Політична думка в Україні у другій половині XVI-XVIII ст.:

• Петро Скарга (1536-1612; “Про єдність церкви божої”) критикував православну церкву за відступництво східної церкви від апостольського Риму, через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; виступав за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов′янської мови; за невтручання світської влади в церковні справи, що, на його думку, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов: визнання влади папи православними; єдність віри; послух перед папою. П.Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

• Іван Вишенський (бл. 1550-1620; “Короткослівна відповідь Петру Скарзі”) відстоював ранньохристиянські принципи рівності, братерства, свободи, справедливості, які вважав головними для побудови справедливих суспільних відносин; християнською церквою повинні спільно правити люди духовного сану і миряни; стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; критикував порушення ідеалів раннього християнства з боку представників світської влади; велику роль відводив судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення можновладцями. Для нього характерні суперечливість поглядів, переплетіння передових і консервативних ідей. Він критикував тогочасний суспільний лад, шляхту, діяльність ордену Єзуїтів. Виступив проти піраміди влади феодального суспільства, поширював думки про надання належної освіти українському народу.

• Мелетій Смотрицький (1577-1633; “Тренос”) змалював тодішню реальну людину, яка не забуває віри предків, прагне до знань і волі. Критикував тогочасний суспільно-політичний лад польського королівства, закликав український народ до самоосвіти, протиставляючи її прагненню збагачення. Закликав аристократів бути поміркованими, не зловживати владою. Вважав, що доля народу полягає у християнському терпінні, покорі. Переконував, що світська влада вища за духовну.

• Петро Могила (1596-1647; “Літос, або камінь з праці правди святій православній церкві руській”) був виразником інтересів православної церкви, добивався її рівноправності з католицизмом. Виступав проти перевищення світської влади, проти втручання держави у справи церкви. Переконував, що українське відродження неможливе без запозичення культурних здобутків західноєвропейської науки та культури. Розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про про ідеального володаря (сильного і могутнього). Значення царської влади бачив у спільному добрі підданих, а для досягнення цього рекомендував цареві радитись як з духовними, так і світськими радниками. Закликав правителів обмежувати себе встановленими законами і доброчинством.

• Інокентій Гізель (бл. 1600-1683; “Мир з Богом, людино”, “Синопсис, или краткое описание о начале славянского народа и первых киевских князях до государя царя Федора Алексеевича”) був послідовним прибічником орієнтації на Москву. Засуджував світських та духовних феодалів, а несправедливі рішення судів називав гріхом. Вважав, що замінити цей гріховний світ можна за допомогою освіти, морального самовдосконалення. Виступив за церковну автономію України.

• Стефан Яворський (1658-1722; “Камінь віри”; був українським і російським церковним діячем; викладав у Києво-Могилянській академії) відносини у тогочасному російському суспільстві уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче – купецтво, духовні чини і в самому низу – простий народ. Закликав людей до смирення і послуху, підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави. Спочатку дотримувався думки, що держава і церква є рівноправними, згодом всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. Відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Намагався раціоналізувати православ’я, пристосувати деякі його догмати до католицизму.

• Феофан Прокопович (1681-1736; “Правда волі монаршої”, “Духовний регламент”, “Слово про владу і честь царську”) розробив концепцію “освіченого абсолютизму”. Для того, щоб надійно захистити права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Договір між підданими і монархом є суворо однобічним, тому засуджувалися будь-які виступи проти монарха, який міг вести всі державі справи на власний розсуд. Обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха. Найкращою формою правління є монархія, оскільки вона відповідає людській природі, бо монарх дбає про своїх підданих як батько про дітей. Верховна влада повинна у своїй діяльності дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок.

• Григорій Сковорода (1722-1794; “Асхань”, “Разговор дружеский о душевном мире”) основною проблемою свого вчення зробив людину, її щастя і шляхи досягнення цього щастя. Ця проблема випливає із його вчення про дві натури (видиму, невидиму) і три світи (макрокосм, Мікрокосм, Біблію). Біблію розумів як певну сукупність символів, призначених винятково для пізнання невидимої натури (Бога). Сутність людини полягає у єдності видимого і невидимого, тілесного і духовного. Щастя людини у самопізнанні, знаходженні самого себе.

Насадження кріпацтва привело до посилення опору з боку селянства. Одним із виразів його була втеча на вільні землі, де й утворилася Запорізька Січ.