39. Типологія та класифікація злочинців.

Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають категорія "типологія особи злочин¬ця" і класифікація злочинців. Профілактична діяльність, що пов'язана із запобіганням злочинності на рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є основою методи¬ки прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування заходів профілактичного та правового впливу.

У кримінологічній літературі розрізняють типологію і кла¬сифікацію. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює сукупність типових для всіх або пев¬них груп соціальних особливостей, а класифікація поділяє зло¬чинців на групи за певною одиничною, індивідуальною озна¬кою. Класифікація передує типології. Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об'єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними

У науковій і навчальній літературі наводяться різні класи¬фікації злочинців:

• за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, осві¬та) — чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, у тому числі 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 ро¬ків; з початковою, середньою, вищою освітою;

• за ознаками соціального становища і роду занять — ро¬бочі, службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці, працівники сфери торгівлі, приватні підприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;

• за ознаками місця проживання і тривалості проживан¬ня — житель міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

• за інтенсивністю і характером злочинної діяльності — повторність, рецидив (спеціальний або особливо небезпеч¬ний), у складі групи, організованого злочинного угрупо¬вання;

• за даними про стан особи в момент вчинення злочину — у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час від¬бування покарання у виправно-трудовій установі;

• за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбив¬ці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна класифікувати й на інших підставах.

У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації. Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії розрізняють три гру¬пи типології.

До першої групи належать топології, в яких злочинці ди¬ференціюються залежно від характеру особистісно-мотива-ційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо небезпечних, насильниць¬ких, корисливих, які вчинили злочини проти суспільного по¬рядку, необережних.

Друга група об'єднує типології, в яких злочинці розподі¬ляються за характером взаємодії криміногенної особи з різним ступенем вираження з факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли

розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу, криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний; ситуаційно-криміногенний; ситуа¬ційний.

До третьої групи входять типології, де критерієм типологі-зації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіан¬тів такої типології — розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:

• професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого належать професійні злочинці й особливо небезпечні ре¬цидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезен¬тується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;

• звичний тип — для особи характерна значна деформація структури соціальної спрямованості, позитивний компо¬нент слабкий, а соціально-психологічні властивості не¬стійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем право¬свідомості, відсутністю чітких меж між моральним і аморальним, поняттями "можна" та "не можна". Від про¬фесійного типу відрізняється тим, що використовує жит¬тєві ситуації, але не активний у самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчи¬няють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;

• нестійкий тип — для особи не характерні наявність стій¬ких і значних деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і позитивної спрямованості при¬близно однакові, що однаковою мірою може спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між злочином і особою завжди є "привід", особистісна ін¬терпретація якого може або призвести до вчинення злочи¬ну, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;

• необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає позитивний компонент, а негативна спря¬

мованість мінімальна. Для цієї особи характерне легко¬важне ставлення до соціальних норм, що регулюють пове¬дінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;

• випадковий тип — особа характеризується позитивною соціальною спрямованістю, без деформації з боку нега¬тивного компонента, має стійкий рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної життє¬вої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у ста¬ні сильного душевного хвилювання, що викликаний не¬правомірними діями потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.

Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.

Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлю¬ють дві підстави типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість антисоціальності особи.

За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:

• насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здо¬ров'я, честь і гідність людини — це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за вандалізм;

• корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майна ненасильницькими способами — хабарники, контрабан¬дисти, фальшивомонетники та ін.;

• корисливо-насильницьких — бандити, грабіжники, реке¬тири, корисливі й наймані вбивці;

• що вчинили злочини проти суспільного порядку управ¬ління;

• необережних.

За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:

• випадкових — вперше вчинили нетяжкі злочини під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч влас¬ним ціннісним орієнтаціям;

• ситуативних — схожі з випадковими, але вчиняють тяжкі злочини (умисне вбивство з ревнощів);

• нестійких — вчиняють умисні злочини вперше, але ра¬ніше вчиняли правопорушення і проступки;

• злісних — здійснюють злочинну діяльність тривалий час (у тому числі рецидивісти, лідери організованих злочин¬них груп);

• особливо злісних — "злодії в законі", "авторитети", ліде¬ри організованих злочинних угруповань.

Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А. Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки спрямованість і характер злочинної діяльності, її тяжкість і тривалість, але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст. вітчи¬зняним кримінологом А. Лазурським понятті "збочений тип особи". За морально-поведінковою підставою А. Зелінський роз¬ташовує представників цього типу на трьох рівнях психологічної активності — вищому, середньому й низькому з урахуван¬ням сили, стійкості та динамічності психічних процесів. Оскільки вищий рівень становлять "унікальні злодії" масшта¬бу Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні — середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб збоченого типу поділяють на розсу¬дливих, слабовільних, імпульсивних та емоційних.

Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень) і лицемірів (середній рівень). Відповідно сла¬бовільних злочинців поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній рівень). До імпульсивних злочин¬ців належать безладні імпульсивні (низький рівень) і афективні (середній рівень). Емоційних злочинців низького рівня на¬зивають зосереджено жорстокими, середнього — енергійно розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних підтипів людей, яким притаманні моральні й пси¬хологічні особливості, що перешкоджають їх соціалізації. Вна¬слідок цього вони дістали назву "збочені".

А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої соціальної групи, наявність у його особи тяж¬ких вад можуть спричинити несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучість 40. Поняття та класифікація причин та умов конкретного злочину.

Як зазначалося, з усіх різноманітних зв'язків, що існують між явищами, кримінологія найбільше уваги приділяє причин¬ному зв'язку, сутність якого полягає в тому, що одне явище (подія) за певних умов породжує інше явище, яке є наслідком цієї причини. Важливим у цьому аспекті є розмежування по¬нять "причина" і "умова". Умова супроводжує дію причини в часі та просторі й сприяє появі наслідку, але на відміну від причини не містить реальної можливості настання наслідку, яка реалізується у процесі розвитку причинного зв'язку.

Серед вчених-кримінологів не існує єдиної думки щодо од¬нозначного визначення причин і умов конкретного злочину. Різні погляди науковців-кримінологів на питання про причини й умови конкретного злочину, як і на питання про причини й умови злочинності взагалі, зумовлюються приналежністю вче¬них до напряму кримінології — соціологічного чи біологічного. Загальним для представників двох основних напрямів є ви¬знання того, що індивідуальна злочинна поведінка детерміну¬ється особливостями особи й конкретною (криміногенною) си¬туацією.

Розглянемо позиції вчених-кримінологів НАВС України і Санкт-Петербурзької академії МВС Росії, які, як зазначалося, є представниками першого напряму. Оскільки злочин є результа¬том взаємодії індивідуальних властивостей особи й об'єктивної

(зовнішньої для індивіда) ситуації, вчені визначають, що окре¬мий злочин детермінується, з одного боку, особистісними влас¬тивостями індивіда — його потребами, інтересами, мотивами, цілями, поглядами і ставленням до соціальних цінностей, які набирають форми негативної, суспільно небезпечної спрямова¬ності особи, а з іншого — сукупністю зовнішніх об'єктивних обставин, пов'язаних з особистісними потребами. При цьому особливості особи становлять інтерес для кримінології не тіль¬ки з позицій їх вивчення на статистичному рівні, а й у динамі¬ці у зв'язку з умовами морального формування особи.

Отже, вчинення конкретного злочину є результатом взаємо¬дії негативних морально-психологічних властивостей особи, що утворюються під впливом несприятливих умов морального формування індивіда, і зовнішніх об'єктивних обставин, що створюють ситуацію злочину (криміногенну ситуацію). Отже, існує два рівні взаємодії особи із соціальною дійсністю при вчи¬ненні конкретного злочину: перший — умови морального фор¬мування індивіда, другий — конкретна ситуація вчинення зло¬чину. На рівні несприятливих умов морального формування особи утворюються психологічні передумови, можливості вчи¬нення злочину конкретною особою. На рівні конкретної ситуа¬ції ця можливість реалізується в дійсність. Причини й умови злочинності належать до індивідуальних умов морального фор¬мування особи, виявляються в їх змісті і водночас визначають конкретні ситуації, в яких опиняється й діє індивід. У свою чергу, причини окремих злочинів відображують на індиві¬дуальному рівні причини злочинності й конкретні ситуації, що виникають.

З урахуванням зазначених рівнів взаємодії особи із соціаль¬ною дійсністю і потрібно аналізувати причини окремого зло¬чину.

Отже, в індивідуальній злочинній поведінці причинно зна¬чущо виявляються як ситуація, так і негативні психологічні деформації особи, що набирають форми суспільної небезпеч¬ності особи, а визначальну роль у детермінації конкретного злочину відіграють соціальні фактори.

Іншої точки зору на розглядувану проблему дотримується А. Зелінський. Він не погоджується з тезою, що причина зло¬чину криється у зовнішніх обставинах, а особа винної люди¬

ни є тільки умовою розвитку причинного зв'язку, бо такий підхід, на його думку, необгрунтовано принижує роль особи і робить її іграшкою зовнішніх сил. Визначаючи, що для пізнан¬ня процесу детермінації індивідуального злочину достатньо обмежитися двома ланками причинного зв'язку — формуван¬ням особи людини, яка в подальшому порушує кримінальний закон, і вчиненням злочину в конкретній ситуації — А. Зелін-ський акцентує увагу на тому, що в першій ланці особа є нас¬лідком, а у другій — причиною. Загальну схему розвитку при¬чинного зв'язку він подає в такому вигляді. У першій ланці генетичні передумови формування особи, до яких належить, зокрема, спадковість, разом з факторами макро- та мікросере-довища впливають на формування особи і наслідком такого впливу є утворення особи, людини з її системою диспозицій й якостей. У другій ланці саме ця особа з її диспозиціями й яко¬стями є причиною вчинення конкретного злочину за наявнос¬ті об'єктивних та суб'єктивних умов, що сприяють або полег¬шують вчинення злочину.