальної боротьби. З осені 1873 р. – народники організували “ходіння в народ”. Вони влаштовувалися у селах і містечках вчителями, майстрами і вели серед населення революційну пропаганду, а тому – арешти і переслідування властей. 1875 р. – гурток “Південних бунтарів”. 1876 р. – у Петербурзі створена організація “Земля і воля”, але народники з України не вступили до її складу.

Народник Я. Стефанович у 1877 р. на Чигиринщині організував нелегальну селянську організацію “Таємна дружина”, яка готувалася до повстання. Стефанович переконував селян, що цар дав грамоту на розподіл селян земель серед селян, але ті повинні самостійно скинути владу поміщиків. Організацію викрили, арештували її членів (ці події відомі під назвою Чигиринська змова”).

З 1878 р. – курс народників на політичний терор (1881 р. – вбивство царя Олександра ІІ).

Західноукраїнські землі. На західноукраїнський землях після революції 1848-49 рр. - “бахівська реакція” від прізвища міністра закордонних справ Австрії Баха. 1861 р. – створений галицьких крайовий сейм. 1867 р. – перетворення Австрійської імперії у дуалістичну Австро-Угорщину, прийняттяКонституції, рівноправність громадян.

На західноукраїнських землях після реформи 1848 року селяни сплачували великі суми дідичам за втрачені ними податки і повинності. Боротьба за сервітути (громадські угіддя – ліси, луки, пасовища), селяни домагалися спільного ними користування, поміщики бажали, аби селяни продовжували платити їм за це. В результаті демографічного буму (різке збільшення кількості населення) розвивається трудова міграція у США, Канаду, Бразилію, Аргентину, Австралію. Розвиток кооперативного руху: допомога незаможним, взаємовиручка, захист від здирницького лихварства. В. Нагірний у 1883 р. організував кооператив “Народна торгівля”. Є. Олесницький у 1899 р. заснував товариство “Сільський господар”. 1895 р. – у Львові створено страхову компанію “Дністер”.

У промисловості переважно дрібні підприємства (95%). Причина промислового застою – імпорт виробів із німецьких і чеських провінцій імперії. Порівняно з ними західноукраїнська промисловість була неконкурентоспроможною (менші капітали, недосконале устаткування, нижча якість продукції, відсутність фінансової підтримки з боку держави). Відносно успішно розвивалася – лісова, нафтопереробна (Дрогобицько-Бориславський нафтоносний район), солевидобувна, видобуток озокериту (гірського воску). Провідні позиції іноземного капіталу (німецький, австрійський, англійський тощо). 1861 р. – залізниця від Кракова через Перемишль до Львова.

Загалом, австрійська економічна політика мала більш яскраво виражений колоніальний характер, ніж російська у Східній Україні.

Суспільно-політичне життя. Австрійська влада використовувала українсько-польське протистояння, спиралася у Галичині на поляків (намісником став поляк А. Голуховський). За конституцією 1867 р. проголошено міжнаціональну рівність у школах, установах, судах. Тому національні утиски у західноукраїнських землях були меншими ніж на Наддніпрянській Україні, а частина українців обирали і біли обраними до представницьких органів влади імперії (райхсрат, угорський парламент, галицький і буковинськиой сейми).

Течії: у 60-х рр. ХІХ ст. – москвофіли. Орієнтувалися на Російську імперію, визнавали її прогресивну роль, вважали, що українського народу й мови немає, ає одна російська народність “від Карпат до Камчатки”. Москвофілом став колишній трійчанин Я. Головацький, О. Духнович, Д. Зубрицький, А. Добрянський. Вірили у справедливість царя, у 1870 р. Заснували політичну організацію – Руську Раду. Створили й хотіли нав’язати українцям “язичіє” – суміш з української, російської, польської й церковнослов’янської мов. Їх фінансував російський царизм.

Народовці. Відстоювали ідею окремого українського народу від Карпат до Кавказу (українофіли). Виступали на захист української мови, популяризували українські літературні твори, підтримували зв’язки із наддніпрянськими громадівцями. З кінця 80-х рр. народовці (серед них був син трійчанина В. Шашкевич, О. Барвінський, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький) у впливі стають переважати москвофілів. Журнали народовців: “Вечорниці”, “Нива”, “Мета”. 1861 р. – заснування у Львові товариства “Руська бесіда”. 1864 р. – заснування першого товариства “Просвіта” на чолі з Вахнянином. Особливо активною була львівська “Просвіта” на чолі з В.Федоровичем (організація хат-читалень, видання українських книг тощо). 1873 р. – заснування народовцями Літературного товариства імені Шевченка (видавництво журналів “Правда”, “Зоря”). З 1892 р. воно стало називатися Науковим товариством імені Шевченка. (секції філологічна, історико-філософська, математично-природозначо-лікарська). У 1894-1913 рр. – його очолював М. Грушевський.

1880 р. – В. Барвінський у Львові організував “Народне віче”. Народовці звертаються до народу (до складу прийнято близько 2 тис. селян). 1885 р. – народовці створюють Народну Раду (на чолі з Ю. Романчуком). У Північній Буковині – “буковинська трійця” (Ю. Федькович, брати Воробкевичі), зачинателі української літератури на Буковині, підтримували ідеї народовців.

1875 р. – відкриття Чернівецького університету, з 1885 р. – вихід газети “Буковина”.

Закарпатські народовці: В. Чопей (підручники, українські читанки), письменник і етнограф Ю. Жаткович, А. Волошин, Г. Стрипський.

З 70-х. рр. у Галичині радикально налаштована молода народовська інтелігенція (І. Франко, М. Павлик) звертаються до соціалізму (початок формування радикальної течії).

1877-1878 рр. – перший львівський процес проти українських радикалів.

В цей час – ускладнення відносин між Росією та Австро-Угорщиною, яку підтримувала Німеччина. Остання висунула ідею утворення на відвойованих у Росії землях Київського королівства. Тому австрійська влада вирішила піти на поступки українському національному рухові.

Початок 90-х рр. – “нова ера” у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Суть поступок з боку влади – визнання галицьких українців окремим народом, певна кількість місць українцям у австрійському парламенті, Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, 1892 р. – відкриття у Львівському університеті кафедри історії України на чолі з Грушевським. Але вже у 1894 р. – “нова ера” завершилася, сторони відмовилися від узгодженої політики.

1890 р. – створення першої політичної партії – Русько-Української Радикальної партії (Франко, Павлик, Данилович, Левицький). Мета: соціалізм, демократизація життя, автономія українських земель у складі Австро-Угорщини. 1895 р. – програма доповнена стратегією політичної самостійності України.