Типологія політичних еліт

Критерії оцінки	Тип політичної еліти
Стадії історичного розвитку суспільства: традиційне (доіндустріальне); індустріальне суспільство, капіталізм; індустріальне суспільство, тоталітарний соціалізм; постіндустріальне суспільство	Аристократична (еліта крові); Еліта багатства і успіху; Еліта бюрократична (номенклатурна); Еліта знань (меритократія);
Обсяг політичного простору	Загальнонаціональна; Регіональна; Місцева.
Сфера діяльності	Адміністративна; Комунікативна; Дипломатична; Військова
Ідеологія	Ліберальна; Консервативна; Соціалістична; Націоналістична
Характер політичного режиму	Демократична; Авторитарна; Тоталітарна

Функції політичної еліти:

1. всебічний аналіз політичної ситуації;

2. політичне прогнозування;

3. вироблення стратегії і тактики політичної поведінки;

4. політичне представництво окремих соціальних груп, спільнот, визначення рівня підтримки тих чи інших суб’єктів політичної діяльності;

5. підготовка і висунення керівних кадрів, формування адміністративного апарату;

6. самовідтворення, саморегуляція.

Підходи до обґрунтування необхідності існування еліт:

• біологічний (його представники мотивують необхідність поділу суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність між ними є генетичною: люди, які належать до еліти володіють ціннішим фізичним і розумовим потенціалом;

• психологічний (еліта і маса наділені особливими, лише їм властивими психологічними якостями. Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві);

• функціонально-технократичний підхід (його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні).

Сучасні концепції політичних еліт:

• Макіавелістська (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс; передбачає, що еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуальними, моральними рисами. Приналежність до неї пов’язана передусім із природними задатками, освітою і вихованням. Еліта є згуртованою групою, об’єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством);

• Концепція демократичного елітизму (концепція елітарної демократії) (Й.Шумпетер, Г.Лассуел, Н.Бобіо, К.Манхейм, Дж.Сарторі; суть демократії полягає у здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, в тому числі й демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання);

• Концепція множинності (плюралізму) еліт (автори цієї концепції заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи. Жодна з видів еліт не здатна домінувати у всіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Еліти контролюються за допомогою виборів, референдумів, засобів масової інформації. Головними суб’єктами політики є не еліти, а групи інтересів);

• Ліволіберальна концепція еліти (Чарльз Райт Міллс; еліта є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу. В сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними не були їхні конституції, фактично володарює еліта, яка є закритою, а у її середовищі існують особисті і родинні зв’язки, безпосереднє входження до неї керівників великих корпорацій);

• Партократична (пов’язана із пануванням за умов тоталітаризму однієї партії, яка нав’язує єдину ідеологію. Політичне керівництво з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер. Для здійснення такого керівництва партія має бути добре згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва).

Політичний лідер – особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску.

Тлумачення поняття “лідер”:

• Античні історики і філософи вбачали лідера у героях – монархах і полководцях;

• Н.Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку;

• Т.Карлейль і Р.Емерсон вважали лідера творцем історії, наділенним особливим талантом;

• Ф.Ніцше вважав лідера надлюдиною; лідер – це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав’язати свою волю масам;

• Г.Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. Люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступає рушійною силою соціалізації особи.

• Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, шо висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути усунений тим же класом.

Типологія лідерства за М.Вебером:

1. Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії;

2. Раціонально-легальний тип лідерства грунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, передбаченій конституцією, як, скажімо, президент;

3. Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

Типологія політичного лідерства за М.Дж.Херманом:

• “прапороносець” (має ідею, заради здійснення якої прагне змінити політичну систему);

• “служитель” (прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. На практиці такі лідери керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера);

• “торговець” (важливою здатністю є здатність переконувати. Лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Люди сприймають, “купують” його ідеї і залучаються до їх втілення у життя);

• “пожежник” (реагує на ті проблеми, які пред’являє навколишнє середовище. Його дії визначають насущні вимоги моменту).

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій:

• Теорія рис наголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис (Е.Богардус створджує, що лідер виділяється в оточенні людей енергією, розумом і характером. Він вважає, що до необхідних рис лідера можна віднести почуття гумору, а також здатність привертати до себе увагу. Р.Стокділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р.Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демократичний, інтелектуальний, виконавчий. За стилем політичної діяльності Г.Лассуел виділив такі типи лідерів: адміністраторів, агітаторів і теоретиків. Перші – це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі – харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті – схільні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

• Представник функціонального підходу до типології політичних лідерів М.Херман виділив критерії, за якими характеризують політичних лідерів: наявність твердих політичних переконань; індивідуальність політичного стилю; мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема збереження витримки і самовладання); обставини, за яких потенційний лідер став керівником, відповідальним за прийняття політичних рішень; попередній політичний досвід; політичний клімат і ситуація в країні у період становлення політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лідера, а й на обставинах, за яких відбулося його становлення;

• у політології також розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Леякі дослідники (Т.Парсонс, Ю.Дженінгс) вважають, що можливості політичного лідера, його успіх жорстко зумовлені інтересами корпорації, до якої він належить. У зв’язку з цим виділяють два типи лідерів:

1. неформальний лідер (має вплив на групу завдяки певним лідерським рисам і може стати формальним лідером);

2. формальний лідер (часто ним стає ординарна особа, без особливих задатків).

Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства:

• бюрократичний (передбачає формування лідера вузьким колом осіб за певними жорстко заданими критеріями (партійність, відданість системі, вождю);

• антрепренерський (лідер формується у публічній конкуретній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство).

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства:

1. авторитарне лідерство (передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процесами. Домінуючим принципом здійснення влади є сила або загроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких був характерним свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор у тоталітарному і авторитарному режимах.

2. Демократичне лідерство (лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди.

Типологізація лідерів за їх ставленням до перспектив суспільного розвитку:

• Консерватор (намагається зберегти старі цінності, адаптувати їх до нових умов;

• Реформатор (намагається змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скерувати його у прогресивне русло;

• Революціонер (відкидає повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до своїх переконань, котрі грунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах.

Лідери вождистського типу – це особи, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. “Керівник” – державна особа, тобто формальний лідер, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особа, яка призначена зверху, а також лідер загальнонаціонального масштабу.

Основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на його становлення:

• Політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);

• Політичний досвід;

• Інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);

• Політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пункту, регіону, країни);

• Ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);

• Політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше відповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);

• Прогностичні навички (вміння аналізувати і передбачати події, тенденції розвитку політичних і соціальних інститутів);

• Комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль повединки, який враховував би їх смаки, настрої, уподобання);

• Арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішення в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);

• Організаторські здібності (вміння добирати команду, визначити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).

Склад команди політичного лідера:

1. Голова, або лідер – людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації роботи, коли всі члени команди бачили б перспективу власного успіху.

2. Секретар (виконує документальне оформлення результатів діяльності групи у завершальний проект, який реально може бути втілений у життя);

3. Генератор ідей (має найвищий інтелеектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетрадиційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаментальних проблемах, проте може припускатися помилки у деталях через власну неуважність. Такі люди часто неврівноважені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати певним рисам їхнього характеру);

4. Скептик-аналітик (не висуває оригінальних ідей, а спокійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди);

5. Організатор (орієнтований на практичне виконання поставлених завдань. Він раціонально забезпечує увесь виконавчий процес);

6. Комунікатор (здобувач інформації, маючи високий рівень комунікабельності і зв’язки з різними організаціями постачає команду різноманітною інформацією);

7. Душа команди (знаючи особисті риси своїх колег, створює сприятливий психологічний клімат у команді, розряджає певну напругу в міжособистісних стосунках);

8. Контролер-фінішер (ретельно стежить за всіма етапами роботи, прискіпливо перевіряючи кожну деталь у прийнятті та виконанні рішень. Він має сильний характер і загострене відчуття часового ритму).

Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала необхідність реформ, а не займалася їх втіленням. Після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу. В суспільстві визріває нова підприємницька й адміністративна еліта, здатна по-сучасонму мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера – професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти.