Визначення функцій держави

Історичні уявлення про функції держави:

1. марксисти акцентують увагу на класових функціях держави;

2. представники класичного лібералізму відводили державі виключно функції правового регулювання відносин між вільними громадянами. Вони категорично виступали проти державного втручання в економічну і соціальну сфери;

3. теорія соціального лібералізму (економічні основи якої були закладені Дж.Кейнсом і реалізовані в практиці нового курсу Ф.Рузвельта) розробила концепцію держави всезагального благоденства, згідно з якою держава повинна активно втручатися в економічне життя суспільства через прогресивне оподаткування, державну власність, бюджет, планування та підтримку соціально вразливих верств населення. Прихильники цієї концепції виступають також за державне, доступне для всіх категорій населення медичне обслуговування, безкоштовне дошкільне і шкільне навчання;

4. концепції плюралістичної демократії обстоюють її владні функції, наголошуючи на тому, що держава повинна виконувати роль координатора й арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечуючи правові умови для вільної політичної конкуренції.

5. Теоретики консерватизму виступають за сильні політико-владні функції держави. Вони заперечують економічну і соціальну функцію держави на тій підставі, що ті породжують утриманську психологію і бюрократизацію суспільства. На думку неоконсерваторів, основна роль держави полягає у створенні гарантій для внутрішньої і зовнішньої безпеки, підтримці політичної і духовної єдності нації. Ефективність адміністративного управління суспільством, згідно з поглядами консерваторів, забезпечує не демократія, а меритократія (влада “заслужених” людей).

Функції держави:

• законотворча;

• оборони і національної безпеки;

• забезпечення правопорядку;

• захисту конституційних основ суспільства;

• узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

• державно-адміністративне управління у різних сферах соціального життя;

• здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, здійснення приватизації і структурної перебудови), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової і фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, науки, культури) політики;

• захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

Функції держави:

• зовнішні:

1. оборонна (забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу);

2. дипломатична (спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство);

• внутрішні:

1. інтеграційна;

2. виконання загальносуспільних робіт;

3. нормотворча;

4. правоохоронна;

5. адміністративно-управлінська;

6. розв’язання конфліктів і стабілізація суспільних відносин;

7. здійснення політичного керування економічною, соціальною, культурно-освітньою та іншими сферами суспільного життя;

8. національно-консолідуюча.

У рамках національного розвитку суспільства, простежуючи хронологію становлення держави як витвору публічних форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити наступні типи держави:

1. держава-поліс (особлива форма організації суспільства у античні часи і в період пізнього Середньовіччя. Основою полісної організації був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв’язуванні державних питань. У полісній організації ще не розмежовувались елементи держави і громадянського суспільства);

2. держави-імперії (великі держави, що об’єднували декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та духовних взаємозв’язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населенням були різні у метрополії і у колоніях. Населення колоній обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення);

3. національна держава (почали зароджуватися лише у епоху Нового часу; суб’єктом державної влади є нація як етнополітична спільнота).

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи держав:

• поліційна (необмеженість державних повноважень, пріоритет владних інститутів над законом, могутній репресивний аппарат, поліційно-бюрократичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є держави авторитарних і тоталітарних режимів);

• правова (пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону, поділ і взаємне збалансування влади (законодавчої, викорнавчої і судової), взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою, плюралістична структура політичних відносин, конституційний контроль за дотриманням законів, судовий захист інтересів особи та соціальних груп);

• “соціальна держава” (сприяння становленню соціальної ринкової економіки, соціальної демократії, соціальної етики. Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпеченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самоврядування, його органічний зв’язок із правовою державою; соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Форма держави – розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Вона означає форму державного правління, під якою розуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою центральних, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним джерелом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи – монарха, в республіці – народ або частина народу.

Форми правління:

• парламентська республіка:

1. дуалізм виконавчої влади (співіснування двох владних інститутів, президентського, який не несе відповідальності перед парламентом, за винятком порушення конституції, та кабінету міністрів, який таку відповідальність має);

2. наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент через процедуру висловлення вотуму недовір’я може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроковий розпуск нижньої частини парламенту;

3. президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту і члени представницької влади областей, штатів, земель (Індія, Італія, ФРН);

4. участь президента у формуванні уряду має номінальний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначати голову уряду (останній мусить керуватися довір’ям парламентської більшості);

5. президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після здійснення контрасигнатури (скріплення підписами міністрів). Парламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії).

• президентська республіка:

1. президента обирають всезагальним прямим голосуванням або колегією виборщиків;

2. президент виконує одночасно функції голови держави й уряду;

3. президент підбирає і призначає міністрів або за згодою представницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мексика);

4. президент володіє виконавчою, а парламент – законодавчою владою. Ці два органи здійснюють владу протягом терміну своїх повноважень;

5. парламент і президент наділені правом взаємного вето на нормативні акти;

6. президент не володіє законодавчою ініціативою, а міністри не поєднують законодавчих функцій. Президентська республіка існує у США, Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

• президентсько-парламентська республіка:

1. президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними прерогативами – призначає і приймає відставку прем’єр-міністра;

2. на пропозицію прем’єр-міністра призначає і звільняє міністрів;

3. президент займається питаннями оборони, національної безпеки, міжнародної політики;

4. президент головує на засіданнях кабінету міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

5. Поряд із президентом діють прем’єр-міністр і уряд, відповідальний перед парламентом та підконтрольний президентові;

6. Президент може розпустити законодавчий орган після консультації з прем’єр-міністром і головами палат;

7. Співвідношення між владними прерогативами президента і прем’єр-міністра залежить значною мірою від того, кого підтримує парламентська більшість.

• монархічна форма правління:

1. деспотична (правитель користується необмеженою владою над усіма членами даного суспільства. Характер управління відрізняється максимальною централізацією, цілковитим свавіллям влади і без прав’ям підданих);

2. теократична (глава держави одночасно є і релігійним главою суспільства);

3. станово-представницька (при владі окрім монарха знаходяться представники певного стану (формують дорадчий орган), які отримують владу у результаті виборів, де кількість виборців суттєво обмежена високим майновим цензом);

4. абсолютна (лат. Absolutus – безумовний; форма державного правління, за якої політична влада повністю зосереджена в руках керівника держави (монарха) і передається у спадок);

5. конституційно-парламентська (повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням президента у парламентських республіках (за винятком Іспанії, де повноваження монарха адекватні повноваженням президента у Франції). Однак між президентом і монархом існують певні відмінності: президент обирається, а влада монарха спадкова; монарх є носієм найвищого в історії держави титулу (короля, імператора, великого герцога), якому належать особливі привілеї – право на знаки вищого становища у державі (корона, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов’язки), право на цивільний лист (встановлене законом грошове утримання); монарх – особа надпартійна, символ історичних традицій і національної єдності. Така форма правління існує у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.)

за формою державного устрою розрізняють:

1. унітарну державу (у її структурі немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. В ній функціонує єдина система права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану (характеризується значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка) і децентралізовану (регіональна або обласна автономія з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владних структури: державна адміністрація, регіональна влада, місцеве самоврядування).

2. Федерація – це об’єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності (США, ФРН, Швейцарія, Канада);

3. Конфедерація – це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.