Література

1. Барнашов А.М. Теория разделения властей: становление, развитие, применение.-Томск, 1988.

2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна.-К., 2000.

3. Бутенко А.П. Государство: его вчерашнее и сегодняшнее //Государство и право.-1993.-№ 7.

4. Дарендорф Р. От социального государства к цивилизованному обществу //Политические исследования.-1993.-№ 5.

5. Каспэ С.И. Империи: генезис, структура, функции //Политические исследования.-1997.-№ 5.

6. Ладиченко В.В. Поділ влади: Теорія і практика.-К., 1998.

7. Макаров О.В. Соотношение права и государства //Государство и право.-1995.-№ 7.

8. Мамут Л. Государство: Полюсы представлений //Общественные науки и современность.-1996.-№ 3.

9. Моллимен А. Федерализм и национальное государство (к истории вопроса) //Политические исследования.-1992.-№ 4.

10. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності.-К., 1996.

11. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави.-К., 1996.

12. Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження //Віче.-1995.-№ 6.

13. Тарасов Е.Н. Государство как институт политической системы //Социально-политический журнал.-1994.-№ 1-2.

14. Українська державність у ХХ ст..: історико-політичний аналіз.-К., 1996.

15. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності.-Харків, 1996.

16. Четвернин В.А. Размышления по поводу теоретических представлений о государстве //Государство и право.-1992.-№ 5.

17. Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения.-М., 1997.

18. Шабо Ж.-Л. Государственная власть: конституционные пределы и порядок осуществления //Политические исследования.-1993.-№ 3.

19. Энтин Л.М. Разделение властей: опыт современных государств.-М., 1995.

20. Якушик В.М. Государство переходного типа (вопросы теории).-К., 1991.

Правова держава і громадянське суспільство

1. Розробка теорії правової держави.

2. Сутність правової держави.

3. Суть громадянського суспільства.

Ідея панування закону в житті народу має давні традиції. Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні знайшла всій усебічний розвиток зокрема у Стародавньому Китаї у вченні, яке дістало назву “легізм”. Його найвідоміший теоретик Шан Ян доводив, що організація державного управління має ґрунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів, що спираються на суворі покарання. Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні античні філософи. Так, Сократ прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не повсюдною реальністю. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому числі і правителів, законам є основою нормального функціонування держави, її благополуччя. Платон писав, що бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Аристотель наголошував, що там, де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою.

В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали Аврелій Августин і Фома Аквінський.

Основи правової держави були закладені у ідеях Дж.Локка. До таких основ слід віднести насамперед твердження, що державне правління повинно не лише ґрунтуватися на законі, а й обмежуватися ним, закон є обов’язковим для всіх. Межею державної влади виступають природні права людини, на які держава не може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та збалансованість повноважень кожної з гілок. Принципово важливим для теорії правової держави є сформульоване Дж.Локком твердження про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт, який визнається громадянами, тобто є легітимним.

Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було трактування Ш.Монтеск’є співвідношення закону і свободи. Суть політичної держави, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони.

І.Кант наголошував, що сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, є правом, здійснення якого вимагає, щоб воно було загальнообов’язковим. Призначення держави він пов’язує не з практичними потребами суспільства, а з правом – державний устрій суспільства повинен максимально відповідати вимогам досконалого права.

Термін “правова держава” вперше було вжито у першій половині ХІХ ст.. в працях німецьких правознавців (К.Вількер, Р.фон Моль). Філософська основа правової держави була сформульована І.Кантом, який розглядав державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Кант вважав, що кожен громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.

Загалом сенс правової держави полягає в обґрунтуванні необхідності зв’язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно із теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх – і для держави, і для громадян – і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам.

Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

“Правова держава” передбачає раціональне поєднання індивідуальної та громадянської свободи з державною владою, регулювання їх відносин відповідно до конституційного ладу, що встановлюється на основі консенсусу. Метою державної політики проголошується забезпечення автономії особи через поєднання вимог свободи (позитивної і негативної) з рівністю (основні права людини в їх динаміці та розвитку). Правова держава виступає як гарант прав людини і є відповідальною за рівномірний розподіл первинних благ. Правова держава – це вища форма державного буття, яку виробило людство.

Принципи правової держави:

• верховенство права у всіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

• підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання у справи громадянського суспільства;

• охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності, гарантування умов для їх захисту;

• рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

• взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

• поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна врівноваженість і відкритість;

• незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

• наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Ознаки правової держави:

1) наявність розвинутого громадянського суспільства;

2) обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи;

3) світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

4) пріоритет прав людини над законами держави;

5) загальність права, його розповсюдження на всіх громадян, всі організації та установи;

6) суверенітет народу – тільки народ є джерелом влади;

7) розподіл влад держави на законодавчу, виконавчу і судову;

8) пріоритет у державному регулюванні відносин між громадянами, перевага методу заборони над методом дозволу між громадянами і державою;

9) свобода і права людей – єдине обмеження свободи індивіда. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших;

10) визначна роль суду полягає у розв’язанні всіх спірних питань, самостійність і незалежність судової влади від органів державного управління і різних політичних сил;

11) відповідність законодавства нормам міжнародного права.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визнається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Правова держава – це форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.

У західних країнах громадянське суспільство виникло на початку нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, а мешканців країни, що входили до певного етнічного союзу, у суверенний народ – націю, що усвідомила необхідність визначення і здійснення кожним громадянином своїх невід’ємних прав, підпорядкування своїм інтересам державних органів.

В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема відносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Саме поняття “громадянське суспільство” з’явилося лише у XVIII ст.. у працях Гуго Гроція, Томаса Гоббса, Джона Локка. Причому в різні часи в це поняття вкладався неоднаковий зміст.

Одним із перших почав протиставляти природне й суспільно-політичне в людині Т.Гоббс. Природне в людині є некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне – владі, державі. Вважаючи свободу природним станом, Т.Гоббс водночас обгрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде до загальної ворожнечі і насильства. За Т.Гоббсом громадянське суспільство – це одержавлене суспільство, яке є результатом переходу від природного до суспільно-політичного стану.

Дж.Локк підтримав і розвинув ідею Т.Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське. Принципово важливий внесок у розвиток концепції громадянського суспільства зробив Г.В.Ф.Гегель. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд із нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов для життя, в якій індивіди пов’язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за допомогою праці задовольняють власні потреби й потреби інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді, коли окремі члени суспільства об’єднуються в органічну цілісність, тобто в державу.

К.Маркс також вважав, що громадянське суспільство існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного існування суспільства. Але Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства. Громадянське суспільство, в якому приватна власність відіграє вирішальну роль, породжує державу. Таке суспільство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за Марксом, повинен вести до звільнення громадянського суспільства від держави.

Визначення громадянського суспільства:

• з погляду захисту і реалізації індивідуальних і групових інтересів громадянське суспільство – це система добровільних громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособових стосунків, які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх інтересів. Тут важливою є здатність людини свідомо і добровільно об’єднуватися із собі подібними;

• з точки зору структури суспільної системи громадянське суспільство – це своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадянських зв’язків і взаємозалежностей, які і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен примус з боку політичних структур, щоб функціонувати;

• з погляду взаємовідносин з державною громадянське суспільство – це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку державної влади; це сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних.

Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Громадянське суспільство – це певна модель соціальної організації, що з’являється на світ за певних обставин. Його утворюють лише вільні і рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадянські справи, а також вільна преса як засіб комунікації та самовиразу. Саме вони і є тими суспільними суб’єктами, без яких громадянське суспільство не може бути створено.

Громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Атрибути громадянського суспільства:

• наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадянського (цивільного) життя і громадянської думки;

• організоване громадянське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

• незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

• зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Структура громадянського суспільства:

• економічною основою є недержавна власність на засоби виробництва (в індивідуальній або колективній формах);

• соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності – класові, етнічні, демографічні, професійні та відносини між ниим (первинним осередком громадянського суспільства є сім’я);

• елементами політичної структури виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації;

• структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади.

Функції громадянського суспільства:

• самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;

• противага владним структурам проти можливих спроб узурпації влади;

• створення сприятливого суспільного середовища для поширення громадянської політичної культури і через неї – для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.