Ідеологія лібералізму

Ліберальні рухи утворюють власники значних капіталів. Лібералізм – це ідеологія забезпечених і сильних, тих, хто не потребує захисту. Історично виникнення класичного лібералізму пов′язане з появою нових для феодального суспільства груп власників.

Головні принципи лібералізму:

• першість належить окремому індивіду, а не суспільству і його інститутам; індивідуальні потреби і права важливіші за будь-які колективні, загальні права та інтереси;

• відмінність і відокремленість кожної людини від інших – безумовні і первинні, а зв’язок – умовний й другорядний;

• всі закони і цінності людина створює сама;

• людина індивідуально вільна і відповідальна за свою свободу; основою особистої свободи є приватна власність.

Основні політичні цілі лібералізму:

• схильність до парламентського ладу і традиційних парламентських процедур;

• негативне ставлення до розростання економічних і соціальних функцій держави;

• необхідність розподілу влади, політичний плюралізм і верховенство закону;

• забезпечення основних політичних прав і свобод громадян, повага гідності людської особистості;

• розширення практики плебісцитарної демократії, всенародного обговорення законів, зміцнення місцевого самоврядування;

• обґрунтування демократичної сутності елітаризму, необхідності конкуренції еліт;

• компроміс, консенсус у розв’язанні найважливіших політичних проблем.

Ліберальна ідеологія умовно поділяється на такі напрями:

• класичний лібералізм:

1. абсолютна цінність людини, її прав і свобод; рівність від народження всіх людей;

2. визнання невідчужуваності прав людини на життя свободу, власність;

3. правова держава і громадянське суспільство; створення держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом;

4. невтручання держави в економічну і соціальну сфери, вільний ринок; захищеність від втручання держави в особисте життя людини і свобода її дій (у рамках закону) в усіх сферах суспільного життя;

5. вільне володіння приватною власністю;

6. утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

• Соціальний лібералізм (виник у 20-30-х рр. ХХ ст. в Америці, сформувався як відображення розвитку суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Цей напрям був близький до європейської соціал-демократії. Під назвою “кейнсіанство” поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів (держава розглядалася як інститут всезагального благоденства; англійський економіст Кейнс Джон Менард вперше довів необхідність державного регулювання ринкової економіки, в перешу чергу, ринку зайнятості, рекомендував знизити рівень безробіття шляхом стимулювання державою високого попиту на робочу силу за рахунок бюджетних видатків. Йому також належить теорія мультиплікатора, суть якої полягає в тому, що збільшення видатків (витрат споживачів, інвестицій, уряду, долі експорту) призводить до зростання розмірів національного доходу). Соціальний лібералізм яскраво проявився у політичній практиці “нового курсу” Ф.Рузвельта):

1. Посилення економічної та соціальної ролі держави;

2. Принципи вільного ринку і вільної конкуренції обертаються злиднями та безправям одних для процвітання та панування інших;

3. Без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян;

4. Визнавалося закономірним існування профспілок;

5. Обгрунтовувалась необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів;

6. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з якою політична система розглядалась як механічний процес рівноваги конкуруючих групових інтересів;

7. Необхідність партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, створення системи оптимального поділу праці між верхнім і нижнім поверхами влади.

• Неолібералізм (Представники цього напрямку критикують державне регламентування економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоюють ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціально-культурних процесів як у комуністичній, так і в соціал-ліберальній інтерпритації як дві форми “конструктивної єресі”). Грунтується на вченнях Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хайєка:

• Мілтон Фрідман (американський економіст, представник Чіказької школи. Засновник монетаризму в економічній теорії, що грунтується на засадах здатності ринкової економіки до саморегулювання, провідної ролі грошового обігу в сфері зайнятості, цін і обсягів виробництва. Розробив теорію природного рівня безробіття, тобто оптимального резерву робочої сили, на яку не здатна впливати фінансово-бюджетна політика держави);

• Фрідріх Хайєк (австрійський та англійський економіст і політичний філософ. Розробив основні положення неолібералізму. Порівнюючи неолібералізм із соціалізмом, показав їх спільні вихідні позиції – прагнення до рівності. Однак якщо лібералізм вбачав це у правах людини, то соціалізм – у рабстві та примусі. Доводив, що колективізм, державне втручання в економічну і соціальну сфери несумісні з принципом свободи, яка можлива лише за умов ринку, який гармонізує інтереси індивідів, оскільки лише там вони дізнаються про дієвість або поразку своєї стратегії. Надавав перевагу “стихійному” розвитку суспільства над його штучною перебудовою та абстрактними схемами).