Література:

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия //Избр. произведения.-М., 1990.

2. Гегель Г.В.Ф. Политические произведения.-М., 1979.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права.-М., 1990.

4. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданського //Избр. произведения: В 2 т.-М., 1965.

5. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності, держави //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. 21.

6. История политических и правовых учений /Под ред. О.Э.Лейста.-М., 2000.

7. История политических и правовых учений /Под общ. ред. В.С.Нерсесянца.-М., 1996.

8. История политических и правовых учений /Под общ. ред. О.В.Мартышкина.-М., 1996.

9. История политических и правовых учений /Под ред. К.А.Мокичева: В 2 т.-М., 1996.

10. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій.-К., 1996.

11. Кант И. К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном гражданском плане //Сочинения: В 6 т.-М., 1966.

12. Классический французький либерализм.-М., 2000.

13. Ленін В.І. Держава і революція //Повне зібр. творів.-Т. 33.

14. Локк Дж. О государственном правлении //Избр. филос. произведения.-В 2 т.-М., 1960.-Т. 2.

15. Макиавелли Н. Государь.-М., 1990.

16. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії//Твори.-Т. 4.

17. Маркс К. Критика Готської програми //Твори.-Т. 19.

18. Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии //Диалог.-1990.-№ 3, 5, 7, 9, 11.

19. Монтескье Ш.-Л. О духе законов //Избр. произведения.-М., 1955.

20. Мор Т. Утопія.-К., 1988.

21. Платон. Государство //Сочинения: В 3 т.-М., 1971.-Т. 3.-Ч. 1.

22. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права //Трактаты.-М., 1969.

23. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки.-К., 1997.

24. Токвиль А. Де. Демократия в Америке.-М., 1992.

25. Цицерон М.Т. О государстве. О законах. Диалоги.-М., 1994.

Розвиток політичної думки в україні: історія і сучасність

1. Політична думка Київської Русі

2. Політична думка литовсько-польського та польсько-козацького періоду.

3. Політичні погляди XVII-XVIII СТ.

4. Політико-правові ідеї ХІХ ст.

5. Політичні концепції мислителів ХХ ст.

Українська політична думка зародилася і розвивалася у контексті європейської політичної думки, яка справила на неї визначальний вплив. Одним із важливих чинників розвитку української політичної думки були об’ктивні соціально-політичні процеси, що відбувалися в самій Україні. У центрі них постійно перебувала проблема державності, яка по-різному вирішувалася політичними мислителями.

Політична думка часів київської русі

Особливості політичних ідей Київської Русі:

• мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві.

• основними ознаками влади вважали справедливість – “правду” і примус – “силу” (влада забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй).

• відсутність цілісних політичних концепцій;

• нерозривний зв’язок з політичними концепціями Візантії;

• релігійний і етичний характер політичних поглядів.

Основні теорії мислителів Київської Русі:

1. “богоугодного” володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською і необхідність захисту князем православної віри;

2. князівського одновладдя (митрополит Іларіон), яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі;

3. визнання династії Рюриковичів як давньоруських володарів на підставі договору між знатним правителем і народом;

4. визнання принципу старшинства у роді при наслідуванні великокнязівської влади і визнання права вотчинного престолонаслідування по лінії старшого сина.

“Слово про закон і благодать” (автор митрополит Іларіон):

• під Законом розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий;

• закон трактував як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини;

• з часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою;

• закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею – свободи.;

• висловлював свої симпатії до монархії, оскільки влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави.

“Повість врем’яних літ” (І редакція здійснена Нестором у 1113 р.; ІІ – Сильвестром у 1116 р.; ІІІ – невідомим автором у 1118 р.):

• відстоювала рівність Київської Русі з іншими європейськими державами;

• обґрунтовувала законність і необхідність князівської влади;

• визнається можливим спільне володіння Київською Руссю княжим родом Рюриковичів, хоча і не заперечується ідея єдності руських земель, котру забезпечує християнська церква;

• єдність Київської Русі виявляється у спільній власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних;

• причиною князівських міжусобиць вважається “зваблення” дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедниим і гріховними.

Характеристика “Руської Правди” (найдавніший збірник законів (1054), який систематизував і вдосконалив звичаєве право; була доповнена синами Ярослава Мудрого – “Правда Ярославичів” (1073-1076), яка вже регулювала соціальні стосунки у вотчинах та умови закабалення селян; на початку ХІІ ст.. з’явилася широка редакція “Руської Правди”):

• високо цінувалося людське життя, честь; була відмінена кровна помста, яку замінили грошовим штрафом;

• головними цінностями співжиття проголошувалися особиста безпека і невід’ємність власності;

• за насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф; було закріплено майнову нерівність, що виражалася у різному розмірі штрафу за збитки, вчинені селянам і членам князівського двору;

• смертної кари не було, хоча за певних умов виправдовувалося вбивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювалися за крадіжку коней і підпал;

• регулювалися майнові відносини між людьми, стосунки між батьками і дітьми.

“Повчання” Володимира Мономаха (бл. 1117 р.):

• узагальнюється досвід князя за час перебування його на престолі;

• князь-правитель має керуватися християнськими заповідями і принципами; він повинен дотримуватися закону та принципів справедливості та милосердя і вимагати того ж від підлеглих;

• вважав, що правитель повинен бути сам взірцем для інших, тоді легше буде вимагати послуху від підданих;

• сформулював практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки під час війни.

Розпад Київської Русі на окремі князівства призвів до загарбання її території іншими країнами. На певний час осередком Української державності було Галицько-Волинське князівство, але у ХIV ст.. воно остаточно втратило свою незалежність і було розділено між Литвою та Польщею, які пізніше об′єдналися у єдину державу – Річ Посполиту.

Політико-правова думка литовсько-польського (XIV-перша пол. XVII ст. Україна втратила незалежність і розвиток політичної думки загальмувався):

• Судебник князя Казимира 1468 р. (збірник норм феодального права Великого князівства Литовського. Містив 25 статей, присвячених головним чином карному та судовому праву. Основним джерелом Судебника була “Руська правда”; захищав феодальну власність на землю, на селян);

• Литовські статути 1529 (Старий), 1566 (Волинський), 1588 рр. (Новий) (централізація держави, зміцнення королівської влади, закріпачення селян (юридично було введене кріпацтво на Брацлавщині та Придніпров′ї); вперше було створено загальне право, єдине для всієї Литовсько-Руської держави, було завершено процес уніфікації правових систем руських земель та литовського права; захищалася приватна власність (особливо земельна), закріплювалися станові привілеї феодалів, феодальні повинності селянства);

• Юрій Котермак-Дрогобич (бл. 1430-1494; “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету”) висловлювався за зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церковною. Його праця належала за формою і змістом до поширених у той час астрономічних календарів, у яких на підставі розташування небесних тіл і оцінки різних небесних явищ робилися передбачення земних подій. Намагався передбачити становище імператора Священної Римської імперії Фрідріха ІІІ, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові; був прихильником сильної королівської влади.

• Христофор Філарет (кінець XVI ст..-поч. XVII ст..; праця “Апокрисис”) вважав, що влада монарха не є абсолютною; оскількі піддані присягають королю виконувати свої обов’язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, шанувати їхня права і свободи, то цей договір і має бути основою справедливих відносин між монархом і підданими; дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави; народ повинен захищати свої права. Якщо можновладці будуть зловживати терпінням гноблених і своїми знущаннями викличуть громадянську війну, то вся вина ляже на них; вважав незаконним втручання папи в світські справи, намагання підпорядкувати світську владу; захищав визнане протестантським віровченням право світських людей (не представників влади) брати участь у церковних справах, що обмежувало владу церковників; світські люди мають право разом із духовниками брати участь як у виборі владик, так і в позбавленні їх духовного сану; поважання прав і свобод, зокрема свободи совісті є обов’язковим щодо будь-якої віри.

• Станіслав Оріховський (Роксолян) (1513-1566; “Польські діалоги політичні”, “Про природне право”) уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави: приорітетність закону перед будь-яким рішенням монарха. Наголошував на ролі моральності і освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політиками досягнень науки про керівництво суспільством. Відстоював принципи справедливості. Розробив ряд порад королеві щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Першим у Східній Європі розробив “піраміду влади”. Виступав за невтручання церкви у світські справи. Пізніше зайняв протилежну позицію щодо попередніх поглядів, гостро критикував іновірців.