21. Аналіз основних факторів, які впливають на споживання та заощадження.

Споживання відображає видатки домогосподарств на купівлю споживчих товарів та послуг. Воно є основним компонентом сукупних видатків в економіці. Тому важливо визначити, від чого залежить величина споживчих видатків (С).

Існує багато чинників, від яких залежить величина споживання. Проте основним є післяподатковий дохід (DI). В умовах приватної економіки закритого типу, коли відсутні податки, післяподатковий дохід дорівнює ВВП, тобто DI = Y. Оскільки заощадження — це та частина післяподаткового доходу, яка не йде на споживання, то це означає, що він є також і основним чинником особистих заощаджень (S) : S = DI – C.

Залежність споживання та заощадження від післяподаткового доходу можна відобразити графічно (рис. 5.1 і 5.2):

Рис 5.1. Графік споживання Рис. 5.2. Графік заощадження

На рис. 5.1 показана залежність споживання від післяподаткового доходу. На цьому графіку бісектриса — це така лінія споживання, яка свідчить, що весь дохід витрачається лише на споживання. Але насправді споживчі видатки зазвичай менші, а інколи навіть більші за післяподатковий дохід. Це відображає лінія С. Якщо С₃ < DI₃, то виникають заощадження, а якщо С₁ > DI₁, то це свідчить про те, що певна частка споживчих видатків здійснюється за рахунок боргу (попередні заощадження або позички).

Рис. 5.2 віддзеркалює рис. 5.1 у тій частині, в якій він показує залежність заощаджень від післяподаткового доходу. Заощадженням у точці S₂ відповідає споживання в точці С₂ на умовах, коли С₂ = DІ_2, а S = 0. Заощадженням у точці S₁ відповідає споживання в точці С₁ на умовах, коли C₁ > DІ₁, а S₁ < 0. І, нарешті, заощадженням у точці S₃ відповідає споживання в точці С₃ на умовах, коли С₃ < DІ₃, а S₃ > 0.

Крім післяподаткового доходу на споживання і заощадження впливають інші чинники. До них можна віднести такі: багатство, ціни, очікування, споживча заборгованість, відсоткова ставка [15, с. 85—86]. Споживання, яке не залежить від доходу, а змінюється під впливом інших чинників, називають автономним ( ). Під впливом чинників автономного споживання крива споживання зміщується у відповідний бік. Звідси випливає функція споживання: або

22. Розходження між кейнсіанською та монетаристською теоріями.

Кейнсіанська теорія грошей

Основні положення теорії ,що відстоюється кейнсіанцамi у галузі грошей, слідуючі:

Ринкова економіка всередині себе представляє нестійку систему з багатьма "пороками". Тому державні слід регулярно використати різноманітні інструменти регулювання економіки, в тому числі і монетарну політику.

Ланцюг причiнно-слідчих зв'язків пропозиції грошей і номiнального ВНП такий: зміна в грошовій пропозиції є причиною зміни процентної ставки, що, в свою чергу, приводить до зміни в інвестиційному попиті і крізь мультиплікаційний ефект - до зміни в номiнальному ВНП.

Основне теоретичне рівняння, на якому базуються кейнсіанці:

ВНП=C+I+G+NX,

де C - споживчі видатки населення; I - інвестиції; G - державні видатки на покупку товарів і послуг; NX - чистий експорт.

Кейнсіанці вважають, що ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між пропозицією грошей і номiнальним ВНП великий. Центральний банк при проведенні монетарної політики повинен володіти великою інформацією (наприклад, як скажеться на інвестиційному попиті зміна процентної ставки і, отже, наскільки змінитися величина ВНП). Нарощування грошової пропозиції взагалі має багато які негативні наслідкі, наприклад економіка може опинитися в так званої "ліквiдній ловушці". цю ситуацію провокує, чимало збільшення грошової пропозиції, коли процентна ставка знижується до критично низького рівня, наближаючись до мінімального, що означає виключно високе віддавання переваги ліквiдностi. Пропозиція грошей продовжує збільшуватися, але процентна ставка уже не реагує на це, бо нижче певного рівня вона не може опуститися. Але якщо ставка проценту не реагує на зміну грошової пропозиції, то рветься ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між зростанням кількості грошей в обігу і номiнальним ВНП.

В зв'язку з викладеним вище спостержемо, що кейнсіанці вважають монетарну політику не настільки сильно дійовим засобом стабiлiзації економіки, як, наприклад, фiскальна або бюджетна політика.

Кейнсіанці вважають, що головною проблемою в державному регулюванні є підбурювання еффектного попиту, а не боротьба з інфляцією, що повинна носити регулюємий характер (інфляція потрібна економіці, бо - вона додатковий генератор еффектного попиту).

Але адже немає гарантій того, що інфляція не вийде з-під контролю держави. Наприклад, можна змоделювати таку ситуацію: з метою наступного зростання обсягу виробництва збільшено грошова пропозиція. Проте між приростом грошей в обігу, інвестиціями і наповнені ринку товарами існує певний тимчасової лаг. Першою реакцією ринку на збільшення грошової пропозиції буде зростання цін на товари і послуги. Покупець адаптується до підвищених цін, але у нього виникає і адаптивне сподівання, і, відповідно, підвищений попит, зв'язаний із подальшим зростанням цін. Тому першою реакцією споживача на товари, що з'явилися буде підвищений попит на них, і, як слідство, буде тривати зростання цін.

Монетаристський підхід

В цілому в 70-х гг. спостерігалась криза кейнсіанської школи. В економічній науці поперше став переважати неокласичний напрям, а після цього - монетарiзм. Головний теоретик монетарiзма - відомий американський економiст, лауреат Нобелєвської премії М.Фрiдмен.

В самих загальних рисах основні положення монетарiзма такі:

Монетарiзм базується на переконанні, що ринкова економіка це внутрішньо стійка система. всі негативні моменти - результат некомпетентного втручання уряду в економіку. Це втручання слід свестi до мінімуму.

Кореляція між грошовим чинником (масою грошей в обігу) і номiнальним об'ємом ВНП виявляється понад тісною, ніж між інвестиціями і ВНП. Динаміка ВНП слідує безпосередньо за динамікою грошей (правда, з деяким спізненням), тому монетарiзм робить упор на гроші.

Монетарiзм спирається на рівняння І.Фiшера: М*V=P*Q, але якщо І.Фiшер робить упор на взаємозв'язок грошового феномену з цінами, то М.Фрiдмен ув’язує динаміку грошового чинника із номiнальним ВНП.

Оскільки добуток P*Q - це фактично номiнальний ВНП, то рівняння можна представити як: М=ВНП/V.

Монетарiсти затверджують, що величина V стабiльна, тобто практично не змінюється в краткостроковому періоді, а в довгостроковому періоді змінюється повільно і ці зміни легко передбачені. Крім того, при зміні грошової пропозиції V не змінюється.

Але якщо V стабiльна, то чинник грошей можна записати з певним коефіціентом k, тоді

k*M=ВНП,

отже, грошова пропозиція - це вирішальний чинник, що впливає на зміну ВНП.

Причiнно-слідчий зв'язок між пропозицією грошей і номiнальним ВНП здійснюється не через процентну ставку, а безпосередньо, тим самим відомі як би" вхідні і вихідні дані "впливу пропозиції грошей на ВНП, самий ж механізм впливу скритий. М.Фрiдмен спробував пояснити цей механізм, ввівши проміжну категорію - "портфель активів", тобто сукупність всіх ресурсів, якими володіє iндивiдуум.

Розходження між кейнсіанською та монетаристською теоріями.

Кейнсіанська теорія грошей.

Основні положення теорії ,що відстоюється кейнсіанцамi у галузі грошей, слідуючі: ринкова економіка всередині себе представляє нестійку систему з багатьма "пороками". Тому державні слід регулярно використати різноманітні інструменти регулювання економіки, в тому числі і монетарну політику.

Основне теоретичне рівняння, на якому базуються кейнсіанці: ВНП=C+I+G+NX, де C - споживчі видатки населення; I - інвестиції; G - державні видатки на покупку товарів і послуг; NX - чистий експорт.

Кейнсіанці вважають, що ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між пропозицією грошей і номiнальним ВНП великий. Центральний банк при проведенні монетарної політики повинен володіти великою інформацією (наприклад, як скажеться на інвестиційному попиті зміна процентної ставки і, отже, наскільки змінитися величина ВНП). Нарощування грошової пропозиції взагалі має багато які негативні наслідкі, наприклад економіка може опинитися в так званої "ліквiдній ловушці". цю ситуацію провокує, чимало збільшення грошової пропозиції, коли процентна ставка знижується до критично низького рівня, наближаючись до мінімального, що означає виключно високе віддавання переваги ліквiдностi.

Пропозиція грошей продовжує збільшуватися, але процентна ставка уже не реагує на це, бо нижче певного рівня вона не може опуститися. Але якщо ставка проценту не реагує на зміну грошової пропозиції, то рветься ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між зростанням кількості грошей в обігу і номiнальним ВНП.

В зв'язку з викладеним вище спостержемо, що кейнсіанці вважають монетарну політику не настільки сильно дійовим засобом стабiлiзації економіки, як, наприклад, фiскальна або бюджетна політика.

Кейнсіанці вважають, що головною проблемою в державному регулюванні є підбурювання еффектного попиту, а не боротьба з інфляцією, що повинна носити регулюємий характер (інфляція потрібна економіці, бо - вона додатковий генератор еффектного попиту). Але адже немає гарантій того, що інфляція не вийде з-під контролю держави. Наприклад, можна змоделювати таку ситуацію: з метою наступного зростання обсягу виробництва збільшено грошова пропозиція. Проте між приростом грошей в обігу, інвестиціями і наповнені ринку товарами існує певний тимчасової лаг. Першою реакцією ринку на збільшення грошової пропозиції буде зростання цін на товари і послуги. Покупець адаптується до підвищених цін, але у нього виникає і адаптивне сподівання, і, відповідно, підвищений попит, зв'язаний із подальшим зростанням цін. Тому першою реакцією споживача на товари, що з'явилися буде підвищений попит на них, і, як слідство, буде тривати зростання цін.

Монетаристський підхід.

В самих загальних рисах основні положення монетарiзма такі:

Монетарiзм базується на переконанні, що ринкова економіка це внутрішньо стійка система, всі негативні моменти - результат некомпетентного втручання уряду в економіку. Це втручання слід свести до мінімуму.

Кореляція між грошовим чинником (масою грошей в обігу) і номiнальним об'ємом ВНП виявляється понад тісною, ніж між інвестиціями і ВНП. Динаміка ВНП слідує безпосередньо за динамікою грошей (правда, з деяким спізненням), тому монетарiзм робить упор на гроші.

Монетарiзм спирається на рівняння І.Фiшера: М*V=P*Q, де М – пропозиція грошей, V – швидкість обігу грошей, Р – рівень цін, Q – обсяг продукції, але якщо І.Фiшер робить упор на взаємозв'язок грошового феномену з цінами, то М.Фрiдмен ув’язує динаміку грошового чинника із номiнальним ВНП.

Оскільки добуток P*Q - це фактично номiнальний ВНП, то рівняння можна представити як: М=ВНП/V.

Монетарiсти затверджують, що величина V стабiльна, тобто практично не змінюється в краткостроковому періоді, а в довгостроковому періоді змінюється повільно і ці зміни легко передбачені. Крім того, при зміні грошової пропозиції V не змінюється.

Але якщо V стабiльна, то чинник грошей можна записати з певним коефіціентом k, тоді

k*M=ВНП,

Отже, грошова пропозиція - це вирішальний чинник, що впливає на зміну ВНП.

Причiнно-слідчий зв'язок між пропозицією грошей і номiнальним ВНП здійснюється не через процентну ставку, а безпосередньо, тим самим відомі як би" вхідні і вихідні дані "впливу пропозиції грошей на ВНП, самий ж механізм впливу скритий. М.Фрiдмен спробував пояснити цей механізм, ввівши проміжну категорію - "портфель активів", тобто сукупність всіх ресурсів, якими володіє iндивiдуум.