Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
криминология.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
15.09.2019
Размер:
416.53 Кб
Скачать

  1. Предмет та система кримінології. Місце кримінології в системі соціальних наук.

Кримінологія (від лат. сгітеп — злочин і грецьк. Хбуос, — слово, вчення) — це наука, що вивчає злочинність як соціальне явище. Вважається, що термін "кримінологія" увів у 1879 р. антрополог Топінар. У 1885 р. вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало. Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше. У систематизованому вигляді уявлення про злочинну поведінку і боротьбу з нею містяться у праці Ч. Беккаріа "Про злочини і покарання" (1761), де по¬ряд з кримінально-правовим вченням про покарання визначе¬но також погляди на природу злочинної поведінки й методи протидії їй з боку держави.

За період понад два сторіччя погляди на злочинну поведін¬ку і заходи боротьби з нею істотно змінилися. Розвинувшись у різних напрямках (антропологічному, соціологічному, біо¬логічному, психологічному), кримінологія нині не становить єдиного вчення й охоплює багато різноманітних поглядів і шкіл з науковими центрами в багатьох країнах світу. Проте в межах загальної наукової дисципліни кримінологів об'єднує намагання описати й пояснити явище злочинності, а також обґрунтувати засоби її попередження.

Сучасна кримінологія — це наука про закономірності злочинності та заходи Ті попередження. Вона вивчає злочин¬ність як процес масового відтворення злочинів, причини зло¬чинної поведінки й особу злочинця, а також розроблює заходи попередження злочинів.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право як пра¬вові науки розглядають злочин і відповідальність за нього з по¬зицій права, а кримінологія спрямована на осмислення злочин¬ності в її соціальному аспекті, вивчає злочинність як певний суспільний процес, явище, що супроводжує історію розвитку людства. Вивчення злочинності як соціального явища, її при¬чин і умов, особи злочинця, заходів попередження злочинності не вкладається в межі тільки правових характеристик, а нале¬жить також до сфери соціології. Тому можна вважати, що кри¬мінологія є не суто правовою, а й соціологічно-правовою наукою і навчальною дисципліною.

Як зазначалося, кримінологія досліджує злочинність як со¬ціальне, суспільне явище, механізм індивідуальної злочинної поведінки, причини й умови злочинності та окремого злочину. Кримінологія вивчає особливості особи злочинця, а також його жертви — особи, яка є потерпілою від злочину. Предметом ви¬вчення кримінології є різновиди відхилень соціальної поведін¬ки (девіантна поведінка), що тісно пов'язані із злочинністю: алкоголізм, наркоманія, проституція, корупція в різних сферах державного управління й інші форми аморальної поведін¬ки, самогубства. Складовою кримінології є також попереджен¬ня злочинності. Кримінологія розглядає також комплекс пи¬тань, пов'язаних з особою й поведінкою осіб, що потерпіли від злочину. Цей розділ називається віктимологією. Дуже часто ві-ктимна поведінка стає приводом або сприятливою умовою для вчинення злочину. Виключно важливою залишається проблема правового захисту осіб, які зазнали шкоди від злочинних пося¬гань на їх життя, здоров'я, майно.

Отже, доходимо висновку: кримінологія — це наука про злочинність і злочин, їх причини й сприятливі умови, особу злочинця і його жертви, а також про пов'язані із злочин¬ністю явища відхилення соціальної поведінки, шляхи й за¬соби попередження злочинності.

До основних складових предмета кримінології належать:

• злочинність як соціально-правове явище;

• причини й умови злочинності;

• особа злочинця;

• попередження злочинності;

• жертва злочину. Розглянемо ці складові детальніше.

Злочинність є основним елементом предмета кримінології. Під злочинністю розуміється соціальне та кримінально-правове явище, яке становить систему злочинів, що вчинені на певній те¬риторії за певний час. Кількісно-якісними показниками злочин¬ності є рівень, структура, динаміка, географія, характер. Злочин¬ність виявляється у вигляді сукупності злочинів, які, як правило, ототожнюються з її сутністю. Однак існує й інший підхід (В. Бур-лаков, В. Сальников [17]), згідно з яким під злочинністю слід ро¬зуміти негативу властивість суспільства відтворювати небезпечні для нього діяння, що зумовлює введення кримінально-правових заборон, піддається кількісній інтерпретації й виявляється в су¬купності злочинів. Таким чином, сукупність вчинених на певній території за певний час злочинів є тільки симптомом злочинності, що свідчить про глибокі криміногенні процеси.

Причини й умови злочинності об'єднуються в родове по¬няття "криміногенні детермінанти" й становлять окремий блок, що підлягає спеціальному дослідженню. Кримінологія як науко¬ва дисципліна виконує роз'яснювальну функцію, згідно з якою

здійснюються заходи виявлення економічних, культурологіч¬них, етнічних, психологічних, ідеологічних, організаційно-управ¬лінських та інших соціологічних явищ, які породжують і зу¬мовлюють (детермінують) злочинність як наслідок, а також призводять до відтворення злочинності як масового явища.

Під причинами злочинності зазвичай розуміють соціальні явища, що породжують злочинність; сутність цих явищ поля¬гає в суперечностях, що виявляються на певних етапах розвит¬ку суспільства. Кримінологія вивчає причини виникнення і по¬ширення злочинності, класифікує їх за різними критеріями. Причини й умови злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності взагалі; окремої групи злочинів; конкретного зло¬чину. Це зумовлено тим, що причини конкретного злочину, який скоюється в певний час у певному місці, не повторюють ідентично схему причин злочинності взагалі. Конкретний злочи¬нець не завжди усвідомлює зв'язок злочину, який він вчиняє, із суперечностями дійсності, а вчинення конкретного злочину конкретною особою визначається індивідуальними умовами іс¬нування конкретної особи, до яких належать мікросередовище, у якому формується особа; особливості потоку масової інформа¬ції, яку споживає людина; особистісні особливості людини; си¬туація, що сприяє вчиненню злочину .Кримінологія ви¬вчає зазначені основні причини конкретного злочину, а також процес їх взаємодії, який називається механізмом формування конкретного злочину.

Особу злочинця кримінологія вивчає з позицій виявлення соціально-демографічних, правових, соціально-рольових, пси¬хологічних та інших властивостей суб'єктів злочину. Інтерес становлять кількісні відмінності соціологічного портрету зло¬чинців (та окремих їх категорій) від основної маси населення, бо відхилення щодо професійної, статево-вікової, родинної та інших характеристик допомагають виявити витоки злочинності.

Спостереження за злочинцями в суспільстві повинно здій¬снюватися постійно, оскільки їх склад і вигляд з часом суттєво змінюються.

Кримінологія вивчає мотиви злочинів і їх мотивацію, тобто пояснення спонукань до вчинення злочину, які надають безпо¬середньо злочинці.

Зазначимо, що злочин — це акт не тільки зовнішній, а й вольовий, усвідомлений, що обирається людиною вільно і є ре¬зультатом складного процесу, в якому зовнішні обставини діють опосередковано, відбиваючись через внутрішні умови. Тому щоб пізнати причини злочинності, необхідно розкрити механізм злочинної поведінки. Проте цей механізм можна розкрити лише у процесі дослідження особи злочинця і впливу її власти¬востей та особливостей на протиправну поведінку.

Попередження (профілактика) злочинів — це система дер¬жавних і суспільних заходів, спрямованих на усунення або ней¬тралізацію злочинності, послаблення її причин та умов, утри¬мання від злочинів і коригування поведінки осіб, які схильні й спроможні вчиняти злочини. Профілактичну систему можна аналізувати за спрямованістю, механізмом дії, змістом, суб'єкта¬ми та іншими критеріями. Заходи запобігання злочинності, їх зміст і характер залежать від того, як саме визначаються причи¬ни злочинності.

Проблеми поведінки потерпілого так само є елементом пред¬мету кримінології. Для визначення цього аспекту застосовують термін "віктимологія" — вчення про жертву злочину. Потерпі¬лий від злочину досліджується кримінологією з позицій його можливості стати жертвою злочинного посягання. Криміноло¬гія виявляє психологічні, соціальні, професійні та інші особли¬вості потерпілих від різних видів злочинів, вивчає життєві си¬туації, які підвищують небезпеку стати жертвою злочину, а отримані результати використовує для розробки рекомендацій, спрямованих на попередження злочинів і подання соціальної допомоги потерпілим.

Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їхній логічно упорядкований, систематизований виклад.

Система науки кримінології базується на двох підста¬вах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:

1) учення про злочинність;

2) учення про детермінацію злочинів;

3) учення про особу злочинця та жертву злочинів;

4) учення про засоби протидії злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на загальну й особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми зло-чинності. Це поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій.

У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), ана-лізується проблема детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а також питанням, віктимо¬логії та суїциду, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини криміно-логії на перший план виступає здатність до абстрактного мислення та засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься кримінологічна характери-стика різних видів і груп злочинів: корисливої та насильни¬цької злочинності, професійної і організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.

Загальновідомо й загальновизнано, що кримінологія як нау¬ка походить з кримінального права. Як зазначалося, криміно¬логія використовує такі базові визначення кримінального права, як "злочин" і "злочинець". Однак серед сучасних кримінологів-науковців Росії та України не існує однозначного погляду на сутність кримінології як правової науки. У підручниках, вида¬них у Росії протягом 1966-1999 рр., підтверджується офіційне трактування кримінології як правової науки і водночас під¬креслюється її тісний зв'язок із соціологією (А. Долгова). Поширена також точка зору на комплексний зміст криміно¬логії, що перебуває на межі кримінального права і соціології (І. Даньшин), тобто є соціолого-правовою наукою. Окремі вче-ні-кримінологи (Ю. Блувштейн і А. Яковлєв) розглядають кримінологію як соціологію злочинності. Такої самої точки зору дотримується кримінолог А. Зелінський , обґрунто¬вуючи її тим, що девіантна (відхилена) поведінка є предметом вивчення соціології, а злочинність — одна з форм девіантної поведінки, тому вивчати її повинні соціологи, а не юристи. Він підкреслює, що соціальна психологія, яка виникла на межі со¬ціології та психології, є особливою галуззю знань про людські відносини і належить до психології. Вчений вважає, що оскіль¬ки у кримінології особа і її вчинки посідають центральне місце, то вона охоплює соціальну психологію. Кримінологію взагалі А. Зелінський визначає як комплексну науку, що поєднує со¬ціологію і психологію злочинності, і вважає її соціологічною, а не юридичною наукою. Своє ставлення до кримінологів з ба¬зовою юридичною освітою він висловлює так: сприйняття й осмислення правової інформації у кримінологічних досліджен¬

нях повинні здійснюватися через призму соціологічного та пси¬хологічного вивчення реальної дійсності. Тому додатковою ба¬зовою освітою для кримінолога повинна стати соціологічна або психологічна науки. Проте ця точка зору не дістала широкої підтримки серед науковців-кримінологів України і Росії. Без базової юридичної освіти кримінолог не буде здатний правиль¬но трактувати такі базові, основні поняття кримінології, як злочин і злочинець, не зможе орієнтуватись у розмаїтті норм кримінального законодавства, що ставить під сумнів достовір¬ність таких досліджень і прогнозів.

  1. Як слушно зауважують В. Бурлаков і В. Сальников, ви¬ключно важливо, щоб у сучасний складний для кримінології час вона не втратила свого місця в системі юридичних наук, щоб її не поглинула правова соціологія або соціологія девіант-ної поведінки. Кримінологія не повинна відокремлюватися від правового поля, з яким нерозривно пов'язана. Як наукова дис¬ципліна, що осмислює теперішній стан і перспективу взаємо¬відносин держави і притаманного їй феномену злочинності, кримінологія могла б стати загальнотеоретичною основою для наук кримінально-правового циклу. З урахуванням значущості ролі, яку органи внутрішніх справ відіграють у боротьбі зі зло¬чинністю, необхідно підкреслити виключне місце, яке покли¬кана посісти кримінологія у професійній підготовці працівників органів внутрішніх справ. Методологія та завдання кримінології.

Діалектичний та історичний методи в кримінології

Метод (від грецьк. теїпосіоі - шлях до чого-небудь) - прийом, шлях дослідження. Методика - сукупність методів дослідження. Методологія - учення про шляхи та методи дослідження чого-небудь.

Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають змогу діалектичний та історичний підходи. Вони надають можливість правильно вирішувати такі дуже важливі для кримінології проблеми, як співвідношення буття та свідомості, фізичного й духовного, соціального та біологічного, необхідного й ви¬падкового, загального зв'язку явищ у їх постійному розвитку, єдності та боротьбі протилежностей, проблеми переходу кількісних змін у якісні тощо.

Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на потребу розглядати злочинність та інші кримінологічні явища в по¬рівняльно-історичному аспекті в розвитку та зміні їхніх соціаль¬них зв'язків і зумовленостей, застерігає від суб'єктивізму й одно¬бічного підходу, забезпечує системність дослідження. Однак хиб¬ною є думка, що лише на підставі загальних філософських по¬ложень можна пояснити всі явища та протиріччя, з якими стикається кримінологія. Завдання будь-якого криміноловшюго дослідження полягає в тому, щоби за допомогою законів і кате-горій діалектики обрати такий метод дослідження, котрий дав би можливість розкрити сутність явища, встановити законо¬мірності його розвитку, історичні форми прояву.

Діалектичний метод лежить в основі методології будь-якої науки, а діалектичний матеріалізм становить загальну методо-логію, тобто теорію пізнання. Філософи глибоко проникли в розуміння того, яким шляхом розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху від зовнішніх аспектів явищ, що вивчаються, до їхньої внутрішньої сутності. Тож завдання науки полягає в тому, щоб видимий у явищі рух звести до дійсного внутрішнього руху, бо якби форма прояву та сутність речей збігалися, то наука була б зайвою.

Отже, в основі методології лежить загальний метод пізнання - діалектичний та історичний матеріалізм.

Це база як для загальнонаукових (логічного, абстрактного мислення, висунення гіпотез, аналізу та синтезу, спостереження, експерименту), так для і спеціальних методів (соціологічних, статистичних, математичних, психологічних, педагогічних тощо). Остання група методів, які хоча і не є кримінологіч¬ними, але свою специфіку вони отримують через особливості предмета та завдань саме кримінологічних досліджень.

Загальнонаукові методи кримінологіч-них досліджень

Загальнонаукові методи - це загальні способи та шляхи дослідження процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, які використовуються в різних галузях наукового знання.

До загальнонаукових методів кримінологічних досліджень відносяться: аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, абстракція тощо.

Аналіз - це процес уявного чи реального розподілу цілого на частини, а синтез - процес об'єднання елементів у єдине ціле.

Індукція - спосіб пізнання явища від окремих фактів і по¬ложень до загальних висновків; дедукція ж розуміється як конс¬татація висновків через пізнання явища від загального до конк¬ретних фактів.

Аналогія — це відповідність, подібність предметів або явищ, процесів у яких-небудь властивостях.

Узагальнення - це відображення та формулювання тен¬денцій, що лежать в основі досліджуваного процесу.

Абстракція- це процес уявного виділення визначених вла-стивостей і зв'язків досліджуваного явища та розмежування їх і побічних явищ.

Історичний підхід - це розгляд і вивчення закономірного процесу руху та розвитку суспільства, зважаючи на характери-стики й особливості конкретного часового періоду.

Системний аналіз — це сукупність методологічних засобів і при¬йомів, використовуваних для підготовки й обґрунтування рішень зі складних проблем. Системний аналіз спирається на принципи системного підходу, а також на низку математичних та інших кількісних методів. Основна процедура - це побудова узагаль¬неної моделі, що відображає взаємозв'язок реальної ситуації.

Моделювання - це спосіб дослідження процесів або систем об'єктів через побудову та вивчення моделей з метою одержати нову інформацію. Ефективне дослідження такого комплекс¬ного явища, як злочинність, неможливе без використання методів моделювання.

Спеціальні методи кримінологічних досліджень

Спеціальні (приватнонаукові) методи кримінологіч¬них досліджень - це способи та прийоми конкретного до¬слідження об'єкта чи процесу з метою його оптимального ре¬гулювання.

До спеціальних методів належать:

Опитування - це метод збору даних про об'єктивні факти, думки, знання тощо, заснований на безпосередній (усне опиту-вання - інтерв'ю) й опосередкованій (письмове опитування -анкетування) взаємодії між дослідником (інтерв'юером) і опитуваним (респондентом).

Інтерв'ювання надає можливість зібрати інформацію про факти, суб'єктивні судження, мотиви поведінки, установки тощо. Особистісний характер взаємин між інтерв'юером і респон¬дентом, суб'єктивність оцінок висувають чіткі методологічні

та методичні вимоги до підготовки й проведення опитування, невиконання яких веде до перекручування результату. Інтерв'ю-вання використовується не так часто, як анкетування, тому що воно більш трудомістке.

Анкетне опитування (анкетування) - один із ефективних і широко використовуваних у кримінології методів одержання даних про думки й настрої осіб; про рівень знань особами вимог права; їхні схильності, симпатії та антипатії; оцінки своїх дій і поведінки інших в однакових ситуаціях; не зафіксованих в інших документах відомостей про минуле, про оточення тощо.

Документальний метод - загальна назва методів вивчення документів. Залежно від мети дослідження застосовують методи вивчення документів якісні чи кількісні.

Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел), групування, аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих статистичних показників встановити закономірності та взаємозалежності їхнього розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного явища.

Метод експертних оцінок полягає в одержанні, обробці й інтерпретації висновків фахівців у певній галузі, теорії та практиці з визначених питань, важливих для дослідника. Кількість залучених експертів не перевищує 20-30 осіб. При оцінці висновків зайві думки відкидаються.

При моделюванні будується ідеальний (уявний) або матеріаль-ний об'єкт, який може замінити чи відобразити об'єкт, який вивчається, при цьому дослідник отримує нову інформацію. У кримінологічних дослідженнях найчастіше застосовують графікові та математичні моделі.

Метод екстраполяції актуалізує досвід організації боротьби зі злочинністю в минулому, беручи до уваги її сучасний стан і накладаючи ці показники на майбутній її розвиток.

Найголовніше практичне завдання кримінології — виявля¬ти шляхи стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й не¬безпеку. Окремі найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з'являються нові види злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес, тор¬гівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.На подальший розвиток очікують такі нові напрями криміно¬логії, як родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспек¬ті злочинів серед членів родини), екологічна, а також традицій¬ні напрями кримінологічної характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють проблемі серій¬них сексуально-насильницьких злочинів.

До основних завдань кримінології належать такі:

• отримання достовірних даних про елементи, що є предме¬том кримінології;

• систематичне виявлення й аналіз явищ, процесів, факто¬рів, ситуацій, обставин, що детермінують злочинність;

• виявлення і вивчення суперечностей і конфліктів, що призводять до виникнення та реалізації злочинних намі¬рів, а також формування особи злочинця;

• розробка наукових рекомендацій щодо усунення або ней¬тралізації явищ, що спричинюють антисуспільну злочин¬ну поведінку;

• наукова розробка заходів, пов'язаних з виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів впливу на них.

  1. Кримінологічні дослідження в царській Росії: загальна характеристика.

  2. Виникнення та розвиток вітчизняної кримінології як самостійної науки.

  3. Сучасний стан кримінології. Основні кримінологічні установи в Україні.

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблю¬ється прірва між добром і злом, потреба у глибоких криміноло¬гічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого ос¬мислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигма¬тизація.

Концепція стратифікації з'явилася під впливом соціоло¬гії, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соці¬альних груп, що створюються на різноаспектній основі (профе¬сійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випад¬ком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конф¬лікту культур є мігранти, яким важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприк¬лад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебува¬ють на території США нетривалий час, істотно перевищує від¬повідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнан-ня природи злочинів, що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією кон¬цепцією причини злочинності можна подати в певному схема¬тичному вигляді. Ядром концепції є постулат про те, що зло¬чинна поведінка — це результат взаємодії особи й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно зба¬гатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) — це психологічні й соці¬альні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо коли їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тав¬ро" особи другого сорту, яка до того ж є небезпечною для сус¬пільства. Таврування виявляється в негативному ставленні оточуючих до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, яка зазнала відчуження за¬конослухняних громадян і зблизилась з образом життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення нетільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, і особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян. У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Зазвичай люди звикли бачити у злочинці не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Роз'яснення того, що такі погляди приумножують злочинність, повинні стати невід¬дільною складовою правової пропаганди.

З початку 60-х років у західних країнах і США великого поширення дістали прикладні кримінологічні дослідження. Так, з'явилося кілька напрямів, що вивчають злочинність мо¬лоді, злочини, які вчиняються в сім'ї, організовану і "білоко-мірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує й фі¬нансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні й інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення мас¬штабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про зростаючу свідомість суспільства, яке бажає вдосконалюватись.

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панували два напрями — соціологічний (І. Фойниць-кий, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традицій¬ний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого по¬ширення дістали біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) і психологічні (С. Познишев).

В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною мірою це було пов'язано з ім'ям профе¬сора П. Михайленка. У 1964 р. він у співавторстві з І. Гельфан-дом написав монографію "Попередження злочинів — основа бо¬ротьби за викорінення злочинності". Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній ака¬демії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику Ук-раїни з 1972 по 1993 р.

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні й координації зусиль вче¬них і практичних працівників щодо розвитку кримінології.

У цьому зв'язку необхідно зазначити також плідну діяль¬ність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організо¬ваної та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної зло¬чинності, кримінальної психології. Потреби практики висува¬ють кримінологічну науку на відповідне місце в системі право¬охоронних органів.

  1. Злочинність як вид відхиленої поведінки. Відмінність злочинності від злочину.

Оскільки злочинність є одним із центральних об'єктів дослід¬ження науки кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про визначення поняття "злочинність" у кри¬мінології. Серед вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо визначення цього поняття. Розгляне¬мо найпоширеніші з них і аргументи, які наводять для їх о᬴рунтування.

Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років XX ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється й охоплює сукупність злочи¬нів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризу¬ються певними кількісними та якісними показниками.

Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зелінський [8] обґрунтовує свою думку так:

1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як соціально-правового явища є "логічним монстром", оскільки словосполучення "соціально-правове явище" позбавлене сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми) набувають соціального зна¬чення і можуть вважатися соціальними явищами.

2. Точнішим буде визначення злочинності не як "сукупності злочинів", а як системи, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто ймовірнісної системи.

3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття зло¬чинності.

4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які ка¬ралися в усі часи і в усіх країнах, не можна не визнати найне-безпечнішим проявом деструктивних сил людини.

5. Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти-суспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймо¬вірнісної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взає¬модія підсистем, що є складовими цієї множини.

6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тоб¬то через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретно¬му випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак належать злісність, проти-правність, винність, караність. Водночас кожний окремий зло¬чин за змістом має множину ознак, що перебувають за межею загального поняття злочинності. Окремий злочин — подія зав¬жди випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою.

На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення злочинності [8]: це масовий прояв деструк-тивності в поведінці людей, що виявляється в системі пе¬редбачених кримінальним законом діянь, які вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або певної його частини.

Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнєцова пропонує інше визначення злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується на таких основних положеннях:

1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежу¬ється у кримінальному законодавстві різних соціально-економіч¬них формацій і режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом XX ст. кримінальне законодавство кардинально змі¬нювалося відповідно до політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади щонайменше п'ять разів: у період військового комунізму, нової економічної політики, державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу РСР 1958 року і Кримінальні ко¬декси республік 1959-1961 рр., і в пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс Російської Феде-рації (проект Кримінального кодексу України).

2. Злочинність — це не механічна множина конкретних зло¬чинів, які входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світової спільноти загалом. Злочинність є соціальною за походженням, суб'єкта¬ми злочинів, потерпілими громадянами, суспільством і держа¬вою, причинами й умовами.

3. Система злочинів як первинних елементів злочинності зумовлює її кримінально-правовий характер і системну взаємо¬дію всередині кримінальної системи між злочинами (наприклад, між хуліганством і насильницькими діяннями, між криміналь¬ним обігом зброї і насиллям).

4. Кримінально-правова властивість злочинності перешкод¬жає заміні поняття і явища злочинності на поняття "відхилення у поведінці", яке часто застосовують у зарубіжній криміноло¬гії. Виключно кримінальний закон визначає, що є злочинним. Не існує "власне кримінологічних" понять злочинів, і тому спроби внести кримінологічні категорії у Кримінальний Кодекс не мають перспективи.

Поширене серед кримінологів і таке визначення злочинності: це соціально-правове, відносно стійке антагоністичне яви¬ще, що самодетермінується й охоплює сукупність злочинів, вчинених у конкретному суспільстві в певний період, що ха¬рактеризуються кількісними та якісними показниками.

Розкриємо детальніше зміст останнього пропонованого ви¬значення поняття злочинності.

1. Згідно з першою соціологічною ознакою злочинність є соціальним явищем, наслідком причин і умов, що мають соці¬альний характер.

Позиція соціального детермінізму у кримінології зумовлює важливі висновки, основний з яких полягає в тому, що немож¬ливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши со¬ціальних умов, що породжують її. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство самі по собі не змо¬жуть радикально вплинути на стан злочинності.

Другою соціологічною ознакою є специфічний спосіб пося¬гання на встановлений у суспільстві соціальний порядок. Він охоплює тільки ті дії, що об'єктивно порушують або можуть порушити домінуючі суспільні зв'язки.

Третя соціологічна ознака розкриває особливості суб'єкта суспільно небезпечного діяння.

Отже, злочинність є наслідком конфліктів у суспільстві, соціальних відносин, взаємовідносин людей.

2. Злочинність має також правову характеристику, оскільки коло злочинів, з яких вона складається, визначається чинним кримінальним законодавством. Тому криміналізація або декри-міналізація тих чи інших діянь суттєво впливає на всі показ¬ники злочинності.

3. Злочинність виявляється в сукупності злочинних діянь, вчинених на конкретній території за певний період. Зміна хоча б одного з аспектів злочинності неминуче спричиниться до змі¬ни інших її аспектів і відповідно злочинності взагалі.

4. Злочинність як соціальне явище характеризується віднос¬ною самостійністю, що виявляється насамперед в її поход¬женні.

5. Стан злочинності залежить від загальних закономірно¬стей розвитку суспільства. Але ця залежність не позбавляє зло¬чинність елементів стихійності та сталості.

6. На відміну від окремого злочину злочинності притаманна самодетермінація, тобто самовідтворення, що особливо харак¬терно для злочинності з боку неповнолітніх і рецидивістів.

7. Відносна масовість злочинності означає, що вона вияв¬ляється не в окремих ексцесах, а у множині діянь (сукупності), кількість яких постійно змінюється. Тому одиничні ексцеси не можна вважати злочинністю.

8. Сталість як ознака злочинності полягає в тому, що не мож¬на очікувати різкої зміни структури і стану злочинності через невеликі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі відносні явища не можуть змінюватися дуже швидко. Коливання деяких показників злочинності з великою вірогідністю може свідчити про недоліки в обліку злочинів, ніж про реальні зміни у зло¬чинності.

З наведеного аналізу випливає, що пропоновані найпоши¬реніші визначення поняття злочинності і аргументи, що їх о᬴рунтовують, мають багато спільних рис і ознак, проте водно¬час і суттєві розбіжності.

Стан злочинності формується зі вчинення протягом ви-значеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.

Пояснення взаємозв'язку ґрунтується на філософських категоріях "одиничного", "окремого" та "загального". Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у харак-теристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну від окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності та злочину вважається їхня негативна суспільна й правова оцінка. Тож суспільство та держа-ва вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.

Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й одно-рідні групи злочинів, у зв'язку з чим виділяють види злочинності.

На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність -це явище закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує незалежно від суспільного ладу.

На рівні масового явища злочинність має самостійні форми руху, знаходить такі зв'язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встанов¬лені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).

Шаблони злочинної поведінки не є власне "винаходом" якихось злочинців. Ці шаблони існують незалежно від інди-відуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені

в сучасних кримінальних кодексах - крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можли-вість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки39.

  1. Поняття та ознаки злочинності.

Поняття злочинності-питання 6

Беручи визначення злочинності за основу, необхідно роз-глянути ознаки злочинності з метою більш детального розкрит-тя змісту поняття "злочинність".

1. Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспіль-ству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище37.

2. Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.

Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочин¬ності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.

3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства

та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.

Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економіч-них формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тен-денцій, причин та умов злочинів, а також від визначення держа-вами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.

4. Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.

5. Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" -дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміна-лізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.

Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керу¬ється поняттям протиправності, трактуючи його як юридич¬ний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.

6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів,а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за причиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами - економікою, політикою, ідео¬логією, психологією суспільства та соціальних спільнот, управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочинності визначаються суперечностями взаємодії соціальних процесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного характеру.

Це означає, що міжусіма ознаками злочинності існує діалектич¬на єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки, характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правово¬го явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.

7. Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна су-купність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підси¬стеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.

8. Злочинності притаманна ознака самодетерміпувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.

9. Злочинність складається з конкретних злочинів, вчине¬них на певній території у відповідний період часу.

10. Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегуляриість стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.

11. Злочинність має масовий характер. Стосовно злочин¬ності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукуп¬ності дій.

12. Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість зло-чинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі по-рівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недо¬ліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища38.

Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спо-стерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи зло-чинця тощо.

  1. Функції злочинності-конспект.

  2. Показники злочинності та їх загальна характеристика.

Стан злочинності характеризують кількісні та якісні показ¬ники.

Кількісні показники стану злочинності визначаються кіль¬кістю злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час, і кількістю виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час. Ці показники характеризують два ос¬новних аспекти злочинності — правопорушення їх "авторів", тобто осіб, які їх вчинили. Кількісне вираження цих показ¬ників не збігається, оскільки не всі злочини розкриваються і відповідно не всі особи, які їх вчинили, виявляються. Ці кіль¬кісні показники є абсолютними й іноді їх ще називають показ¬никами рівня злочинності. Проте останні доцільно використо¬вувати лише в аналізі стану злочинності та її динаміки в межах одного регіону, оскільки їх неможливо порівняти з відповідни¬ми показниками в інших регіонах через те, що вони однобічні, тобто враховують географічні й часові межі, проте не врахову¬ють чисельності населення регіону. З метою усунення цього не¬доліку і уможливлення співвіднесення абсолютних показників з чисельністю населення регіону для кількісної характеристи¬ки стану злочинності застосовують відносні показники — ко-ефіцієнти (індекси) інтенсивності злочинності й злочинної ак¬тивності населення.

Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кіль¬кість зареєстрованих злочинів на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності. Роз¬раховують цей коефіцієнт так:

Кі = (З/Н) ■ 10000 (або 100000),

де З — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна відпові¬дальність).

52

Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це кількість виявлених осіб, що вчинили злочини, з розрахунку на 10000 або 100000 населен¬ня регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності, тобто

Ка = (Оз/ Н) ■ 10000 (або 100000),

де Оз — кількість виявлених осіб, що вчинили злочини.

Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності найвищий, необхідно розрахувати відповідні ко¬ефіцієнти інтенсивності злочинності й порівняти їх. Рівень зло¬чинності різних груп населення в певних регіонах можна ви¬значити за допомогою коефіцієнтів, які розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти інтенсив¬ності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок, міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.

До кількісних показників злочинності можна зарахувати і так звану ціну злочинності.

Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші шкідливі наслідки вчинених злочинів. Обчис¬люється цей показник за кількістю вбитих і покалічених по¬терпілих, пограбованих, обкрадених і принижених внаслідок вчинення злочинів; розмірами матеріальної шкоди, завданої злочинами, і витратами держави на лікування потерпілих і по¬новлення їх здоров'я; витратами на утримання відповідних установ і правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю. Ціну злочинності необхідно визначати для харак¬теристики її суспільної небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу із злочинністю. Без відпо¬відного фінансового забезпечення програми попередження зло¬чинності неможливо реалізувати.

Структура злочинності є її якісним показником. Сутність структури злочинності полягає в описі співвідношення між гру¬пами й видами злочинів, вчинених різними категоріями пра¬вопорушників. Цей показник відображує співвідношення час¬ток цілого. Найпоширенішими підставами для виокремлення певних груп злочинів у структурі злочинності є соціально-де¬мографічні ознаки засуджених, юридичні властивості злочинів і кримінологічна класифікація злочинів. Згідно з цими крите¬ріями розрізняють три основних типи структур злочинності: соціально-демографічну, кримінально-правову та криміноло¬гічну.

Соціально-демографічна структура розкриває співвідно¬шення між кількістю злочинців за статтю, віком, родом занять (жінки, чоловіки, повнолітні, неповнолітні, службовці, робочі, працівники сільського господарства, підприємці, особи, які не працюють, та ін.).

Кримінально-правова структура охоплює такі критерії, як спрямованість, тяжкість злочинів, форма вини, мотивація зло¬чинів.

За спрямованістю розрізняють злочини, передбачені відпо¬відними главами Особливої частини КК України: злочини про¬ти особи, власності, громадського порядку, посадові, госпо¬дарчі та ін.

За тяжкістю розрізняють злочини тяжкі, менш тяжкі і такі, що не становлять значної суспільної небезпеки.

За формою вини злочини бувають умисні та з необережності.

За мотивацією розрізняють злочини, вчинені з корисливих мотивів, із хуліганських спонукань і антидержавні.

Загальновизнаної кримінологічної структури поки що не розроблено. На думку А. Зелінського [8], підставою для такої класифікації повинна стати кримінологічна класифікація зло¬чинів за ознаками способів вчинення злочинів, мотивації, особ¬ливостей особи злочинця. А. Зелінський пропонує класифіку-вати злочини шляхом розподілу на такі кримінологічно однорідні групи: крадіжки і шахрайство; корисливі насиль¬ницькі злочини (пограбування, розбій, бандитизм, вимагання); привласнення, розтрата, розкрадання через зловживання служ¬бовим становищем, а також крадіжки на виробництві; посадові корисливі злочини, що не є розкраданням (хабарництво); гос¬подарчі злочини, що вчиняються без використання службового становища; вбивства і тілесні ушкодження, що вчиняються умисно; статеві злочини; хуліганство й інші агресивні посяган¬ня на порядок управління і громадський порядок; умисні на¬сильницькі порушення порядку управління і громадського порядку; умисні посягання на особу, що вчиняються без застосу¬вання насилля; умисне знищення і пошкодження матеріальних та культурних цінностей (вандалізм); злочини проти держави; злочини з необережності.

О. Литвак пропонує розрізняти чотири відносно одно¬рідних блоки злочинності:

• загальнокримінальна корислива (крадіжки, шахрайство, пограбування, розбої, вимагання);

• агресивна некорислива (умисні вбивства, тілесні ушкоджен¬ня й інші, які вчиняють без корисливих спонукань);

• економічна (корупція посадових осіб, розтрата, привлас¬нення чужого майна, контрабанда, наркобізнес);

• неагресивна і некорислива (усі інші некорисливі й нена¬сильницькі злочини, у тому числі й ті, які вчиняють з не¬обережності).

Підставами для такої класифікації вибрано особу винного, особливості мотивації і способи вчинення злочинів.

У кримінологічній структурі виокремлюють ще й такі кри¬мінологічні групи: злочинність професійна, організована, реци¬дивна, побутова, пов'язана з наркотиками і алкоголізмом, транснаціональна та ін.

Географія злочинності — це поширеність злочинності на певній території, що характеризується кількісними та якісними (структурними) показниками злочинності в різних регіонах. Географія злочинності може зумовлюватись економічними, істо¬ричними, етнічними особливостями регіонів, концентрацією міського населення й іншими особливостями (наприклад, наяв¬ність транспортних вузлів, безпосереднє розташування поблизу державного кордону).

Динаміка злочинності — це рух злочинності в часі в бік її зменшення, збільшення або стабілізації. Динаміку характери¬зують зміна рівня і структури злочинності в часі, тобто зміна кількісних та якісних показників злочинності на певній тери¬торії за певний час.

На динаміку злочинності впливає багато детермінант, які за механізмом дії і змістом можна згрупувати у три напрями:

• правового характеру;

• соціально-демографічні;

• соціально-економічні, політичні, управлінські.

Детермінанти правового характеру пов'язані зі станом кри¬мінального законодавства і правозастосовчою практикою. Роз¬ширення або звуження сфери кримінальної відповідальності, криміналізація або декриміналізація діянь неминуче впли¬вають на рівень і структуру злочинності. Недоліки у правоза-стосовчій практиці органів, що здійснюють боротьбу із злочин¬ністю, нереагування на окремі нетяжкі злочинні прояви так само позначаються на динаміці злочинності.

Демографічні зміни справляють не причинний, а функціо¬нальний вплив на злочинність. Так, низька питома вага зло¬чинності неповнолітніх у країні в 1958 р. — 5 % — пояснюєть¬ся ще й тим, що після війни серед населення країни значно зменшилася кількість неповнолітніх осіб.

Соціально-економічні, політичні та управлінські детермі¬нанти чинять найістотніший, причинно зумовлений вплив на злочинність і її динаміку як у країні загалом, так і в окремих її регіонах. Проаналізувавши ці детермінанти, можна спрогно-зувати динаміку злочинності.

  1. Географія, екологія та топологія злочинності. Регіональні особливості злочинності в Україні.

Географія злочинності - це розповсюдження її по різних регіонах (територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.

Досвід роботи правоохоронних органів свідчить, що нерів-номірність у стані, динаміці та структурі розподілу злочин¬ності пояснюється:

• конкретними соціальними умовами певного регіону;

• економічною його характеристикою;

• національним складом і структурою населення;

• послабленням соціального контролю за поведінкою людей;

• рівнем культурно-виховної роботи, організації дозвілля та побуту населення;

• рівнем організації роботи в боротьбі зі злочинністю тощо.

Виявлення та взяття до уваги територіальної різниці в гео-графії злочинності - ключ до ефективних заходів щодо запо-бігання злочинам. При цьому стають більш видимими й конк¬ретні причини злочинів, умови їх скоєння, що має не тільки пізнавальне значення, але і слугує основою для організації конк¬ретної практичної діяльності.

Поряд з поняттям "географія злочинності" існує і "топогра¬фія злочинності", котре ввів у науковий обіг німецький учений Г. Шнайдер. Топографія злочинності - це безпосереднє місце вчинення злочину (магазини, вокзали, квартири, парки тощо)

Екологія злочинності досліджує взаємодію середовища, клімату, природного ландшафту, рослинного і тваринного світу,структури будівництва - з одного боку, та людських переживань

Аналізуючи дані криміногенної ситуації в Україні, можна дійти висновку, що стан злочинності в регіонах країни різний і залежить від різних факторів, а тому лише повне та всебічне дослідження злочинності в регіонах країни дозволить виявити причини та умови злочинності в країні загалом.

Наприклад, зменшення загальної кількості зареєстрованих злочинів спостерігається в 14 регіонах держави, найбільше в Чернівецькій (-12,4 відсотка), Херсонській (12,1 відсотка), Дніпропетровській (-10,2 відсотка), Одеській (7,1 відсотка) областях та в м. Києві (7,5 відсотка) [3].

Збільшилось розкриття злочинів в Україні на 3,1 відсотка. Але, не зважаючи на певне зменшення вчинення злочинів та збільшення розкриття злочинів, дедалі частіше від рук злочинців гинуть водночас двоє і більше осіб, винищуються цілі сім'ї, поширюються вбивства підприємців та працівників комерційних структур. Переважна більшість таких злочинів вчинюється на ґрунті розподілу сфер впливу між злочинними угрупованнями, озброєних кримінальних "розборок", а також з використанням вогнепальної зброї та вибухівки. Жертвами такого виду злочинності нерідко стають представники засобів масової інформації, органів влади і управління.

Зросла кількість зареєстрованих умисних убивств на 0,8 відсотка, розбоїв - на 1,3 відсотка, вимагань - на 16,0 відсотка, крадіжок приватного майна - на 3,9 відсотка, зброї та боєприпасів - на 4,7 відсотка. Значно збільшилась загальна кількість зареєстрованих злочинів у Волинській (+13,4 відсотка), Рівненській (+8,9 відсотка), Київській (+8,5 відсотка), Житомирській (+8,3 відсотка), Чернігівській (+7,2 відсотка) та Черкаській (+6,4 відсотка) областях.

Багато організованих злочинних угруповань не лише підтримують зв'язки з угрупованнями інших держав, а й вчинюють злочинні дії за кордоном [4].

  1. Збільшилась злочинність серед підлітків у Дніпропетровській (+6,8 відсотка), Київській (+35,2 відсотка), Запорізькій (+6,0 відсотка), Полтавській (+7,4 відсотки) областях та на територіях Донецького (+41,2 відсотки), Південного (+22,5 відсотка) і Південно-Західного (+14,7 відсотка) залізничних шляхів. Поняття структури злочинності.(частково з 10 питання)

Структура злочинності - це внутрішня, притаманна їй ознака, що розкриває її будову, окремі складові частини в за¬гальній їх сукупності за визначений відрізок часу та на ви¬значеній території. Від того, яка структура злочинності, залежить і "напрямок головного удару" в боротьбі з нею. Структура ви¬разно показує, що таке злочинність у безпосередніх конкретних умовах, яка визначаюча якість цього явища.

Аналізуючи структуру злочинності, необхідно виходити із суті та змісту самого соціального явища; розглядати злочинність у всій її різнобарвності, беручи до уваги той факт, що злочинність пере¬буває в постійному русі та зміні, котрі зумовлюють і змінюють деякі аспекти; розкрити зв'язки та зумовленості різних видів структури як між собою, так і з іншими базовими й надбудов¬ними суспільними явищами; досліджувати не тільки теоретичну, але й практичну значущість відповідного виду структури, зважаючи на поліпшення боротьби зі злочинністю.

Основним показником структури злочинності є питома вага. Питома вага - це співвідношення частини злочинності до її за-гальної кількості:

ПВ = Зв- х 100% Ззаг.

Зв - кількість злочинів певного виду

Ззаі - загальна кількість зареєстрованих злочинів

Як зазначає відомий російський кримінолог Н. Кузнецова40,

основні показники структури злочинності такі:

- співвідношення видів злочинів за їхньою класифікацією, поданою в Особливій частині КК;

- питома вага найпоширеніших злочинів;

- співвідношення видів злочинів за домінантною мотивацій-ною спрямованістю (насильницькі, корисливі, корисливо-насильницькі та необережні);

- питома вага злочинності неповнолітніх;

- питома вага групової злочинності, а всередині її - органі-зованої;

- питома вага рецидиву;

- "географія" злочинності, тобто розподіл її за регіонами й типами населених пунктів;

- питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом зброї;

- питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігомнаркотиків;

- "вуличні" злочини;

- транснаціональні злочини.

Характер злочинності зумовлюється кількістю найбільш небезпечних злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика осіб, які їх скоїли.

Отже, виходячи з наведеного визначення, характер злочин-ності проявляється через її структуру. Тому можна зробити висновок, що характер злочинності є одним з важливих по-казників її структури.

  1. Коефіцієнт злочинності. Техніка аналізу коефіцієнтів злочинності. Соціальні протиріччя та їх роль у детермінації злочинності. (10 вопрос) Поняття динаміки злочинності.(10 вопрос)

Динаміка злочинності - показник, який відображає зміну її рівня та структури протягом того чи того тимчасового періоду (рік, три роки та ін.).

На динаміку злочинності як соціально-правове явище ншіинаїоть дві групи факторів. Перша - це причини та умови злочинності, демографічна структура населення й інші соціальні процеси та явища, що впливають на злочинність. Друга - зміни кримінального законодавства, що розширюють або звужують сферу злочинних діянь.

Диференціація соціальних і правових факторів впливає на статистичну криву злочинності, необхідну для об'єктивної оцінки реальних змін у її динаміці та прогнозі. Зниження чи зростання рівня злочинності відбуваються в результаті як реальних соціальних змін рівня та структури злочинності, так і в результаті правових змін у законодавчій характеристиці кола кримінально-караних діянь, у повноті реєстрації тав інших юридичних факторах.

Статистична картина динаміки злочинності також пов'язана з ефективністю діяльності своєчасного виявлення та реєстрації вчинених злочинів, їх розкриття та викриття винних, забез-печення невідворотності справедливого покарання.

До основних показників динаміки відносять:

Рівень ряду - це показник абсолютної величини, рівня певного періоду, що відображений у конкретному ряді.

Абсолютний приріст (зниження) - це різниця між рівнями минулого та попереднього періодів, відображена в абсолют¬них показниках.

Темп росту (зниження) - відсотковий показник рівня мину¬лого періоду до рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).

  1. Темп приросту (зниження) - відсотковий показник відношен¬ня приросту (зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як нерухомий базовий (базовий спосіб). Латентна злочинність та її види. Способи визначення латентності злочинів.

Дані про злочинність отримують зі статистичної звітності відповідних правоохоронних органів. Проте загальновідомо, що кримінальна статистика не відбиває повністю справжнього стану злочинності, оскільки не всі злочини, що вчинені, а та¬кож особи, які їх вчинили, реєструються відповідними держав¬ними органами. Незареєстрована частина злочинності створює так звану латентну злочинність. В юридичній літературі латент¬ну, тобто приховану, злочинність визначають як частину всієї злочинності, інформація про яку не надійшла до органів, що реєструють злочини і злочинців.

Реальний рівень латентної злочинності визначається кіль¬кістю злочинів, що залишилася поза сферою застосування кри¬мінального закону, і кількістю злочинців, яких не було при¬тягнуто до кримінальної відповідальності.

Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них.

56

А. Зелінський [8] пропонує таке визначення латентної зло¬чинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внут¬рішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

Латентну злочинність розраховують за формулою

л ф з'

де Зф, Зз — злочинність відповідно фактична і зареєстрована. Рівень латентної злочинності визначають так:

Рл = Зз / Зф.

В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну (об'єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).

Природна латентність — це сукупність випадків, коли пра¬воохоронним органам не були відомі факти вчинення злочинів (неповідомлення потерпілими та іншими особами про вчинений злочин).

Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт злочину виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як злочин (пожежі, кишенькові крадіжки).

Штучна латентність — це сукупність випадків, коли пра¬воохоронний орган, маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на облік з будь-яких причин.

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

• низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, пограбування тощо);

• середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних ор¬ганів, хоча й не приховують факт вчиненого злочину (не¬значна шкода, завдана злочином; відсутність віри у мож¬ливість розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);

• високий — злочини, про вчинення яких в більшості ви¬падків відомо тільки злочинцю й потерпілому, причому останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність хвороби, кори¬сливі мотиви — шахрайство, хабарництво, статеві злочи¬ни тощо). Ця категорія злочинів через їх неочевидність і практично "нульову" активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність.

Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та ін¬шого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпе¬ченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов'язки яких входить виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб'єктів кримінально-правових відносин. Головни¬ми їх учасниками є суб'єкт злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи кримінального пере-слідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.

Фактори природної латентності злочинів, що пов'язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація злочинів, що вчиняються, є важ¬ливими факторами латентності, що набагато ускладнює роз¬криття і розслідування злочинів, особливо тих, що вчиняють¬ся у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов'язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жерт¬ви. Об'єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненого злочину. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

На латентності окремих злочинів істотно позначається пси¬хологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть за¬стосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жерт¬вою злочину у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву ла¬тентної віктимності.

Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчине¬ний злочин, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохо¬ронних органів і їх здатність розкрити злочин, бажання уник¬нути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприят¬ливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. При¬четність потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх латентності.

Одним з важливих факторів латентності злочинів, який без¬посередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до зло¬чинів, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму за¬безпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправ-ного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умов¬ляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянсь¬кого обов'язку.

До факторів об'єктивного характеру, що сприяють латент¬ності злочинів, належать також незадовільна матеріально-тех¬нічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяль¬ності істотно впливає недостатність спеціальних технічних за¬собів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного за¬безпечення, криміналістичної техніки.

На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумов¬люється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування злочинів. Особливу небезпеку ста¬новлять дії посадових осіб, які умисно приховують інформацію про злочинну діяльність підлеглих, а також умисна нереєстра-ція заяв і повідомлень про злочини, що надійшли до правоохо¬ронних органів, під різними приводами, що здійснюється з ме¬тою створення уявної ефективності діяльності правоохоронних органів, пов'язаної з розкриттям і розслідуванням злочинів. На латентність злочинів впливають також однобічність і неповно¬та у розкритті й розслідуванні злочинів правоохоронними та судовими органами, внаслідок чого не встановлюються всі епі¬зоди злочинної діяльності й не всі винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Одним з факторів, що вплива¬ють на латентність злочинів, є також неправильна юридична кваліфікація злочинів (умисна або помилкова) відповідним органом розслідування або судом. Так, пограбування кваліфі-кується як крадіжка, злісне або особливо злісне хуліганство — як звичайне хуліганство.

Належний рівень організації реєстрації й обліку злочинів є однією з центральних організаційно-управлінських проблем боротьби із злочинністю, оскільки відіграє важливу роль у за¬безпеченні повноти й об'єктивності інформації про показники стану злочинності та реального контролю за нею.

Досліджують латентну злочинність за допомогою прийомів і методів, які умовно можна поділити на дві групи.

До першої, соціологічної групи належать соціологічні прийо¬ми і способи вимірювання латентної злочинності й визначення латентності окремих видів злочинів. Це спостереження, опиту¬вання, анкетування, експертні оцінки, огляди віктимізації на¬селення, контент-аналізи матеріалів преси.

До другої, оперативно-слідчої групи входить сукупність при¬йомів і способів виявлення прихованих злочинів, які застосо¬вують в оперативній та слідчій діяльності правоохоронні органи. Серед них вирізняють способи виявлення латентних злочинів, які тією чи іншою мірою пов'язані з господарською діяльні¬стю юридичних осіб. З огляду на важливість об'єкта дослід¬ження вони створюють підгрупу методів економіко-правового аналізу.

Необхідно також ураховувати сучасні розробки методики вимірювання латентної злочинності на основі модульного аналі¬зу конструювання соціуму, в основу якого покладено систем¬ний підхід до дослідження суспільства загалом і, зокрема, такого соціального явища, як злочинність. При цьому широко використовують сучасні комп'ютерні технології, за допомогою яких можна не тільки розраховувати показники, що стосують¬ся латентних злочинів і латентних злочинців, а й визначати тенденції розвитку латентної злочинності.

ДЛЯ виявлення латентної злочинності використовують за-гальні та спеціальні методи.

До загальних методів належать: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опиту-ванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів та ін.

Спеціальні методи - це, зокрема, такі: аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до роз¬криття та прийняття санкцій; екстраполяція; системно-структур¬ний аналіз тощо.

Чітке виявлення об'єктивних і суб'єктивних обставин по кож-ному злочину сприяє здійсненню необхідних заходів щодо ослаблення"їаких явищ у майбутньому. Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

- володіти інформацією про реальний стан злочинності на території обслуговування,

- визначати справжню структуру злочинності;

- мати чітке уявлення про тенденції в динаміці злочинності;

- визначати розмір збитків, заподіяних державі та громадянам;

- виявляти обставини, що породжують злочинність, і ви-значати шляхи їх усунення;

- прогнозувати та планувати боротьбу зі злочинністю. 18. Поняття та класифікація причин та умов злочинності.

Учення про причини й умови злочинності у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі не має єдиного тлумачен¬ня. Це пояснюється тим, що ця галузь юридичних досліджень відзначається особливою складністю та різноплановістю позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, це призводить до наявності в підручниках із кримінології діаметрально про¬тилежних концепцій причин і умов злочинності в нашому суспільстві.

Кримінологія приділяє багато уваги категорії причииовості. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причиновість є основ-ними елементами предмета науки кримінології. Проблема при-чиновості має важливе методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності, соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка запобіжних заходш, а також визначення іїіших кримінологічних проблем. Як складне явище, злочинність є на¬слідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Із цією пробле¬мою пов'язане власне й виникнення кримінології як науки.

У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображають зміст причиново-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови, фактори злочинності. Причино-вість є однією з форм детермінації.

Отож власне виявлення факту взаємозв'язку злочинності з якимось іншим явищем або процесом не можна визнати достатнім. Потрібно визначити ще й характер такого взаємо-зв'язку. Інакше не можна визначити, що саме породжує зло-чинність, а заходи боротьби з нею можуть стосуватися тільки обставин, що перебувають у функціональному зв'язку чи зв'язку станів.

Для пояснення причиновості важливе значення має правильне розуміння місця та ролі біологічних факторів. Слід пам'ятати, що юридична й моральна оцінка вчинку визнача¬ється не фізіологічною поведінкою, а її змістом. З огляду на цю обставину, біологічне, зокрема й генетичне, є лише необ¬хідною умовою, а не причиною.

Під причиновістю розуміють генетичний зв'язок між окремими станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причиновості є породження причиною наслідку. Причиновість завжди має об'єктивний характер.

Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є поняття "причини". Етимологічно слово "причина" пов'язане з дієсловом "чинити", "учинити" та вважається сино-німом (як дієслово) слова "робити", "творити", "виробляти"47.

Причина злочинності - це соціально-психологічні об-ставини, що безпосередньо породжують і відтворюють зло-чинність та злочини як свій закономірний наслідок. Причина як основа та сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.

Отже, якщо причини злочинності - це негативні явища, які породжують її, то умови злочинності - це явища, котрі без-посередньо не породжують злочинності (наслідку), але слугують певними обставинами, що сприяють її виникненню та існу¬ванню, тобто в певний спосіб упливають на розвиток причино¬вого зв'язку, сприяючи чи не перешкоджаючи породженню злочинності.

кримінологічній літературі класифікація причин й умов злочинності здійснюється за декількома критеріями:

• за природою;

• за рівнем функціонування;

• за змістом і способом дії;

• за джерелами.

За природою причини й умови поділяються на:

- об'єктивні,

- суб'єктивні.

Об'єктивні фактори існують незалежно від волі людини. До них належать: стан екології, економіки, соціальний лад, спадковість, клімат та ін. Що стосується злочинності загалом, як об'єктивні її причини постають конкретні суперечності су-спільного буття, економічних і соціальних відносин людей. ©б'єктивні умови - це недоліки організаційного й технічного порядку, що підтримують, пожвавлюють дію суб'єктивних і об'єктивних причин злочинності.

Суб'єктивні фактори охоплюють все особистіше, що залежить від волі людини: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінський вважає, що до суб'єктивної детермінанти поведінки обов'язково належать також не свідомі елементи психіки людини, її психічне здоров'я, а спадкові особливості. До суб'єктивних причин від¬носяться елементи соціальної психології, що суперечать моралі та проявляються у викривлених потребах, інтересах, установках, меті, які призводять до скоєння злочинів. Суб'єктивні умови -це демографічні та соціально-психологічні особливості населення.

За рівнем функціонування виділяють причини й умови:

- загальні для всієї злочинності;

- особливі для різних видів злочинів (за їх кримінально-правовою характеристикою, за колом осіб, що їх скоїли та ін.);

- поодинокі для певних злочинів.

За змістом і способом дії:

• загальні причини й умови ті, що впливають на всю зло¬

чинність, тобто стосуються всіх процедур у злочинності: зрос¬

тання, скорочення, структурних змін тощо. Вони можуть бути:

-економічними;

- ідеологічними;

- організаційними;

- правовими тощо;

• особливі криміногенні обставини:

- причини та умови конкретних видів злочинів за об'єктом зазіхання можуть об'єднуватись у великі групи - причини й умови корисливих, насильницьких, посадових злочинів тощо;

- причини та умови умисних і необережних злочинів;

- причини й умови первинної та рецидивної злочинності;

- причини й умови злочинності неповнолітніх, що мають специфічний характер, беручи до уваги психофізіологічні особ-ливості цієї категорії злочинців тощо;

• причини й умови конкретних поодиноких злочинних дій

різноманітні. Лише частина з них може розглядатись як типові

й такі, що підлягають певній систематизації. Незважаючи на це, хоч і умовно, вони можуть бути розмежовані на декілька груп:

- причини й умови, пов'язані з матеріальним станом і умова¬ми життя осіб, які скоїли злочин;

- пов язані з моральним формуванням особи, з особливо¬стями соматичного та психічного стану;

- причини й умови, що випливають з певної життєвої

ситуації та поведінки потерпілого.

За джерелами причини й умови бувають:

- внутрішні - суперечності, що притаманні певному су-спільству,

- зовнішні - негативний уплив з боку інших. Скажімо, порнографія, наркотики, насильство, що заполонили екрани наших телевізорів і кінотеатрів, які прийшли із Заходу.

У кримінологічній літературі застосовують також інші основи для класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й віддалені, обставини, фактори, детермінанти. На наш погляд, усі ці класифікації мають право на існування, але в їх основі лежать поняття причин і умов" злочинності, та тлумачать їх різні автори по-різному.

Завершуючи розгляд цього питання, необхідно зазначити, що теорія про взаємозумовленість і взаємозв'язок явищ у при¬роді та суспільстві дає нам ключ до розуміння того, чому зло¬чинність існує і чим зумовлюється. Перераховані класифікації дають можливість цілеспрямовано вивчити причини й умови злочинності. На їх основі формуються реальні прогнози та ефективні заходи обмеження злочинності й запобігання конк-ретним злочинам.

19. Біологічні концепції причин злочинності.(+конспект)

Біологічні і біосоціальні концепції причин

злочинності

У 80 х роках XIX ст. в кримінальному праві (головним чиному західноєвропейських країнах) з’являється антропологічний чи

біологічний напрямок, що в подальшому набув особливого поширення у фашистській Німеччині та серед реакційних кіл різних

сучасних країн. Основоположником цього напрямку був італійський лікар Чезаре Ломброзо (1836 –1909), що виклав свої поглядив двох книгах – “Злочинна людина” і “Злочин, його причини і засоби лікування”. “Раптом одного разу вранці похмурого груд невого дня я знайшов на черепі каторжника цілу серію атавістич них ненормальностей…аналогічну тим, що є в нижчих хребетних. При спогляданні цих жахливих аномалій – начебто ясне світлопромінило темну рівнину до самого обрію – я усвідомив, що проблема сутності і походження злочинців була вирішена для мене”1, – такі слова були сказані ним у 70 х роках XIХ століття. У такий спосіб він стверджував, що причини злочинності лежать не в суспільних умовах, а в самому злочинці, у його біологічних і расових особливостях і що серед людства завжди є певна кількість людей, призначених від народження бути злочинцями.Злочинцем не стають, стверджував Ломброзо, ним народжуються. Він бачив чотири можливих джерела “уродженої злочинності”:а) особливі анатомічні; б) фізіологічні, психологічні властивості індивіда; в) наявність у нього атавістичних рис первісної людини дикуна; г) епілепсія і “моральне втручання”. Підкреслюючи“натуральну” природу злочинності, Ломброзо стверджував, щозлочини властиві не лише людям, але і тваринам, і навіть росли нам. Злочинці, учив Ломброзо і його послідовники, – це двоногі тигри серед людей, це хижаки, які не можуть пристосуватися до звичайних людських умов і в силу своїх психофізичних якостей,здатні лише вбивати, грабувати і чинити насилля.

Матеріальніумови, суспільне становище не грають, на їх думку, ніякої ролі уформуванні злочинності, чи, у крайньому випадку, роль їх дру горядна. Ми знаходимо, говорять вони, лютих лиходіїв серед ко ролів і багатіїв, і, навпаки, найчесніших людей – серед бідняків.Отже, вся проблема злочинності впирається в особу злочинця, в

його психічні і фізичні особливості. Як серед тварин, запевняютьломброзіанці, є тигри і коні, так і серед людства є, були і будутьзлочинці і чесні люди. І як тигра не можна перетворити в домаш ню тварину, так і злочинця не можна виправити.

Оскільки природжений злочинець, думав Ломброзо, рано чипізно повинен скоїти злочин, то немає потреби чекати цього мо

менту: злочинців слід нещадно знищувати, у крайньому випад ку, – ізолювати. Судити ж їх зовсім безглуздо.

Неважко побачити в цій концепції перенесення еволюційно біологічної теорії розвитку видів Ч. Дарвіна в сферу вивчення злочинності. Справді, якщо еволюційно людина походить відлюдиноподібної мавпи, потім пережила стадію первісної дикості,

то існування злочинців можна вважати проявом атавізму, тобто раптовим відтворенням на світ у наш час серед сучасних, цивіл

ізованих людей, людей первісних, близьких до своїх людино подібних предків. До того ж і в Дарвіна знаходили таке вислов

лювання: “У людському суспільстві деякі з найгірших схильностей, що раптово, поза усякою видимою причиною виявляються в

складі членів родини, можливо, являють собою повернення до первісного стану, від якого ми відділені не настільки багатьма

поколіннями”.1

Ломброзо намагався підкріпити свої міркування численни ми матеріалами кримінальної статистики, деталізованими до

дрібниць десятками ознак (аномалії черепа, мозку, нутрощів,особливості росту, ваги, голови, обличчя, вух, носа, рота, зубів,

волосся, особливості температури тіла, пристрастей, жорстокості, моральних почуттів, освіти, жаргону, татуювання і т.ін.). Спо

чатку Ломброзо поділяв злочинців на три типи: убивць, злодіїв іґвалтівників.2

Для вбивць він вважав характерними такі антропологічні озна ки: скляні, налиті кров’ю очі; великий орлиний, загнутий униз ніс;розвиті ікла, щелепи, вилиці; тонкі губи та інші подібні ознаки.

У злодіїв, на думку Ломброзо, спостерігалися особлива рух ливість особи і, зокрема рук, маленькі блукаючі очі, зрощені бро

ви, рідка борода, криві, запалі, іноді кирпаті носи тощо

Для ґвалтівників – типові блискучі очі, зніжені риси особи,великі щелепи, роздуті губи, жіночні рухи тіла, сиплий голос.

Особливо Ломброзо виділяв тип політичного злочинця, якому нібито з дитинства притаманний дух руйнування та особливі

фізичні ознаки виродження. Для цієї мети Ломброзо аналізував портрети відомих політичних діячів Франції – Марата, Дантона,

Луїзи Мішель і інших, знаходячи в кожного риси дегенератизму (ненормальні вуха і надбрівні дуги, сильно виражений щелепнийдіаметр і т.п.). Усі праці Ломброзо і його послідовників заповнені

численними статистичними ілюстраціями.

Велику увагу у своїх працях Ломброзо приділяв доводам існування особливих рас, за що пізніше схопилися німецькі та амери

канські фашисти як за “наукову базу” для кримінальноправової дискримінації цілих народів (негрів, слов’ян, євреїв, циган). “Ми

повинні, – писав Ломброзо, – відмовитися від сучасних сентиментальних відносин до злочинця, якими заражені всі наші кри

міналісти. Вища раса завжди витісняє і винищує нижчу – такий закон розвитку людства. Де справа йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалості”. 1

Проте, вже перші перевірки таблиць Ломброзо показали, що наявність у злочинців особливих фізичних рис, які відрізняють

їх від усіх інших сучасних людей і зближують їх з первісною людиною, є не більше ніж міф. Теорія Ломброзо і сучасні містифі

кації, що випливають з неї, виходять з положення про те, що між деякими фізичними рисами і характерами організму людини, з

одного боку, і злочинною поведінкою, – з іншого, існує визначена залежність, аморальному вигляду відповідає фізична побу

дова людини. Треба сказати, що в повсякденній, побутовій свідомості, почасти в художній літературі та інших творах мистецтва,дійсно фігурує стереотип злочинця ломбразіанського типу (фігура лиходія), якому протистоїть доброчесний герой, чия фізичнаперевага завжди доповнюється перевагою моральною. Однак ніякого наукового обґрунтування такі збіги, звичайно, не мають.

У 1913 р. англійський кримінолог С. Горинч 2 перевірив дослідження Ломброзо, порівнявши ув’язнених зі студентами

Кембриджу (1000 чоловік), Оксфорду та Абердина (959 чоловік),з військовослужбовцями і вчителями коледжів (118 чоловік). Виявилося, що ніяких розходжень між ними і злочинцями не існує.Подібне дослідження за такими самими результами здійснив

В. Хиле в 1915 р.1

Теорія Ломброзо ґрунтується також на уявленні про те, що фізична норма (досконалість тіла) сама являє собою моральну досконалість і що взагалі нібито існує об’єктивна норма (єдина для всіх часів і народів) фізичних рис людини. Ломброзо щиро

вважав, що для злочинця характерна наявність рис “монгольського” типу.2

Під впливом критики Ломброзо сам відійшов від чисто біологічного пояснення злочинності, визнав існування поряд з “при

родним” також і типу “випадкового” злочинця, поведінка якого обумовлена не лише особистісними, але і зовнішніми факторами.

У книзі “Злочин, його причини і засоби лікування” Ломброзо намітив схему злочинних чинників, які містять 16 груп, у числі

яких були: космічні, етнічні, кліматичні, расові, чинники цивілізації, щільності населення, харчування, освіти, виховання, спад

ковості тощо.

Таким чином, біологічна теорія злочинності вже в працях її засновника Ломброзо стала трансформуватися в біосоціальну теорію. Ще чіткіше ця трансформація проявилася в поглядах учнів і соратників Ломброзо Феррі і Гарофало, які, зберегли основні положення теорії свого вчителя та значно підсилили роль

соціальних чинників злочинності.

В наступні роки біологічні і біосоціальні теорії в кримінології отримали нову інтерпретацію, через те й отримали наймену

вання неоломброзіанських. До таких теорій відносять: теорію конституціонального нахилу до злочину, теорію ендокринного

нахилу до злочину, теорію психологічного нахилу до злочину, теорію расового нахилу до злочину та ін.

Загальне для всіх цих теорій полягає в тому, що вони визнають причиною злочину ті чи інші фізіологічні чи психологічні

особливості індивіда, роблять його хоча і не приреченими, але схильними до вчинення злочинів. Однак розвиток генетики дає можливість у недалекому майбутньому розшифровки генетичного коду, як законного прагнення підвести наукову базу під вивчення злочинності, знову викликають до життя спроби угрузнути в протиправну поведінку з біологоанатомічними, вродженими рисами особистості, наприклад з особливостями хромосом.

Тим часом доведено, що злочинність – не біологічна, а соціальна категорія. Її мінливість зі зміною соціальних умов є безпереч

ним фактом. Індивідуальні властивості і якості, з поміж яких й уроджені, пов’язані з унікальним характером генетичної програми кожної людини, безумовно, визначають багато чого в його поведінці. Визначають (на рівні можливого), але не є причиною.

Викликані рішучими запереченнями спробами поділити ці вроджені властивості на криміногенні, що визначають антисоціальну поведінку, і позитивні, що ведуть людину шляхом чесності, більш цінні і менш цінні. Одним з різновидів такого оціночного підходу до вроджених здібностей генетичної програми є теорія підвищеної криміногенності осіб з набором хромосом типу XVV. Відомо, що в результаті поділу клітин вага хромосом, вклю чаючи ті, від набору яких залежить стать людини, поділяються таким чином, що в кожній новій клітині утвориться повний набір хромосом. Сполучення хромосом типу X і Y визначають стать людини (XX – жінка, XY – чоловік). У визначеному відсотку випадків цей нормальний розподіл може порушуватися. Одним з результатів такого порушення (наявність зайвої хромосоми іншого типу, чим X чи Y) веде до народження розумово неповноцінного індивіда (синдром Дауна). У звичайних умовах наявність однієї

хромосоми Y визначає чоловічу стать людини. Звідси виникло припущення, що в осіб із хромосомною формулою XYY присутні деякі додаткові характеристики “над чоловіків” (підвищена агресивність, сексуальність, і т.ін.), іншими словами, виникла версія про те, що люди такого типу – природжені злочинці.

В 1966 р. в англійському журналі “Природа” було опубліковано доповідь кримінолога П. Джекобса, в якій говорилося про

те, що 3,5% “розумово відсталих пацієнтів – чоловіків з небезпечними, насильницькими чи злочинними нахилами, що пере

бували в одній із швецьких в’язниць, мали зайву Vхромосому”. На цій підставі Джекобс зробив висновок про те, що “у деяких осіб спонукання до насильства може бути вродженим і віднесенедо того, що позначається як зайвою Yхромосомою”. 1 Для спростування цього висновку американський генетик Т. Поуледж привів дані, згідно з якими:

а) рівень чоловічого гормону (тестостерону), як показали дослідження, в осіб з набором хромосом XYY, не відрізняється від рівня у осіб з набором хромосом ХY, а підвищена сексуальність таких осіб не підтверджена;

б) чисто фізична характеристика – підвищений ріст – характерний для всіх осіб з набором хромосом типу ХYY (іншихфізичних відхилень немає);

в) психологічні розходження (коефіцієнт інтелекту), виявлені в осіб з набором хромосом XYY, хоча і нижчі середнього показника з поміж населення в цілому, але збігається з показниками, які характеризують інших осіб, що містяться в закритих

установах (всі особи з набором хромосом XYY досліджувалися або у в’язницях або в лікарнях);

г) сполучення хромосом XYY зустрічається в середньому в одного з тисячі народжених, і цей відсоток дуже постійний, він ніяк не пов’язаний зі значним ростом чи зниженням рівня агресивності і насильницької злочинності;

д) головне полягає в тому, що на відміну від інших порушень набору хромосом, що однозначно ведуть до появи хвороби Дауна, наявність зайвої хромосоми Y не спричиняє явних і специфічних відмінностей психіки і поведінки таких осіб. Форми їхньої поведінки (з поміж яких і випадки скоєння ниминасильницьких злочинів) нічим, власне кажучи, не відрізняються від поведінкових актів подібних людей з нормальним набором хромосом, з яких складається основна маса насильницьких злочинців.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.